Покров

Покро́в (до 2016 року — Орджонікі́дзе) — місто в Нікопольському районі на півдні України. Центр Покровської міської громади. Територія міста становить 26 км², населення — 39 тис. осіб (2025)Назва ОТГ: Покровська***

Код КАТОТТГ: UA12080090010010311

Населення: 39044 чоловік.

Назва Назва з 1956 по 2016 рік — Орджонікідзе, з 2016 — Покров.

Географія Місто Покров - центр Покровської міської громади, розташоване на півдні України, у степовій зоні, у басейні річок Базавлук, Солона та Каховського водосховища. Відстань до облцентру становить майже 150 км і проходить автошляхом , згодом переходить у та .

Клімат — помірно континентальний. Середня температура січня становить від −5 °C в південно-західній частині до −6,5 °C на північному сході; липня — відповідно +23,5 °C та +22 °C. Опадів за рік випадає від 450 мм на півдні до 400 мм — на півночі. Термін вегетаційного періоду — 210 днів.

Історія

Від давніх часів до Російської імперії

Територія навколо міста була відома з найдавніших часів. За часів будівництва єгипетських пірамід, 5 тисяч років тому, тут формувалося прикордоння між жителями правобережної землеробської кукутень-трипільскої культури і лівобережної скотарської ямної культури.

Умовним кордоном виступала заплавна місцина долини Дніпра, що давні греки пізніше назвали Гілея, а скіфи — Гера.

За скіфськими легендами, саме тут жила змієнога богиня, річкове божество, Ангуіпед (ототожнюють з Артімпасою), праматір усіх скіфських народів.

Найдавнішими літописними народами тут були кімерійці від початку 1 тис. до н. е., яких через кілька століть змінили скіфи. Чи прибули скіфи зі сходу, чи були просто нащадками кіммерійців історикам достеменно не відомо. І так, знаменитий Конан-варвар був кіммерієць. І, можливо, родом саме з цих місць.

У районі Гер (Кінських та Базавлуцьких плавнів) скіфські вожді заповідали ховати себе під високими курганами.

З середини 19 століття розкопано кілька десятків царських курганів по обидва береги Дніпра, від Олександрополя до Мелітополя.

Всесвітньовідоме відкриття здійснив археолог Борис Мозолевський у 1971 році, розкривши курган «Товста могила» в районі сучасного електродепо. Там було знайдено знамениту золоту скіфську пектораль — шедевр давньогрецького та скіфського мистецтва, незрівнянний ювелірний виріб, що не має аналогів у своєму ряді і який нині зберігається в музеї історичних коштовностей України на території Києво-Печерської лаври.

Біля Покрова відкриті кургани і доскіфських часів: курган «Довга могила», у похованні № 12 — пізньотрипільське, парне поховання, де виявлено дві статуетки серезліївського типу.

У кургані 3 поблизу міста, поховання 11, пізньої трипільської культури виявлено фрагмент верхньої частини статуетки серезліївського типу. Курган 3, поховання 25, парне пізньотрипільське поховання, де виявлено 5 статуеток серезліївського типу. Курган 3, поховання 32, пізньотрипільське поховання, виявлено округлотілу посудину.

У районі Гілеї блукали по степу у 6 ст. до н. е. війська перського царя Дарія, намагаючись підкорити волелюбних скіфів.

Приблизно у 3 ст. до н. е. скіфів на п'ятсот років змінюють сармати, або ж савромати, або ж роксолани чи алани. І хоча ранні історики пов'язували їх з азійцями, сучасна палеогенетика вказує на європеоїдів-скотарів. Навіть польські шляхтичі з гонором приписували собі походження від античних сарматів.

На початку нашої ери Гілеї досягли славнозвісні готи, що йшли з берегів Балтики. Десь тут на берегах Дніпра знаходився їхній легендарний Архаймар — місто на річці, і казковий ліс Мірквід.

Звідси Германаріх здійснював свої походи на слов'ян-антів, і тут вони прийняли бій із союзом гунів, що йшли зі сходу. Найдавніші готські епоси саме про це.

