Де́від Кіт Лінч (; , Міссула, Монтана — ) — американський кінорежисер, музикант, художник і актор. Представник американського незалежного кінематографу. Широко визнаний одним із найвидатніших і найвпливовіших кінорежисерів в історії кінематографу, а його фільми часто характеризуються особливою сюрреалістичною чутливістю, що дало початок прикметнику «лінчівський». Йому часто приписують заслугу у впровадженні сюрреалізму та експерименталізму в мейнстрімні медіа наприкінці 20 століття. За свою кар’єру, що тривала понад п’ять десятиліть, він отримав численні нагороди, зокрема Почесну премію «Оскар», «Золоту пальмову гілку» та премію за найкращу режисуру на Каннському кінофестивалі, «Золотого лева» на Венеційському кінофестивалі, премію «Незалежний дух», премію «Сатурн», дві премії «Сезар» та (посмертну) премію «Лаврова гілка» за досягнення у сценаристиці, а також номінації на чотири премії «Оскар», дві премії Британської кіноакадемії, чотири премії «Золотий глобус» та дев’ять премій «Еммі» у прайм-таймі.
Спочатку мріючи стати художником, Лінч почав знімати короткометражні фільми, прагнучи додати руху своїм картинам. Свій дебют у повнометражному кіно він здійснив із сюрреалістичним боді-горором «Голова-гумка» (1977), на створення якого через фінансові проблеми пішло п’ять років і який поступово здобув успіх як «нічний фільм». Він отримав високу оцінку критиків за біографічну драму «Людина-слон» (1980) та детективні фільми в стилі нео-нуар «Синій оксамит» (1986) і «Малголланд-драйв» (2001); усі три роботи принесли йому номінації на премію «Оскар» за найкращу режисуру. Його романтична кримінальна драма «Дикі серцем» (1990) здобула «Золоту пальмову гілку» на Каннському кінофестивалі. Він також зняв нео-нуарний фільм жахів «Загублене шосе» (1997), комедійно-драматичну стрічку «Проста історія» (1999) та експериментальний психологічний фільм жахів «Внутрішня імперія» (2006) — свій останній повнометражний фільм. Він написав сценарій і зняв космічну оперу «Дюна» (1984), але відмовився від неї після значного втручання студії.
Лінч став співавтором (разом із Марком Фростом) та режисером сюрреалістичного серіалу жахів і детективу «Твін Пікс» (1990–1991; 2017) для телеканалу ABC, за який отримав дев’ять номінацій на премію «Еммі» у прайм-таймі. Цей серіал вважається знаковим поворотним моментом у історії телебачення і часто входить до списку найкращих телесеріалів усіх часів. Він також був співавтором сценарію (разом із Робертом Енгельсом) та режисером його кінопреквелу «Твін Пікс: Вогню, іди зі мною» (1992). Він зняв музичні кліпи для Донована, Interpol, Кріса Айзека, X Japan, Moby та Nine Inch Nails, а також рекламні ролики для Dior, Gucci, Yves Saint Laurent, Jil Sander, Calvin Klein, PlayStation 2 та Департаменту санітарії міста Нью-Йорка. Серед його акторських ролей — Гордон Коул у серіалі «Твін Пікс», голос Гаса в анімаційному ситкомі «Шоу Клівленда» (2010–2013), Джек Дал у ситкомі «Луї» (2012), Говард у драматичному фільмі «Лакі» (2017) та кінорежисер Джон Форд у драматичному фільмі Стівена Спілберга «Фабельмани» (2022).
Лінч також працював аніматором, автором, карикатуристом, дизайнером меблів, музикантом, звукорежисером, монтажером, фотографом і скульптором. Будучи давнім прихильником трансцендентальної медитації, він заснував Фонд Девіда Лінча для фінансування занять з медитації для соціально незахищених верств населення. Лінч все життя був завзятим курцем, і його емфізема загострилася, коли його евакуювали з дому в Лос-Анджелесі через лісові пожежі в Південній Каліфорнії в січні 2025 року. Незабаром після цього він помер у будинку своєї дочки Дженніфер.
