Плагіа́т (від — викрадач) — привласнення авторства на чужий твір або на чуже відкриття, винахід чи раціоналізаторську пропозицію, а також використання у своїх працях чужого твору без посилання на автораВеликий тлумачний словник сучасної української мови. — К.; Ірпінь; ВТФ «Перун», 2005. С. 977..
Визначення поняття
Юридичне визначення цього терміна вперше з'явилося в українських нормативних документах лише в липні 2001 року в новій редакції Закону України «Про авторське право і суміжні права». Водночас власне явище плагіату має багатовікову історію. Засуджували літературні крадіжки ще відомі поети та мислителі античности — Ювенал, Горацій, Вергілій і Марціал. Останній уперше застосував слово «плагіатор», що латиною означало «викрадач чужих рабів», до літературних грабіжників. У XVII столітті у Франції з'явилися навіть теоретики плагіату. Зокрема, Франсуа Ла Мот ле Вайє у своїй роботі «Академія ораторів» відкрито радив маскувати власну нездатність до творчості плагіатом і навіть давав рекомендації, як, непомітно замінюючи всі вислови вкраденої фрази їхніми синонімами, приховати крадіжку.
Нині єдиного, вичерпного та загальноприйнятого визначення плагіату не існує. Приміром, автори одного з найбільших англомовних ресурсів для виявлення плагіату «Turnitin» дають такі визначення цього поняття: украсти ідею або слова іншої людини й видати їх за власні; використати результати роботи іншої людини без вказання джерела, звідки вони взяті; повністю або частково вкрасти мистецький, науковий або інший твір чи роботу та видати їх за свою; представити вже існуючу ідею або продукт як новий та оригінальний.
Закон України «Про освіту» (п.4, статті 42) дає визначення «академічного плагіату — оприлюднення (частково або повністю) наукових (творчих) результатів, отриманих іншими особами, як результатів власного дослідження (творчості) та/або відтворення опублікованих текстів (оприлюднених творів мистецтва) інших авторів без зазначення авторства» Закон України «Про освіту»
Класифікація типів плагіату Таким чином, плагіат в будь-якому разі розглядається як шахрайство, суть якого — у крадіжці чужої роботи або її частини і представленні її як власної. Загалом, плагіат можна поділити на три основні типи: Копіювання чужої роботи (як без, так і з відома) та оприлюднення її під своїм іменем. Представлення суміші власних та запозичених в інших аргументів без належного цитування джерел. Перефразування чужої роботи без належно оформленого посилання на оригінального автора або видавця.
Правила цитування
Цитування має використовуватися в усіх випадках, коли в роботі використовуються дані, взяті зі сторонніх джерел, а не отримані або створені безпосередньо автором. Порушення вказаних нижче правил і їх недотримання має розцінюватися як плагіат: якщо думка автора наводиться дослівно, то її слід взяти в лапки; якщо цитується великий уривок тексту, то він може не братися в лапки, натомість — виділяється або відбивається від решти тексту певним способом (набирається іншим кеглем, шрифтом, накресленням, відбивається від основного тексту більшими абзацними відступами тощо); допускається скорочення цитати, яке не веде до викривлення думки автора. Місце скорочення має бути відзначене в цитаті квадратними дужками з трикрапкою всередині; допускається перефразування цитати, зміна словоформ чи відмінків певних слів. В такому разі, цитата в лапки не береться, але в квадратних дужках обов'язково ставиться посилання на джерело (його порядковий номер зі списку використаної літератури, який додається до роботи); в списку використаної літератури завжди слід вказувати навіть ті джерела, які використовувалися під час підготовки роботи і вивчення теми, навіть якщо прямих посилань чи цитувань цих джерел в роботі нема.