Не витримавши натиску, готи рушили на захід через Балкани, підкорюючи по дорозі інші народи. І врешті підкорили Давній Рим, а західні вестготи дійшли до Іберійського півострова. Невелика частина готів, як і скіфи за 5 століть до них, відійшла в Крим, де заснувала гірське князівство Феодоро.

Слідом за гунами у 6 столітті н. е. цими степами пройшли обри (авари) та осіли у Паннонії (сучасна Угорщина), де і були пізніше асимільовані.

Століттям пізніше прокочували з Волги одні із предків нинішніх болгар — кутригури.

За ними з Уралу у цьому місці у 8-9 столітті жили угри, які осіли пізніше в Придунайській низині та разом із слов'янами створили Угорське королівство.

Наступними на сто років були тюрки-печеніги. Нині звуться гагаузи.

За ними на 2 століття тут зупинилися русяві європеодні половці скотарі.

У 13 столітті на своєму шляху «до останнього моря» (адріатика, Венеція) тут пройшла татарська орда під головуванням Чингізидів, залишивши своїх нащадків кримських татар, буджацьких татар, ногайців.

Саме по Кінських та Базавлуцьких плавнях проходив «кордон» між Київським воєводством Великого князівства Литовського і Диким Полем.

Тут на Микитиному Розі у сучасному Нікополі та у Перевізних хуторах у Покрові були переправи для торгових обозів.

У 1569 році, при створенні Речі Посполитої —спільної держави Польського королівства та Великого князівства Литовського, для протистояння навалі Московського царства Івана Грозного, Київське воєводство стало досить автономною частиною Королівства Польського.

Для захисту від набігів із Дикого Поля, королем, і місцевими магнатами, зокрема Дмитром Вишневецьким було прийнято рішення про заснування прикордонних воєнних залог — Січей. Першою реальною з яких стала Томаківська Січ, поблизу нинішнього Марганця. Виділявся кошторис і створювалися реєстри козаків на зарплатні, щось на зразок нинішніх контрактних військ. При цьому поряд почали формуватися і нерегулярні козацькі коші. Керував ними виборний кошовий отаман.

Приблизно у 1590 році було засновано Базавлуцьку Січ поряд із сучасним селом Грушівка. Саме звідси ходив у походи Сагайдачний і Дорошенко, звідси повів військо на взяття Кодацької фортеці Іван Сулима у 1638 році.

За це коронним військом козацьку Базавлуцьку Січ було зруйновано, і розміщено польську залогу.

Сама ж Січ перебралася подалі в район Микитина Рога. Саме звідти Богдан Хмельницький підняв козацтво на визвольну боротьбу у 1648 році.

Після поразки козаків у 1653 році нову Січ заснували у гирлі річечки Чортомлик, біля нинішнього села Капулівка. Ця Січ найбільше пов'язана з іменем отамана Івана Сірка. Тут писали знаменитий лист турецькому султанові. Цю Січ намагалися захопити взимку яничари і припустилися фатальних помилок і були знищені до ноги. Отамани цієї Січі «дружили» з московськими царями Олексієм Михайловичем, Іваном та Петром Олексієвичами, та царівною Софією Олексіївною. Проте саме козаки цієї Січі надали допомогу гетьману Мазепі у спробі відновити суверенітет першої української держави. За це, після поразки гетьмана Мазепи, Чортомлицька Січ, як і Батурин, були знищені царськими військами.

Нова Січ була відновлена близько 1740 року, як форпост у майбутніх російсько-османських війнах, поблизу сучасного села Покровське.

Села Грушівка, Шолохове та інші були козацькими зимівниками.

Після перемоги у турецькій війні та повстанні Пугачова для придушення волелюбства, гордості, слави козаків ця Січ була зруйнована.

Почалася колонізація нових земель. Земельні наділи виділялись офіцерам та дворянам, які засновували нові села і заселяли селянами, хтось кріпаками із Центральної Росії, хтось запрошував вільних з півночі України.

Сюди Чічіков планував переселяти своїх мертвих душ із знаменитого роману М. В. Гоголя. У 1866 році на землях офіцерів Борозенко, Шишкіна та інших у межиріччі Солоної і Базавлука була створена однойменна колонія меннонітів Борозенко від Малої Громади, вихідців з Хортицької колонії. Найближчі німецькі села були Блюменхоф, Ніколайталь, Хойбоден у долині річки Солона, Фрізенталь, Штайнбах та інші на Базавлуці за 15 км від нинішнього Покрова. 