Раннє життя Девід Кіт Лінч народився в 1946 році в Міссулі, штат Монтана. Його батько, Дональд Уолтон Лінч (1915—2007), був вченим-дослідником у Міністерстві сільського господарства США (USDA). Мати, Едвін «Санні» Лінч (до шлюбу Сундберг; 1919—2004), була репетитором англійської мови. Двоє прадідів Лінча по материнській лінії були фінсько-шведськими іммігрантами, які прибули до США в XIX столітті. Він був вихований як пресвітеріанин. Лінчі часто переїжджали відповідно до того, куди USDA призначило Дональда. Через це Лінч переїхав з батьками в Сендпойнт, штат Айдахо, коли йому було два місяці; через два роки, після народження його брата Джона, сім'я переїхала в Спокан, штат Вашингтон. Там народилася сестра Лінча Марта. Потім родина переїхала до Дарема, штат Північна Кароліна, Бойсе, штат Айдахо, та Александрії, штат Вірджинія. Лінч з відносною легкістю пристосувався до цього швидкоплинного раннього життя, зазначивши, що зазвичай у нього не виникало проблем з пошуком нових друзів щоразу, коли він починав відвідувати нову школу. Про своє раннє життя він зазначив:
Паралельно з навчанням у школі Лінч приєднався до бойскаутів, хоча пізніше він сказав, що «став [скаутом] лише тому, щоб я міг кинути це й залишити це позаду». Він піднявся до найвищого звання Eagle Scout. Як орлиний скаут, він разом з іншими бойскаутами був присутній біля Білого дому на інавгурації президента Джона Ф. Кеннеді, яка відбулася на 15-й день народження Лінча. Лінч також цікавився живописом і малюванням з раннього дитинства, і його зацікавила ідея займатися цим професійно, коли він жив у Вірджинії, де батько його друга був професійним художником. У середній школі Френсіса К. Хаммонда в Александрії Лінч не досяг успіху в навчанні, його мало цікавили шкільні заняття, але він користувався популярністю серед інших учнів, і після закінчення вирішив, що хоче вивчати живопис у коледжі. Він розпочав навчання в Коркоранській школі мистецтв і дизайну у Вашингтоні, округ Колумбія, перш ніж у 1964 році перейшов до Школи Музею образотворчих мистецтв у Бостоні. Він кинув навчання вже через рік, сказавши: «Я ВЗАГАЛІ не був натхненний у цьому місці». Натомість він вирішив, що хоче три роки подорожувати Європою зі своїм другом Джеком Фіском, який був так само незадоволений своїм навчанням у Куперському союзі сприяння розвитку науки та мистецтва. У них були певні надії, що вони зможуть навчатися в Європі в австрійського художника — експресіоніста Оскара Кокошки в його школі. Однак, доїхавши до Зальцбурга, вони виявили, що Кокошка не може їх навчати; розчаровані, вони повернулися до Сполучених Штатів, провівши лише два тижні в Європі.
Кар'єра
1960-ті: Філадельфія та короткометражні фільми Повернувшись у Сполучені Штати, Лінч повернувся до Вірджинії, але оскільки його батьки переїхали до Волнат-Крік, штат Каліфорнія, він деякий час залишився у свого друга Тобі Кілера. Він вирішив переїхати до Філадельфії та вступити до Пенсильванської академії витончених мистецтв за порадою Фіска, який уже там був зарахований. Лінч віддав перевагу цьому коледжу, сказавши: «У Філадельфії були чудові та серйозні художники, і всі надихали один одного, і там був чудовий час». Саме тут у нього почалися стосунки з однокурсницею Пеггі Ріві, з якою він одружився в 1967 році. Наступного року Пеггі народила дочку Дженніфер. Пізніше Пеггі сказала:[Лінч] безперечно був батьком неохоче, але дуже люблячим. Гей, я була вагітна, коли ми одружилися. Ми обидва не планували дитину.Сім'єю вони переїхали до філадельфійського району Фермаунт, де купили 12-кімнатний будинок за відносно низьку ціну в 3500 доларів через високий рівень злочинності та бідності в цьому районі. Пізніше Лінч сказав:
