Жив колись у старовину цар з царицею, у Них замолоду не було дітей, а при старості родився один син; вони дуже зраділи. Ну, виріс той син, вирішили вони його оженити. А син і каже:
— Поки не дістанете мені такого коня, що жар
їсть, полум'я п'є, а як біжить—на дванадцять верст земля гуде і листя на дубах осипається,— то я женитись не буду!
Цар зізвав усіх своїх богатирів, почав розпивати:
— Може, з вас хто знає або чув: де такий кінь, що жар їсть, полум'я п'є, а як біжить, то на дванадцять верст земля гуде і листя на дубах осипається?
Усі кажуть, що ніхто й не бачив і не чув нічого такого, і дістать не можуть.
Цар розіслав по всій землі бумаги:
- Може хто чув або сам дістане, то нехай до мене приходить.
Потрапила одна така бумага у якусь волость, прочитали Її там. Мужик приходить додому й хвалиться жінці:
— От яка у нашу волость бумага прийшла!.. Якби такий молодець найшовся, то велено йому до царя приїжджать!
А у нього був хлопець, от цей хлопець і каже:
— А я знаю, де такий кінь є!
А батько: — Сиди там, коли сидиш! Ти вийдеш за ворота — та й то тебе діти б'ють, а то ще про такого коня базікаєш!
Хлопець одягся і говорить:
— Ходім, тату, надвір!
Вийшли. Він .одною рукою дуба як схватить,— нагнув аж до землі, потім пустив. А батько стоїть, очі витріщив — дивиться на нього, аж злякався сам.
— Ну, тепер,— говорить,— синку, повірю. Пішли у волость — батько хлопця залишив надворі, а сам пішов у хату і каже:
— Дозвольте, панове, мені з своїм словом втрутитися!..
— Можеш, говори.
— Є у мене син, що може дістать того коня.
А всі й закричали:
— У холодну його взять, сякого-такого, з його хлопцем! Куди його хлопець годен? Як вийде за ворота, то його всі діти б'ють!
Посадили мужика і його хлопця у холодну. Сиділи, сиділи вони, а волосне начальство й говорить:
— Мабуть, нам нічого не буде, коли він збреше.
Випустили, а самі до царя вдарили звістку. Цар прочитав цю звістку і не повірив, що мужичий син міг таке зробити, але все ж звелів послать своїх слуг і карету за тим хлопчиком.
Узяли того хлопця до царя. Як приїхали, цар підзиває його до себе:
— Можеш дістать такого коня?
— Можу!
— Що ж тобі треба?
— Треба мені коня хорошого та палицю добру.
Написав цар записку до свого табунщика.
— Ступай, у полі є табунщик, даси йому записку, а він тобі дасть коня.
Той пішов, показав табуншику записку.
— Підожди,—каже табунщик,- пожену напувать коней, а як ітимуть, то якого коня схочеш, такого й вибереш.
Став той вибирать, і якого не візьме за хвіст — то хвіст у руках зостанеться; візьме за гриву — гриви не стане.
Зняв дванадцять шкур, а коня не добрав собі. Йде додому, дивиться — хата обідрана — там бідна бабуся жила, а тут якраз хмара на току збирається. Бабуся і просить:
— Поможи мені, хлопче, а то всі мене, бідну, минають.
Накрив він шкурами її хату, щоб вона не протікала, бабуся йому подякувала, він і пішов собі.
Виходить цар і дивується, що хлопець коня собі не добрав.
— Іди, Іван — мужичий син, на конюшні. Вибирай собі коня, може, там є тобі кінь.
Той пішов: на котрого руку не покладе,— так юнь з усіх чотирьох ніг впаде. Нема коня, та й годі.
Настала ніч, а хлопець як вийшов у степ, як свисне своїм богатирським посвистом, от і прибігає один кінь:
— Чого, хазяїне мій милий-любий, звеш мене?
— Пора нам в путь-дорогу вирушати.
— Ну добре.
Став він заводить цього коня у царські конюшні, поламав усі двері й стіни порозвалював. Насилу завів. Прив'язав, дав білоярої пшениці, а сам пішов спать.
А цар устав рано і послав збудить Івана — мужичого сина, чи не бачив уві сні, якого йому треба коня.
Той говорить:
— Е, в мене вже є кінь, на конюшні стоїть... Вийшли подивились, а цар аж злякався, такий великий кінь.
— Ну, тепер зробіть мені палицю і привезіть з лісу на двох парах волів.
Привезли. Він підкинув її угору, сам ліг на півтори доби спать. Прокинувся — палиця летить. Він підставив мізинний палець — вона на друзки розсипалась.
— Привезіть,— говорить,— мені на чотирьох парах волів, бо ця не гожа.
