Ви́садка сою́зників в Іта́лії (, ) — морська десантна операція військ союзників з висадки амфібійних сил на узбережжя континентальної Італії в роки Другої світової війни. Операція проводилась після успішного завершення Сицилійської десантної операції одночасно на трьох основних напрямках силами 15-ї групи армій генерала сера Г.Александера (до складу якої входили 5-та американська армія генерал-майора М.Кларка та 8-ма британська армія генерала Б.Монтгомері). Основне ударне угруповання висаджувалося за планом операції «Аваланч» на західному узбережжі Тірренського моря поблизу в районах Салерно. Два допоміжних напрямки висадки проводились у Калабрії (операція «Бейтаун») та в Таранто (операція «Слепстік»).
Історія
Підґрунтя
Плани союзників Перемога союзних армій на півночі Африки в травні 1943 року із захопленням у полон значної кількості армій країн Осі визволила майже усі англо-американські сили на цьому театрі воєнних дій, але призвела до суперечностей між лідерами західних союзних держав стосовно подальших планів на війну. Британський прем'єр-міністр В. Черчилль наполягав на продовженні військових операцій на Середземному морі, й відстоював ідею висадки військ у континентальній Італії, яку він свого часу називав «м'яким підбрюшшям Осі» (на противагу його думці генерал-майор М. Кларк пізніше назвав це «одною пекучою кишкою»).
В. Черчилль визначав ціль — вибити найслабкішого ворога з усіх, які їм протистоять, тим більш, що підтримка італійцями війни практично була вичерпана, фашистській режим Б. Муссоліні вже не користувався таким авторитетом, як раніше. Своєю чергою, вихід Італії з війни визволить значні наземні сили союзників і, головне, дозволить відкрити морські комунікації в Середземному морі. Це відповідно полегшить становище британських і американських військ на Близькому Сході та надасть змогу проводити майже безперешкодно конвої до Індійського і Тихого океанів.
У такій ситуації німці змушені будуть зняти чималі сили зі Східного фронту й перекинути їх до Італії, що закрити пролом у своєї системі оборони. Це якось мірою задовольняло вимоги Й.Сталіна якомога скоріше відкрити Другий фронт і пом'якшить загальну ситуацію на німецько-радянському фронті.
Однак, далеко не всі поділяли таку точку зору британського прем'єра, начальник штабу армії США, генерал Дж. Маршалл та переважна більшість американських генералів була категорично проти затягування війни і чергового переносу висадки у Західній Європі. Це неодноразово обговорювалося, плани розроблялися ще з початку 1942 року, але постійно переносилися з різних обставин. Після довгих суперечок американська сторона нарешті погодилася на висадку у Сицилії, але планів продовжувати вести бойові дії на Середземномор'ї вони не мали.
Однак, і американці, і британці реально дивилися на стан речей і розуміли, що союзні армії не можуть простоювати до початку воєнних дій у Північно-Західній Європі. У травні 1943 року на конференції «Трайдент» у Вашингтоні це питання порушувалося знову, й сторони не дійшли згоди, доки у липні по результатах кампанії на острові Сицилія не стало зрозумілим, що настав час діяти. Було ясно, режим фашистської партії Італії вже дуже слабкий і перебуває на грані повного краху.
Висадка морського десанту у липні 1943 року за планом операції «Хаскі» в цілому увінчалася успіхом, британсько-американські війська за 6 тижнів опанували острів Сицилію. Однак більшість німецьких та італійських військ спромоглася організовано відступити з острову та закріпитися на континенті. Наприкінці липня в Італійському королівстві стався переворот, фашистський уряд Б.Муссоліні був повалений, а вищий генералітет за підтримки короля почав потайливі сепаратні переговори з союзниками про мир.
