Страдч — село Яворівського району Львівської області на річці Верещиці. Розташоване на трасі Львів—Краковець.
Історія
Страдч, що на Яворівщині
Починаючи від диких татаро-монгольських і кінчаючи вишколеними більшовицькими ордами, у вирі набігів і воєн було безповоротно втрачено величезну кількість документів, які могли б витлумачити нам не одну загадку минувшини. Та саму історію не стерти нікому.
Одного разу два брати, княжі стрільці з містечка Городок, вибралися на полювання. Довго вони ходили лісами, а здобич все ховалась від їх пильного погляду. Втративши надію будь-що вполювати, вони повернули додому. Аж ось один з братів побачив рись. Натягнув він лук, прицілився і пустив, аж задзвеніла в повітрі тятива. Та схибив стрілець, бо стріла, уп’явшись в бік, тільки ранила звіра, і він зник в поблизьких хащах. Кинулись тоді стрільці в погоню по кривавому сліду, що його лишав ранений звір. Довго вони бігли хащами, і аж перед вечір слід їх привів до невеликої діри в горі, в котрій заховалась рись. Порадились брати і вирішили заночувати поблизу печери. Зранку вони вполювавши рись і, знеохочені подальшими, ловами, вирішили оглянути округу. Висока гора, вкрита лісом, стрімко спадала до грайливої річки, в якій водилась незліченна кількість риб та різної звірини. Протилежна сторона гори плавно переходила в рівнину, вкриту густими травами. Ген вдалині на обрії синіли верхи карпатських хребтів. Місце їм настільки сподобалось, що пізніше, коли стрільці посварилися з княжим посадником в Городку, то разом з сім’ями втекли сюди. З часом біля них селилися інші люди; корчували ліс, розорювали галявини, будували нові оселі, і на горі виросло ціле село, яке в честь його засновників, княжих стрільців, було назване Стрілиська (в народі також побутують назви Стрілки, Стрілків, Стрільців).
Таким ось цікавим, але далеко недостовірним переказом розпочинається історія села; Та ним ми змушені задовольнитись через брак інших документальних даних. Існує ще декілька варіантів цієї легенди, згідно з якими стрільці переслідували оленя, або ж двох рисів, та всі вони сходяться в одному: село було засноване княжими стрільцями, в честь яких і отримало назву Стрілиска.
Проте, коли глянути в історію Галицького князівства, легенди про випадкову знахідку вигідної місцевости стрільцями виглядають зовсім неправдоподібно. У ті часи вся довколишня місцевість була вкрита густою мережею замків, городищ, погостів, різноманітних укріплень. Що 10-15 км можна було зустріти більше чи менше укріплення, тому жодна випадковість вже не могла мати місця. І саме тоді, коли стрільці мали вирушити на полювання, на місці майбутніх “Стрілиськ” вже існувало давньоруське городище, яке датується XI-XIII ст. Разом з іншими укріпленнями і городищами, розкиданими побіч, Стрілиська творили єдиний оборонний комплекс, будівництво якого велось цілеспрямовано. Проте з точки зору історичної фольклористики такі легенди складають неоціненний скарб, і є єдиним живим свідком тих далеких часів; фактом, що здатен з максимальною точністю відтворити дух подій, історична достовірність яких конкретними доказами здається втрачена для нас безповоротно.
Але повернімось до легенди про княжих стрільців, переказ якої, посилаючись на Вацлава Залеського, подає Іван Крип’якевич. З віком змінилась вдача братів, і їх уми звернулись до святих речей. Вони стали монахами-василіанами, пристосувавши для житла печеру. Колишні стрільці заклѝкали ще кількох ченців і перетворили печеру на церкву і монастир. Дещо іншу версію цієї легенди опублікував в своїй розвідці Н. Вояковський. Він, зокрема, пише, що стрільці побудували тут невелику дерев’яну церковцю, до якої спровадили ченців. Монахи почали селитись в поодиноких печерках, розкиданих довкола страдецької гори. У другій половині XI ст. прийшов до Стрілиськ чернець з Києво-печерської Лаври, і під його керівництвом почалась праця над викуттям у скелі підземного монастиря, яка була завершена наприкінці XI ст.
