Історія Маріуполя бере початок з X століття. Місцевість, де нині розташований Маріуполь, була заселена з часів давньої кам'яної доби. Основних версій, як виникло сучасне місто, дві: перша — його заснували греки, які були переселені з Криму, а друга — Маріуполь був уже заселений українськими слободами, а греки були підселені до них пізніше. Маріуполь став першим населеним пунктом на території Донецької області, що одержав статус міста (1779 рік).
Сама назва «Маріуполь», яка означає «місто Марії», була присвоєна 1780 року. З 2022 року Маріуполь практично повністю знищений російською армією. З 20 травня 2022 місто перебуває під повною окупацієюПо містах пройшла національна акція «Маріуполь — це Україна» // Інформаційне агентство «Українські Національні Новини»..
Руська доба IX—X століття
У IX столітті через Північне Приазов'я пролягали торговельні шляхи, що пов'язують слов'янські землі із країнами Кавказу.
Із Х століття землі Приазов'я перебували під впливом Київської Русі. Почавши колонізацію приазовських степів у V—VI століттях нашої ери, давні українці жили поруч із Кальміусом і Міусом. У часи Київської держави русичі проклали через Кальміус шлях, що використовувався як додаткове відгалуження «із варяг у греки». Так, київський князь Олег після невдалого морського походу на Царград (Константинополь) в 941 році вертався додому не через Дніпро, де біля порогів русичів могли чатувати печеніги, а через Азовське море, річки Кальміус, Вовчу й Солону.
Князь Святослав Ігоревич, розгромивши хозар і знищивши Саркел, заснував на місці теперішнього Маріуполя або в його околицях місто Білгород, що пізніше татари перейменували на Білосарай («Білий Палац»). Коса недалеко від Маріуполя і нині називається Білосарайською.
Однак перше стаціонарне поселення хліборобів, як свідчать археологічні розкопки, на території Маріуполя утворилося в IX—X століттях і називалося Адомаха (1 тис. років тому).
Починаючи з XI сторіччя, у Приазов'я почали переселятися половці, які, зрештою, взяли його під свій контроль, випасаючи в степах коней, про що свідчать чисельні кам'яні фігури половецьких воїнів і жінок (так звані кам'яні баби), які збереглися до наших днів.
Золота Орда 31 травня 1223 року в Приазов'ї відбулася битва на річці Калка між монгольськими військами й об'єднаними військами руських князів і половців, що закінчилася повним розгромом русичів. Землі Приазов'я ввійшли до складу Золотої Орди.
Учені дотепер сперечаються, де ж протікала річка Калка, а місце легендарної битви на річці Калці в 1223 році так і не визначене. Є декілька схожих за описом місць: на річці Каратиш, Кальміус і Кальчик. Останні дві річки протікають через Маріуполь).
У XIII столітті приозівські степи захопили монгольські завойовники. Територія Північного Приазов'я увійшла до складу Золотої Орди.
Козацька доба У XV столітті відійшла до Кримського ханства. Тоді ж українські (а також — російські, молдовські, білоруські) кріпаки та збіднілі міщани, рятуючись від феодального тиску, почали тікати у Дике поле — вільні землі в нижній течії Дніпра та Дону. Так виникло запорізьке козацтво.
Сучасне поселення в гирлі Кальміусу заснували в XVI столітті запорізькі козаки, нащадки колишніх бродників, як вартовий пост Домаха для захисту зимівників, промислів і шляхів сполучення від нападів кримських татар. Історик-краєзнавець М. Г. Руденко називає більше точну дату заснування Домахи — 1500 рік. Згодом зимівник Домаха перетворився на городище, а потім — на фортецю. Уже в 1611 році вона стала центром великої Кальміуської паланки. Власне у фортеці була розташована церква, торговельні крамниці. У 1734 році перебудована й укріплена фортеця Домаха офіційно стала центром Кальміуської паланки Запорізької Січі. Кальміуська паланка (козацький військовий округ) була найбільшою у Війську Запорізькому, охоплювала, крім сучасної Донецької, також частини Запорізької, Дніпропетровської, Харківської, Луганської й Ростовської областей і нараховувала понад 300 зимівників.