Приклади плагіату в Україні Серед відомих випадків звинувачень у плагіаті в українському суспільстві можна зазначити такі:
Марко Вовчок протягом 1870—1872 років публікувала в петербурзькому місячнику «Переводы лучших иностранных писателей» переклади російською, зроблені найнятими нею людьми, під власним прізвищем. Пізніше одна з цих наймичок підсунула Вовчок переклад казок Андерсена, який насправді просто списала зі зробленого два роки тому перекладу кількома іншими перекладачками. Казки вийшли друком, а справжні автори перекладів здійняли галас. В результаті, третейський суд з 19 літераторів визнав Вовчок винною у плагіаті. Зізнатися в тому, що насправді твори вкрала не вона, письменниця не могла. Адже тоді б з'ясувалося ще й те, що вона таємно наймала перекладачок і їхні роботи підписувала власним прізвищемЦалик С. Як Марко Вовчок літературних негрів наймала // Журнал «Країна», № 27, 15.07.2011 року.. Павло Загребельний наприкінці 70-х років XX ст. майже повністю списав передмову до українського видання творів Анатоля Франса з монографії Якова Фріда «Анатоль Франс та його час». У 1981 році в збірнику «Неложними устами» Загребельний оприлюднив повість «Кларнети ніжності», в якій запозичив без посилань на авторку великі фрагменти спогадів Надії Суровцової-Олицької, на той час ще не оприлюднених в СРСР (можливо, рукопис був вилучений під час обшуку, проведеного КДБ в квартирі Суровцової, і потрапив до Загребельного завдяки його знайомствам). Володимир Литвин в 1991 році оприлюднив в журналі «Політика і час» кілька статей, в яких без жодних посилань запозичив фрагменти публікацій інших авторів, зокрема Олексія ГараняСправа про плагіат. Литвин, рік 1991. Далі буде? Українська правда. 6 лютого 2002. Проте факт плагіату залишався невідомим, аж поки Литвин не очололив адміністрацію президента Леоніда Кучми і у 2002 році в газеті «Факты и комментарии» не з'явилася підписана ним стаття «Громадянське суспільство. Подумаємо ще раз». Вже за кілька днів журналісти встановили, що ця стаття є фактично дослівним перекладом статті «» американського політолога , написаної взимку 1999—2000 для журналу «Foreign Policy»Саша Волкова, Лілія Уліткіна, Влад Михненко. Литвин — краде по дрібницях. Поки що лише статті. Українська правда, 25.01.2002Carothers, T. Think again: civil society, Foreign Policy, Winter 1999—2000, Carnegie Endowment for International Peace.. Вже 1 лютого Литвин визнав, що статтю писав не сам. Проте звинувачення у плагіаті відкинув. Натомість сказав, що опублікував реферат статті американця. Втім, журналісти Української правди відмітили, що посилань на оригінал статті, істотних скорочень, притаманних реферату, в статті Литвина порівняно зі статтею Каротерса не виявлено.Литвин офіційно зізнався у плагіаті. Українська правда, 01 лютого 2002 Пізніше Литвин заявив, що Каротерс не має до нього претензій, але Каротерс спростував цю заявуЛюба Шара. Каротерс знову спіймав Литвина на брехні. Юстас Алексу: люди вашої професії горять на дрібницях. Українська правда, 26 лютого 2002. 2006 р. за авторства Володимира Михайловича вийшла тритомна «Історія України». Майже половина першого тому, 432 сторінки, повторювала зміст наукових робіт українських істориків Наталі Яковенко й Олексія ТолочкаП'ятеро політиків, яких звинувачували в плагіаті. За даними газети «2000» 2008 р. на форумі «Європа — Україна» Литвин виступив з промовою, деякі частини якої майже дослівно збігалися з текстом інтерв'ю «Новый кризис опаснее чумы и мировой войны» російського професора Сергія Капіци, опублікованого 12 лютого 2008 р. у виданні «Известия». При цьому, жодного разу про росіянина український політик не згадавОлексій Гарань. Плагіатор — моральний авторитет для Академії наук, Інтера, ДТ? Блоги