Тим часом, щоб допомогти родині, він влаштувався друкувати гравюри. У Пенсильванській академії Лінч зняв свій перший короткометражний фільм «Шість хворих осіб» (1967). У нього вперше виникла ця ідея, коли він захотів, щоб його картини рухалися, і він почав обговорювати створення анімації з художником на ім'я Брюс Самуельсон. Коли цей проєкт так і не був реалізований, Лінч вирішив працювати над фільмом сам і придбав найдешевшу 16-мм камеру, яку міг знайти. Взявши одну із занедбаних верхніх кімнат академії як робочий простір, він витратив 150 доларів, що на той час йому здалося чималими грошима, щоб зняти цей короткометражний фільм. Назвавши фільм «57 секунд росту й вогню, і три секунди блювотини», Лінч показав його на щорічній виставці в кінці року в Академії, де він розділив спільний перший приз із картиною Ноеля Махаффі. Це призвело до замовлення від одного з його однокурсників, багатого Г. Бартона Вассермана, який запропонував йому 1000 доларів на створення кіноінсталяції у своєму домі. З них 478 доларів він витратив на вживаний Bolex «камера [своєї] мрії», Лінч створив новий короткометражний анімаційний фільм, але після проявлення плівки зрозумів, що результатом є розмитий безрамковий відбиток. Пізніше він сказав:Тож я подзвонив [Вассерману] і сказав: «Барт, фільм — катастрофа. Камера була зламана, і те, що я зробив, не вийшло.Той сказав:Не хвилюйся, Девіде, візьми решту грошей і зроби для мене щось інше. Просто дай мені відбиток». Кінець історії.На всі гроші, що залишилися, Лінч вирішив поекспериментувати з поєднанням анімації та живих дій, створивши чотирихвилинний короткометражний фільм «Алфавіт» (1968). У фільмі знялася дружина Лінча Пеггі в ролі персонажа, відомого як Дівчина, яка повторює алфавіт перед тим, як померти в кінці від крововиливу на простирадлі. Додавши звуковий ефект, Лінч використав зламаний магнітофон Uher, щоб записати звук плачу Дженніфер, створивши спотворений звук, який Лінч вважав особливо ефективним. Пізніше, описуючи те, що його надихнуло, Лінч сказав:Одної ночі племінниця Пеггі бачила поганий сон і мучилася промовляти алфавіт уві сні. Тож із цього почалався «Алфавіт». Все інше було просто підсвідомим.Дізнавшись про нещодавно заснований Американський інститут кіномистецтва, який надавав гранти кінематографістам, які могли підтвердити свою заявку попередньою роботою та сценарієм проєкту, Лінч вирішив надіслати їм копію «Алфавіт» разом із сценарієм нового короткометражного фільму «Бабуся». Інститут погодився допомогти профінансувати роботу, спочатку запропонувавши йому 5000 доларів із запропонованого бюджету в 7200 доларів, але пізніше надав йому додаткові 2200 доларів. У головних ролях знімалися люди, яких він знав як з роботи, так і з коледжу, і знімав у власному домі. «Бабуся» розповідає про хлопчика, який «вирощує» бабусю із насіння, яка б могла піклуватися про нього. Кінокритики Мішель Ле Блан і Колін Оделл написали:Цей фільм є справжнім диваком, але містить багато тем та ідей, які просочилися в його пізніші роботи, і демонструє дивовижне розуміння середовища.
1970-ті: Лос-Анджелес і Голова-гумка
У 1971 році Лінч разом із дружиною та дочкою переїхав до Лос-Анджелеса, де почав вивчати кіно в Консерваторії AFI, місце, яке він пізніше назвав «цілком хаотичним і неорганізованим, і це було чудово… ти швидко зрозумів, що, якщо збираєшся щоб щось зробити, тобі доведеться зробити це самому. Вони хотіли дозволити людям робити їхню справу». Він почав писати сценарій для запропонованого твору Gardenback, який «розгортався з цієї картини, яку я написав». У цій затії його підтримала низка діячів консерваторії, які заохочували його подовжити сценарій і додати більше діалогів, на що він неохоче погодився. Усі проблеми з написанням Gardenback втомили Лінча, що консерваторія надоїла йому і він кинув навчання зразу після того, як він повернувся, щоб розпочати навчання на другому курсі. Декан AFI Френк Деніел попросив Лінча переглянути рішення, вважаючи, що він був одним із найкращих студентів школи. Лінч погодився за умови, що він зможе створити проєкт, в який ніхто не буде лізти. Відчуваючи, що Gardenback не буде реалізованим, він узявся за новий фільм «Голова-гумка»