Матеріали архіву Коша Нової Січі свідчать, що у XVIII ст. під прикриттям Домахи виросла Кальміуська слобода, в якій завдяки старанням полковника Андрія Порохні 1754 року була збудована кам'яна Свято-Миколаївська церква. Тобто, користуючись тодішніми європейськими традиціями, які прив'язували поняття міста до кам'яних будівель, зокрема храмів, саме цей рік можна вважати заснуванням міста. Так вважає відомий історик Східної України Василь Пірко.
Зимівник — досить велике господарство козаків із числа старих впливових запорожців, старшин. Згідно з «Історією» Дмитра Яворницького, у зимівниках мешкало, як правило, 3-4 сімейних господарства. При кожному з них було по 5-6 козаків, кожний із яких, у свою чергу, мав декількох (до 10) підвладних їм молодчиків (козаків-початківців), минулого й найманці (наймані солдати). Головне завдання зимівників — постачати військо всім необхідним: продуктами харчування, а якщо необхідно, слугувати житлом при козацьких походах.
1746 року окупаційний царський уряд розмежував конфліктуючих запорізьких і донських козаків по річці Кальміус. Так уся територія нинішнього Донбасу розділилася на 3 частини: Військо Запорізьке, розділене на паланки: Кальміуська паланка (центр — Домаха, нинішній Маріуполь) — південь і центр Донецької області на захід від Кальміусу, Барвінківська паланка (центр — Барвінкове) — північний захід Донецької області; Область Війська Донського — територія нинішньої Луганської й Донецької областей до сходу від Кальміусу; Ізюмський Слобідський Полк (центр — Ізюм) — північ Донецької й північний захід Луганської областей.
У 1765 році після ліквідації слобідських полків і утворення Новоросійської губернії, території, що не входили у Військо Запорізьке й область Війська Донського, ввійшли до складу Новоросійської й Слобідсько-Української губерній.
Із ліквідацією Війська Запорізького 1775 року козаки були змушені залишити гирло Кальміусу, а землі Кальміуської паланки ввійшли до складу Азовської губернії Катеринославського намісництва (за назвою «Кальміуський повіт»), а з 1802 року — Катеринославської губернії. Маріупольський повіт при цьому став найбільшим у губернії за площею.
Російська імперія
1778—1882 роки
У 1776 році на місці скасованого козацького поста Домахи створена Кальміуська слобода. У 1777 році закладена Свято-Миколаївська церква-храм, що перебувала у Кальміуській фортеці. В 1778 році поблизу слободи закладене повітове місто Павловськ. У ньому тоді налічувалося 75 жителів, у слободі 93. Цей рік офіційно вважається датою утворення Маріуполя.
Ось як про утворення Маріуполя пише краєзнавець архієпископ Феодосій Макаревський: "...при впаденіи Калміуса въ Азовское море, на древнемъ казацкомъ пепелище въ старинномъ запорожскомъ займище, называемомъ Домахою, гдѣ въ 1779 г. греческіе переселенцы устроили г. Мариуполъ, сидели куренями и зимовниками многіе зашедшіе низовые люди; въ весъма отдаленности пребывая и ни къ какому ведомству и команде войска запорожскаго неподлежа, они занимались рыболовствомъ, скотоводствомъ и разными законными торгами съ татарами, имѣли у себя походную церковь и нѣсколько каплицъ, а теперь устроили уже деревянную церковь, во имя св. Николая Чудотворца и имѣли свой церковный причтъ."
21 травня 1779 року імператриця Катерина II дарувала грамоту, відповідно до якої «переселенцям із Криму дарувались привілеї й свободи». У грамоті місто йменувалося «Маріанополь», на честь містечка Маріамполь в долині Марьям-Дере під Бахчисараєм, звідки прибули надазовські греки.Байцар Андрій. Географія Криму: навч.-метод. посібник / А. Л. Байцар. — Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2017. — с. 307. На плані від 20 жовтня 1779 року назва записана як «місто Маріу-Поль — вигінна земля міста Маріу-Поля».