УП, 03 квітня 2008. У 1999 році дисертацію Михайла Пасічника «Варшава, Москва і Стамбул у боротьбі за Україну (1657—1665)», подану на вчену раду Інституту української археографії та джерелознавства НАН України, було визнано плагіатом через використання в ній неопублікованого рукопису О. Переяславського (О. Шпилинського) «До історії війн Руїни» під своїм іменемПотульницький В. Монографія, написана за 19 років до народження автора // Український гуманітарний огляд. — 2001. — 6.. На той час Пасічник вже випустив однойменну монографію-плагіат «Варшава, Москва і Стамбул у боротьбі за Україну (1657—1665)»Варшава, Москва і Стамбул у боротьбі за Україну. — Львів, 1998., але дисертацію із захисту мусив зняти. 23 січня 2008 року на засіданні спеціалізованої вченої ради Ужгородського національного університету відбувся успішний захист дисертації Пасічника на здобуття наукового ступеня доктора історичних «Проблеми розбудови української державності після визвольних змагань (1657—1665 рр.)». Отже, Пасічник пішов на повторний захист з текстом тієї ж самої дисертації, хіба що з незначними редакторськими правками. Експертна рада Вищої атестаційної комісії ухвалила скасувати рішення Ужгородської спецради і відмовити у видачі диплома доктора історичних наук, але Пасічник подав апеляцію. Апеляційна комісія у складі чотирьох осіб заперечила рішення членів Експертної ради ВАК України з історичних наук і визнала, що «дисертація М. С. Пасічника є самостійним науковим дослідженням, в якому висвітлено важливу наукову проблему»Юркова О. Наука атестованих кадрів // Критика: Часопис. — 2010. — Березень — квітень. — Рік XIV, Число 3–4 (149—150) С.23–26.. Юрій Винничук у 2001 році написав книжку «Таємниці львівської кави», щонайменше чотири з восьми глав якої виявилися недбалим перекладом книжки Миколи Пучерова «Всё о кофе», виданої у 1977 році київським видавництвом "Наукова думка". Плагіат викрили лише у 2016 році (Винничук і досі визнає лише запозичення кількох сторінок рецептів, що мандрують з книжки до книжки різних авторів) тож книжка Винничука встигла витримати вісім видань і стати лауреатом Форуму видавців у Львові. У 2006 році Петро Кравчук заявив про те, що викладачка кафедри географії Донецького інституту соціальної освіти Бугайова Тетяна Іванівна видала під своїм іменем книгу «Тайны материков и океанов. Удивительные природные явления» (ISBN 966-338-378-X), яка є дублюванням його науково-популярної книги Географический калейдоскоп (книга побачила світ у 1988 році у видавництві «Радянська школа» тиражем 130 тисяч екземплярів). Того ж року книгу переклали ще й українською мовою і Бугайова Т. І. видала другий плагіат під назвою «Рекорди географії. Таємниці планети Земля»Т.Урядова. Значить книга цікава… // Газ. «Нове життя», 24 лютого 2007 р., с. 11. У монографії В. В. Вірченко і А. П. Коцура «Жіночі навчальні заклади у м. Києві (1861—1920 рр.)» (2007)Вірченко В. В., Коцур А. П. Жіночі навчальні заклади у м. Києві (1861—1920 рр.). — К., 2007. — 196 с. трапляються численні текстові збіги з дисертацією К. А. Кобченко «Київські вищі жіночі курси в контексті боротьби за освіту жінок в Україні (1878—1920 рр.)» (2004)Кобченко К. А. Київські вищі жіночі курси в контексті боротьби за освіту жінок в Україні (1878—1920 рр.): Дис… канд. іст. наук: 09.00.12 / Київський національний ун-т ім. Т. Шевченка — К., 2004. — 203 арк.. Зокрема, збігається майже весь матеріал, присвячений історії Київських вищих жіночих курсів. В одних місцях текст К. А. Кобченко прямо переписаноНапр., на с. 106—107, 120—121, 124—135., в інших — переказано без посилань на першоджерелоДив. Кобченко К. А. Жіночий університет Святої Ольги: історія Київських вищих жіночих курсів. — К., 2007. — С. 17, 23–24..