Передісторія міста

Місто Покров — це знаменита доісторична та історична земля. Конан Варвар кіммерієць, змієнога богиня — праматір всіх скіфських народів, сакральний центр скіфських земель, серце доблесної Сарматії, легендарна земля готів, звідки вони рушили на захід, тисячолітня домівка степових народів — гунів, обрів, булгар, угрів, печенігів, половців, татар.

Земля Запорозьких Січей і перехрестя Європи та Азії протягом століть.

Воно увійшло в світову історію як центр із видобутку марганцевої руди, і місто головної скіфської коштовності України — золотої пекторалі.

У кінці 18 століття навколишні землі отримав князь В'яземський, автор маніфеста про ліквідацію Січі. У 1802 році наділи з селами було продано барону Штігліцу, а у 1861 перепродано великому князю Михайлу Романову.

Подальша історія цих земель нерозривно пов'язана з видобутком марганцевої руди. Якось молодий пастух колупнув пужалом батога камінь — і той тріснув і заблищав.

Улітку 1883 року експедиція геологічного комітету на чолі з В. О. Домгером дослідила землі. Після додаткових досліджень, проведених геологами А. Михальським та М. Коцовським, уже в 1886 році були засновані Покровські копальні, бо камінь той виявився марганцевою рудою. В 1893 році на землях Великого князя Михайла Романова височів хопр шахти «Віра» — вона була першою, друга — «Надія», третя — «Любов», четверта— «Софія». Шахти хрестили за церковними святами.

Грудень 1885 року вважається часом заснування гірницького селища Причепилівка (нині селище Гірницьке).

Потім за період з 1886 по 1908 роки у балці річки Солона на схід від Покровських копалень виникали нові рудники, зокрема в 1892 році — рудник Брянського товариства, в 1893 році — рудник Львова. У квітні 1896 року Покровські копальні орендувало акціонерне «Нікополь-Маріупольське гірничо-металургійне товариство», засноване американськими та німецькими підприємцями.

Умови праці в них були погані, технічний рівень теж дуже низький. Роботи на шахтах проводились кустарним способом. Лопата і обушок були головним знаряддям праці шахтаря. Охорони праці також не було. Рудокопи понад дванадцять годин на добу перебували в шахті, насиченій вологою. Заробіток при цьому був дуже маленький. Гірничі селища тулилися біля рудників. Мешкали рудокопи в темних і низьких бараках та сирих землянках по кілька родин разом.

У цьому краї також було дуже мало прісної води. Від цього походить й назва річки Солона. Вода в ній непридатна ні для вживання, ні для праці. А тому її возили здалеку волами та розподіляли цеберками на кожну сім'ю. А рудокопам доводилось користуватись шахтною солоною водою. Багатії з навколишніх сіл, глузуючи з безвихідного становища шахтарів, склали прислів'я: «Не мий чоботи в цій калюжі, бо з неї шахтар воду пив». Жорстока експлуатація, тяжкі умови життя викликали обурення трудящих.

Буремні революційні роки

З великою силою розгорнулась боротьба покровських робітників під час першої російської революції 1905—1907 років. Зокрема 11 грудня 1905 року селяни, що працювали в Покровській економії, за участі шахтарів розгромили економію князя Романова. А 13–14 грудня 1905 року шахтарі взяли участь у повстанні, що відбувалося в Олександрівську (нині Запоріжжя).

У першій половині грудня 1917 року в Нікополі та в багатьох інших містах сформувалися червоноармійські загони, ядром яких стали шахтарі Покровських копалень. Вони боролись проти білогвардійців.

На початку квітня 1918 року Покровські копальні захопили австро-німецькими військами. Після вигнання австро-німецьких завойовників і розгрому гайдамацьких загонів на Покровських копальнях було відновлено Радянську владу, але вже в серпні 1919 року прийшов генерал Денікін Антон Іванович.

У вересні 1920 року відбувся відчайдушний ривок врангелівських військ через Нікополь, Олексіївку в напрямку Апостолового. Тут на пагорбах річок Солона та Базавлук відбулась вирішальна битва громадянської війни.