24 березня 1780 року на наполегливу вимогу митрополита Ігнатія місто остаточно перейменоване в Маріуполь (псевдогрецька назва з елементом «-поля», тобто місто, «місто Марії»), на честь Марії Федорівни, дружини спадкоємця царського престолу, майбутнього імператора Павла I. У місті осіла значна частина греків-християн, переселених російським урядом із Криму. Частина прибулих греків у липні 1780 року оселилася в місті, а більшість — довкола нього. Кожному зі своїх селищ греки давали назви тих населених пунктів Криму, звідки вони прийшли. Так виникли села Бахчисарай, Ялта, Урзуф, Сартана, Чердакли, Карань, Мангуш тощо. Грузини та волохи заснували село Ігнатівку.
У ті роки межі міста проходили по сучасних вулицях Торгова, Апатова, Грецька та проспект Металургів. У 1782 році в ньому налічувалося 2 948 жителів (1 586 чоловіків і 1 362 жінок), було 629 дворів. До того часу основною розмовною мовою стає грецька (румейська мова, мова переселенців з Криму). Населення займалося виробленням шкір, виготовленням свіч, витоплюванням сала, виробництвом цегли, черепиці, вапна. Але головним заняттям жителів купецького міста була торгівля. На березі моря на околицях міста було до 20 рибних заводів, які приносили маріупольським купцям великі прибутки.
У 1780 році були закладені собор Святого Харлампія (Харлампіївський), а також церкви Різдва Пресвятої Богородиці (Карасівська), Успіння (Пречиста) Пресвятої Богородиці, або Успенська (Маріїнська), в 1791 році церква Марії Магдалини, в 1848 році — церква на центральному цвинтарі в ім'я Всіх Святих, у 1860 році — римо-католицька церква, у 1862 році — новий храм в ім'я Святої Марії Магдалини (освячений у 1897 році), а в 1864 року відкрита молитовня єврейської громади (синагога).
У 1783 році, коли Кримське ханство було приєднано до Російської імперії, частина греків повернулася в рідні місця. Землі, що звільнилися, були роздані новим переселенцям. Так виникли німецькі колонії. У 1829 році на південному заході повіту оселилися козаки, що повернулися із Задунайської Січі під проводом отамана Гладкого. Вони заснували низку сіл (Нікольське, Бойове тощо). У 1857 році після Кримської війни біля Маріуполя оселилися волонтери і назвали своє село Волонтерівкою. В 1820 році з метою прискорення економічного розвитку приазовського краю російським урядом було організоване переселення хрещених євреїв і німців-менонітів. У Маріуполі, крім греків, дозволено було селитися євреям та італійцям, стосовно яких російський уряд проводив протекціоністську політику. В 1807 році Маріуполь і 23 грецьких села було виділено в грецький округ із підпорядкуванням Таганрозькому градоначальству, а з 1859 року — Катеринославському губернському правлінню. У 1840-х роках почалося заселення Слободки відставними солдатами та матросами. У 1859 році видано урядовий указ, згідно з яким у місті Маріуполі дозволено зараховуватися негрекам до суспільства, окремому від грецького, без присвоєння привілеїв, дарованих грекам.
Гирло Кальміусу було зручною природною гаванню, що називали «біржею». У 1824 році італієць Кавалотті почав будувати в Маріуполі судна. Їхня вантажопідйомність склала 135—160 тонн. У 1840 році від центра до біржі була прокладена бруківка. В 1840 році замість дерев'яної пристані в гирлі Кальміусу (сучасна гавань) споруджено кам'яну набережну. Для ремонту і будівництва суден у гирлі Кальміусу був створений ківш — штучне заглиблення (нині судноремонтний завод рибоконсервного комбінату).
Маріуполь неодноразово відвідували особи імператорського двору Російської імперії й навіть сам імператор Олександр I був у місті в червні 1818 року й у листопаді 1825 року. У травні 1820 року російський поет О. С. Пушкін відвідав Маріуполь, подорожуючи з Катеринослава на Кавказ із родиною генерала Н. Н. Раєвського. У жовтні 1837 року місто відвідав цесаревич Олександр Миколайович (майбутній імператор Олександр II), у почті якого був серед інших Василь Жуковський, що присвятив кілька рядків свого щоденника Маріуполю.