Керівництво союзними силами вдалось до думки, що швидкий наступ у континентальній Італії цілком можливий за таких умов, і що італійці не будуть чинити опір їхньому просуванню вглиб королівства. Проте, як виявилось пізніше, далеко не всі в Італії поділяли думки заколотників, і хоча країну незабаром окупували німецькі військові, багато італійців ще протягом майже двох років билися пліч-о-пліч з Вермахтом проти англо-американських військ, всіляко перешкоджали просуванню їхніх армій.
До висадки в Сицилії, Союзне командування розраховувало провести лише одну обмежену за масштабом десантну операцію, висадивши війська через Мессінську протоку на найбільш крайньому півострові, на «пальці» так званого «Італійського чобота». Надалі, ударне угруповання мало проривати оборонні рубежі італійсько-німецьких військ прориватися на північ. Але різка зміна політичного ландшафту в Італії стала в нагоду союзникам, їхні плани суттєво змінилися. Було ухвалено рішення висадити десанти також ближче до Неаполя, на плацдарм біля Салерно.
Загалом було вирішено висадити морські десанти за трьома етапами. По-перше, 3 вересня 1943 року за планом операції «Бейтаун» морський десант від 8-ї британської армії генерала Б.Монтгомері висаджувався найкоротшим шляхом через Мессінську протоку в Калабрії. Завдяки невеликій відстані від протилежного берега, десантні кораблі та судна не потребувалися, британська піхота мала дістатися італійського узбережжя десантно-висадочними засобами. Для висадки виділялися 5-та британська піхотна дивізія (майор-генерала Дж. Бакнелла) зі складу лейтенант-генерала М.Демпсі, що висаджувалася на північному кінці півострову та 1-ша канадська піхотна дивізія (генерал-майора Г.Сімондса), яка здійснювала висадку на південному боці. Однак, командувач британської армії генерал Б.Монтгомері відразу виступив проти цього плану, вважаючи його даремною витратою сил і часу. Як опинилося пізніше, сталося так, як він і прогнозував. Німецько-італійське командування явно розраховувало на висадку морського десанту противника саме тут, британцям же з канадцями довелося провести складний 480-км марш до району висадки союзників у Салерно, практично не зустрічаючи опору, крім інженерних перешкод на своєму шляху.
Одночасно з розробкою планів висадки морських десантів, англо-американське командування розглядало можливе десантування своїх парашутистів в Італії. Десант планувалося провести на перевали Сорренто північніше Салерно, але 12 серпня від цього відмовилися. Вже 18 серпня запропонували провести за планом операції «Джайант» повітряну висадку двох полків 82-ї американської дивізії для захоплення мостових переправ через річку Вольтурно. Потім поступила пропозиція збільшити масштаби десанту та висадити всю дивізію з одночасною амфібійною висадкою 325-го планерного полку на плацдарм.
3 вересня 1943 року Італія капітулювала й операція «Джайант» була замінена на «Джайант II» — повітряний десант 504-го парашутного полку на аеродроми Стаціоне ді Фурбара та Черветері північно-західніше Риму. Метою його висадки було сприяння італійським військам, що перейшли на бік союзників, захопити та утримати столицю Королівства.
Однак, командир 82-ї повітрянодесантної дивізії бригадний генерал М.Тейлор підозрював, що висадка американських десантників у глибині оборони противника без можливості вогневої підтримки з боку наземних військ та кораблів ВМС може призвести до катастрофи. 8 вересня, коли патфайндери вже були на борту транспортних літаків, висадка повітряного десанту була скасована.
На початковій стадії планування операції велику вабу союзникам становило бажання опанувати великий морський порт Таранто на південному узбережжі Італії, але від цій ідеї довелося відмовитися через надзвичайно потужні систему оборони. 3 вересня ситуація докорінно змінилась, італійський уряд підписав перемир'я і англо-американське командування визначило завдання 1-й парашутній дивізії майор-генерала Дж. Гопкісона висадитися з десантних суден безпосередньо в порту, з ходу захопити Таранто та навколишні аеродроми, забезпечивши в такій спосіб плацдарм для прибуття основних сил V британського корпусу лейтенант-генерала Ч.Оллфрі. 4 вересня 1943 року командир британської дивізії отримав наказ, 8 числа британські парашутисти сіли на борт кораблів і вийшли в море.