Зрубали столітнього дуба, зробили палицю, привезли на чотирьох парах волів. Він підкинув угору — сам ліг на три доби спать. Прокинувся, чує — палиця гуде. От підставив він середній палець — палиця вдарилась і на півтора аршина в землю вбилась.
— Ну, ця,— каже,— добра буде. Збирається в дорогу. Цар і каже:
— Ну от, як дістанеш такого коня, то я тобі яку схочеш нагороду видам і ніколи ніякої кривди не чинитиму. Слово моє тверде.
Поїхав хлопець, але цар все-таки не вірить, щоб якийсь-то Іван — мужичий син та коня такого сам дістав, ну, і дав ще йому своїх богатирів вже панської, а не мужицької крові.
— Наганяйте,— каже їм цар.
Іван — мужичий син чує — земля двигтить.
— Це або змій летить, або якісь богатирі їдуть.
Доїжджають, поздоровкались, а він і питає:
— Хто ви такі?
— Це нас послав цар разом з тобою.
— Як же нам бути? Треба комусь із нас бути старшому, бо так ніякого порядку не буде, а треба, щоб ми комусь одному підкорялись.
Ну, ці богатирі панської крові зразу ж один наперед другого:
— Я буду старшим, я буду старшим!.. А Іван — мужичий син і каже:
— Ні, не так. Давайте по дорозі палицю кидать — чия далі впаде, той і буде старшим.
Кинув один палицю по шляху вперед. Ідуть день, їдуть другий — палиці нема... На третій день бачать — лежить. Кинув другий. Ідуть день, їдуть два, їдуть три — палиці нема... Найшли аж через тиждень. Кинув Іван — мужичий син. їдуть один тиждень — нема палиці, другий і третій тиждень — нема палиці.
Це десь твою палицю проминули.
— Не може бути, мабуть, моя палиця десь у гостях.
Проїхали ще тиждень — бачать: стоїть великий дім — мідна огорожа навколо,— і веде до нього мідний міст. Дивляться — палиця через паркан
перевалилася і ріг дому одбила. А в цьому домі жили страшні змії, тільки їх дома не було — воювали десь далеко.
І говорить Іван — мужичий син до одного богатиря панської крові:
— Сьогодні ти підеш на міст на варту, а ти,— каже другому,— ляжеш коло коней, а я ляжу в будинку.— І наказав тому, що на мості:
— Гляди ж, брат, не спи, а стережи! Той ходив-ходив, а тому, що був з дороги,— ліг і заснув на мосту. Тоді Іван — мужичий син прокинувся,, бачить — північ, пора йти. Одягся і пішов на міст, дивиться — той спить; слухає — земля двигтить — змій шестиголовий летить і говорить своєму коню:
— Стій, не чмихай, проти нашої сили нема нічого. Є тільки Іван — мужичий син, тільки сюди і ворон кості його не занесе, бо він іще молодий.
— Ворон кості не занесе, а добрий молодець сам зайде,— каже Іван — мужичий син.
— Чи битися, чи миритися прийшов?
— Не миритися, а битися я прийшов.
— Ну,— говорить змій,— бий ти перший.
— Ні,— говорить Іван — мужичий син,— бий ти, ти на все царство старший.
Шестиголовий змій як ударив, то Іван — мужичий син тільки з місця зрушився, а тоді як ударив змія своєю палицею, то заразом шість голів зніс!
Посік його, спалив кості і на вітер попіл пустив, та й пішов додому. На ранок і питає того, що на мості вартував:
— А що, стеріг пильно?
— Так стеріг, що мимо й птиця не пролітала. На другу ніч Іван — мужичий син послав другого стерегти на мості, а того на конюшню.
І той заснув. Дивиться Іван — мужичий син:
час іти. Пішов і став під мостом. Чує — земля гуде. Це дев'ятиголовий змій летить.
— Стій,— говорить змій до свого коня,— не спотикайся, проти нашої сили нема другої на півсвіту. Є тільки Іван — мужичий син. Ну, та сюди і ворон кості його не занесе!
— Брешеш,— каже Іван — мужичий син,— добрий молодець сам зайде!
— Чи битися, чи миритися зайшов?
— Не за тим добрий молодець зайшов, щоб миритися, а за тим, щоб битися.
— Ну, бий ти!
— Ні, бий ти, ти наполовину світу старший. Той змій дев'ятиголовий як ударив — так по кісточки Івана — мужичого сина в землю й увігнав. Але Іван як ударив змія — заразом сім голів одрубав. Другий раз замахнувся — і останні дві зрубав. Посік його тіло, спалив кісточки і попіл за вітром пустив. Пішов Іван — мужичий син досипать. На ранок спитав і того другого:
— А що, стеріг добре моста?