Розмірковуючи над згаданими працями та приведеними в них легендами, ми знову стикаємось з цілою низкою питань і сумнівів. Коли і як поселились тут перші ченці? Коли і як був заснований печерний монастир, і чи взагалі печера мала культове призначення? Незрозуміло на основі яких джерел Н. Вояковський стверджує про будівництво монастиря під керівництвом зайшлого ченця з Києво-Печерської Лаври. Очевидно, що київські печери могли служити прикладом для побудови аналогічного монастиря в Стрілиськах, проте прототипом міг бути будь-який інший підземний монастир як Східної, так і Західної Європи. Сумнівним видається твердження про те, що дерев’яна церква, побудована “стрільцями”, простояла аж до XVIII ст., бо найбільш імовірно, первісна церква мала би бути зруйнована внаслідок розвитку тих подій, що призвели до знищення села у XIII ст.
В XX ст. висувались різні припущення про походження і призначення страдецької печери.
Наприкінці 30-х років XX ст. стараннями місцевого пароха Н. Вояковського і львівського археолога Ярослава Пастернака на страдецькій горі розпочато розкопки і детальне вивчення печери й городища, які, на жаль, були припинені в 1939 р. внаслідок початку Другої світової війни. За неповних два роки було виявлено багатий археологічний матеріал, що дав змогу засвідчити існування давньоруського монастиря в страдецьких печерах і датувати його другою пол. XI – першою пол. XIII ст.
Детальний опис печерного монастиря міститься в згаданій розвідці Н. Вояковського. Сьогодні на вступі до печери знаходиться у вигляді невеликого коридору вхідна церква Матері Божої Нерушимої Стіни, вимурувана і посвячена ще в часи проведення розкопок. Відразу за престолом, при вході в печеру, під правою стіною стоїть лавка воротаря, котрий слідкував, щоби чужі люди не заходили до монастиря. Трохи далі, по ліву сторону хідника, знаходиться великий грот, який в ті давні часи служив підземною монастирською церквою. Тут, під лівою стіною, стояв проскомидійний стіл, витесаний з каменю, а над ним було заглиблення в стіні, де колись поміщалась невеличка іконка. Поблизу нього стоїть кам’яний стілець для сповіді. При головній стіні викуто з каменю престол висотою в один метр. На престолі, в заглибленні, як свідчив напис, були поміщені мощі св. Тимофія Ефеського. На жаль, жоден з написів, а також обидві ікони Христа, увінчаного терням, і св. Параскеви П’ятниці, що були витесані з каменю в скельній стіні, про які згадував Н. Вояковський до нашого часу не збереглись. До того ж, сам зал в 70-80-х рр. XX ст. був настільки знищений, що ідентифікувати окремі деталі підземної церкви, описані Н. Вояковським є досить складною справою. Побіч церковці знаходилась келія ченця-затворника, що з’єднувалась з храмом невеличким віконцем, через яке він отримував Святе Причастя та скромну поживу.
Від підземної церкви вглиб печери, по обох боках коридору розміщені невеликі, тепер напівзасипані, ніші-келії з напівкруглим склепінням. Дещо далі хідник розгалужується на два рукави. Дорога праворуч називається “до криниці” і, пройшовши коротеньким коридорчиком, закінчується невеликою кімнатою. Назва цього ходу пов’язана з тим, що в даному напрямку спуск з гори виводить до місця, де колись було джерело, що в народі називалось “криниця”. Крім того, як оповідають старожили, з хідника, який сьогодні повністю засипаний, до кімнати доносився шум води.
Хід ліворуч, що називається “до Києва”, спочатку петляє в горизонтальній площині, а потім по сходах круто піднімається до гори і далі, все звужуючись, так, що пробиратись треба по-пластунськи, виводить до просторої кімнати (в народі її називають “хата”), котра, очевидно, служила келією ігумена. На цьому місці в зв’язку з початком Другої світової війни розкопки були припинені.
Небезпідставною також є легенда, що ченці спочатку селились в невеликих отворах-гротах навколо гори. Один з таких отворів існує до сьогоднішнього часу, і в селі його називають “Діра”. Довкола гори видніється ще декілька напівзасипаних отворів, що могли б служити первісним житлом для ченців.
Та повернемось до тих часів, коли печера в Стрілиськах була діючим монастирем. В 1239-1240 рр. орди хана Батия жорстоким смерчем пронеслись по землях Русі. Проте навіть це лихо не спинило міжусобних сутичок між чернігівськими і галицькими князями, і в 1243 році війна вибухнула з новою силою. Тому не дивно, що Стрілиська, будучи в числі головних опорних пунктів галицького пограниччя, розташовані на перехресті основних доріг стали одним з об’єктів цієї боротьби. Про похід чернігівського князя в Галичину в Іпатіївському літописі під 1243 роком (6751 р.) записано: “…и пришедъ ко Печеръ Домамири и прельсти с Володиславъ, и вдашася Ростиславу; и оттуда, поима, пойде ко Галичю, рекий : “Яко твой есть Галичъ”.
Події розвивались блискавично. Похід чернігівського князя Ростислава на Галич виявився невдалим. Данило Галицький розбив чернігівське військо, зайняв Галич, а Ростислава змусив до втечі. Очевидно, що відступ відбувався тією ж дорогою і проходив через згадані Домамири. В цей же час орда Батия повертала з Європи, і один з його загонів стикнувся з залишком дружини Ростислава в Бірку (чи не про північно-східну околицю Страдча йде мова, яка і до нині називається Бірок). “Въ лъто 6751 (1243 р.) Ростислава розгнаша Татарове во Борку и бъжавъ Угры…”
Коли орда переходила шляхом, що проходить поблизу, села один татарин відбився від загону і заглибився в поблизькі хащі. Шукаючи дороги, він проходив недалеко від печери, в якій на той час сховались жителі села. Старші люди оповідають, що там схоронилось близько двох тисяч чоловік. Селяни, що затаїлися в печері, уважно стежили за татарином і, коли той підійшов ближче, вистрелили з лука. Та стріла тільки ранила його в плече і він, наробивши величезного лементу, втік. На той крик збігся весь татарський загін. Так, зовсім випадково було виявлене місце, де сховались жителі села. Тоді татарський хан, вийшовши наперед, сказав, щоб люди, котрі є в печері здались на його ласку, бо іншого виходу в них нема. Довго радились селяни, та знаючи, що значить татарська неволя, вирішили не здаватись, і тоді розлючений хан крикнув: “Коли не хочете бути моїми рабами, то станете рабами вогню!” Він наказав своїм воїнам зносити до печери хмиз, сухе листя, солому і розпалити біля входу велике вогнище. Їдкий дим густим рукавом поліз по хідниках печери. Тоді ігумен монастиря зібрав всіх ченців і вийшов просити хана щоби той спинив жорстоку розправу. “Великий хане!- сказав він.- Змилуйся над нещасним народом, зглянься на сльози невіст і дітей. Не карай неповинних людей за те, що поранили твого воїна”. Розсміявся хан і відповів: “Зухвала старче, твоя річ. Та хай буде так. Я послухаю тебе і загашу багаття, але тільки вашою кров’ю!” На ті слова озвірілі татари з гострими ножами кинулись на юрбу беззбройних ченців. Так було знищене село, так загинули люди, так був зруйнований монастир. З того часу нове село, що постало на пожарищах Стрілиськ-Домамир, стало називатись Страдч (від слів страдати, страта).
Згідно з легендою, після кривавого побоїща на страдецьку гору зійшла Пречиста Діва Марія і гірко оплакувала загиблих. Вона забрала їхні душі до Неба. Тому-то жителі села від давніх часів так щиро пошановують ім’я Діви Марії. Тому-то вони вважають страдецьку землю святою, бо зрошена вона слізьми Богородиці. І як часто можна побачити прочан, що з безмежною вірою в серці клякають на страдецьку землю, цілують білий страдецький пісок і, зв’язавши пригоршню піску в хустинку, притуляють його до грудей, говорячи: “Цей пісок є святий. Він помічний в кожній потребі в кожній хворобі, бо має велику силу”. І дійсно це місце святе, адже залите кров’ю наших пращурів, що через віки волають до нашої пам’яті, до нашого сумління.