За планом 9 вересня 1943 року мала статися основна висадка 5-ї армії союзників під командуванням генерал-лейтенанта М.Кларка за задумом операції «Аваланч». Цей морський десант мав висадитися на західному узбережжі Італії неподалік від Салерно. До складу головних сил входили американський VI корпус генерал-майора Е.Доулі та британський X корпус лейтенант-генерала Р.Маккрірі. 82-га десантна дивізія перебувала в резерві, в готовності до висадки парашутним способом у разі необхідності. Загалом сили союзників складалися з 8 дивізій та 2 бригад. Головним завданням було створення плацдарму, захоплення стратегічно важливого морського порту Неаполь, і просуваючись далі на схід до адріатичного берега, розчленувати країну навпіл, тим самими відрізаючи німецькі та італійські частини південніше.
Для виконання завдань з висадки трьох морських десантів військово-морські сили зосередили 627 бойових, транспортних та десантних кораблів і суден під єдиним командуванням віцеадмірала Г.Г´юїтта. Зважаючи на негативні наслідки повітряного прикриття силами авіації наземного базування при висадці на Сицилію, союзники сформували авіаносне З'єднання V, що мало у своєму складі «Унікорн» та чотири ескортні авіаносці під прикриттям крейсерів «Філадельфія», «Саванна», «Бойсе» та 14 есмінців. Для виконання завдання з вогневого прикриття морського десанту залучалося З'єднання Н, з чотирьох британських лінкорів та двох авіаносців, що безпосередньо підпорядковувалися командувачу Середземноморським флотом адміралу флоту серу Е.Каннінгему.
Планування «Аваланч» здійснювалось у найкоротші терміни — за 45 діб і несло чимало ризиків при реалізації задуму операції. По-перше, союзники виділили лише половину від того складу сил, що висаджувався в Сицилії. По-друге, на величезному фронті висадки у 56 км за даними розвідки їм мали протистояти близько шести німецьких дивізій. На противагу, ударне угруповання морського десанту включало лише три повноцінні дивізії від 5-ї армії: американська 36-та піхотна генерал-майора Ф.Волкера з VI корпусу та дві британські піхотні від X корпусу — 46-та Дж. Хоукесворта та 56-та майор-генерала Д.Грехема. По-третє, плацдарми союзників відстояли на відстані 19 км один від одного, та більш того, їх роз'єднувала річка Селе. Для прикриття флангів між плацдармами генерал М.Кларк не планував виділяти частку сил, і з запізненням віддав розпорядження прикрити стик між ними двома батальйонами. У четвертих, сама місцевість повністю була на боці тих, що тримають оборону.
На посилення піхотним з'єднанням першими з моря висаджувалися спеціальні війська: три батальйони американських рейнджерів (1-й, 3-й та 4-й) і два загони британських командос (No. 2 і No. 41 (морської піхоти). Головними завданнями цих підрозділів було захоплення гірських перевалів та пануючих висот у напрямку Неаполя та утримання їх до підходу загальновійськових частин. Однак, питання організації взаємодії між рейнджерами і командос з морським десантом не були опрацьовані до кінця.
Вогнева підготовка до моменту висадки не планувалася для досягнення найліпшого ефекту та раптовості висадки. Однак, згодом виявилось, що це зіграло на руку німецьким військам. Більш того, вже на етапі вторгнення були виявлені мінні поля на підходах до Салерно, тому десантно-висадочним засобам довелося здійснювати 19-кілометрові переходи для висадки солдатів на берег від транспортних суден.
Сили оборони У середині серпня 1943 року німці відновили групу армій «B» під командуванням генерал-фельдмаршала Е.Роммеля, з визначенням їй операційної зони північніше Пізи. Головнокомандування «Південь» () генерал-фельдмаршала А.Кессельрінга об'єднало під собою усі німецькі та італійські формування в південній частині Італії.