— Так стеріг, що й мишка мимо не пролізла. На третю ніч зібрав він обох богатирів, повісив рукавичку на стіні і сказав:
— Піду я сам, братці, стерегти моста, а ви глядіть на мою рукавичку,— як буде піт текти, то гуляйте, як буде кров капать, так пускайте мого коня.
Став під мостом; опівночі чує — земля за дванадцять верст гуде, листя на дубах опадає. Це вже найстарший змій летить на тому коні, що жар може їсти, а полум'я пити. Летить і говорить до свого коня:
— Стій, не спотикайся, проти нашої сили нема сили на всім світі. Є десь Іван — мужичий син, ну, він ще малий, йому ще тільки на печі сидіти — сюди він не зайде, сюди ворон і його кості не занесе.
А Іван — мужичий син і каже:
— Ворон кості то не занесе, а добрий молодець сам прийде.
— Що, будем битися чи миритися?
— Не за тим добрий молодець зайшов, щоб миритися, а за тим, щоб битися.
— Бий,— говорить змій.
— Ні—ти бий,—ти на всьому світі найдужчий.
Як ударив змій, то Іван — мужичий син аж збілів.
Бились, бились... У змія з дванадцяти зосталось вже три голови. А Іван — мужичий син уже по самий пояс у землю загнаний, от-от зовсім знеможеться.
— Слухай, ти,— говорить змій,— у тебе батько був?
— Був.
— Воли у нього були?
— Були.
— Орав він?
— Орав.
— А давав відпочивать? — Давав.
— Ну, давай і ми відпочинем.
Іван — мужичий син як став відпочивать, то кинув свою палицю і розбив конюшню. Тут його кіеь вирвався, прибіг до нього, став землю одгрібать...
А ті богатирі прокинулись, бачать — з рукавички кров іде, але бояться йти виручати Івана — Мужичого сина,— думають: для чого нам свої голови за нього підставляти?
А кінь тим часом землю навколо Івана одгріб, тоді й говорить Іван — мужичий син до змія:
— Аж тепер я тебе вб'ю! Змій і говорить:
— Ну, добре, але я хочу тобі сказати перед смертю: ти хоч і візьмеш у мене цього чарівного коня, що цареві потрібний, але ти не доведеш його додому; є у мене ще три сестри і мати та батько
цар Ірод. От вони тебе все одно з світу зживуть!
Відрубав останні голови Іван, а сам задумався. А тим часом та бабуся, що він колись кінськими шкурами її хату укрив, почула, що на Івана біда насувається (бо вона все знала, що на світі робиться), та послала свого песика до Івана, а песик і каже йому:
— Будете ви їхать додому, захочете так пить, що один до одного не зможете слова промовить,— буде вам по праву руку криничка — вода як скло чиста. Не пийте її, а лиш вдар ти по ній навхрест палицею, побачиш, що з неї вийде! Від'їдете далі, захочете Їсти,— стоятиме явір, під явором стіл,— там лежатимуть паляниці, яблука й усякі напит-ки й наїдки. Не їжте,— вдар навхрест, побачиш, що вийде з його. Проїдете далі, захочете спать — під явором стоятимуть ліжка. Не лягайте,— вдар по них, побачиш, що буде!
Вислухав Іван, подякував бабусиному песику, забрав того коня і разом з тими двома богатирями поїхав додому, їдуть, їдуть, захотілось їм пить — аж справді над шляхом криничка праворуч. Ці два богатирі хотіли напитися.
— Ні, підождіть,— говорить Іван,—подивлюся. Та як ударив по ній палицею — то кров так і потекла, а це змієва сестра перекинулась криничкою. Поїхали далі — зарубав іще двох сестер, що були у вигляді їжі і ліжок. Далі оглянулись — хмара наступає попід небесами. Коли вони придивляться — аж це стара змія-мати женеться. Одна губа в неї аж попід небесами, а друга понад землею.
Іван — мужичий син і говорить:
— Ех, давайте, браття, втрьох битися з нею, бо сам я її не подужаю.— Але ті два полякались і не хочуть битися — тікають. Ну, Іван бачить, що тут нічого не вдіє сам: «Доведеться пропадати»,— думає. Але згадав, що тут недалеко, за горами,
за лісами, є величезна кузня. От він пришпорив свого коня та чимдуж до тієї кузні, ну, а ці два богатирі теж за ним,— бо ж нікуди більше їм подітись.
Підлітають до тієї кузні.
— Одчиніть!
Ковалі одчинили їм дванадцятеро дверей залізних, вони влетіли, а двері самі собою й зачинились. А змія сіла коло кузні і давай вогненним язиком двері пролизувати.
Іван — мужичий син бачить, що не жарти, та до ковалів: