Війна шостої коаліції — війна проти Наполеона коаліції європейських держав.
На початку 1813 року війну проти Наполеона в Центральній Європі вела лише Росія. До складу коаліції з Росією у березні 1813 увійшла Пруссія, потім, влітку 1813, вступили Англія, Австрія та Швеція, а після розгрому Наполеона в Битві народів під Лейпцигом у жовтні 1813 до коаліції долучились німецькі держави Вюртемберг та Баварія. Незалежно від коаліції з Наполеоном на Піренейському півострові воювали Іспанія, Португалія та Англія. Активні бойові дії тривали упродовж року з травня 1813 до квітня 1814 з 2-місячним перемир'ям влітку 1813.
1813 року війна проти Наполеона велась зі змінним успіхом на території Німеччини, головним чином в Пруссії та Саксонії. У 1814 році бойові дії перемістились на територію Франції й завершились до квітня 1814 взяттям Парижа, Наполеон зрікся влади.
Німецька історіографія відокремлює у самостійний епізод цієї війни Визвольну війну в Німеччині, що завдала вирішального впливу на створення за півстоліття Другого рейху.
Передісторія
Причини війни, підготовка і плани сторін.
Загальний стан справ Імператор Франції Наполеон до 1811 року підкорив більшу частину Європи за винятком Англії та Росії, збройний опір продовжував чинити лише народ Іспанії за допомогою англійської десантної армії. Географічне положення й сильний флот робили Англію неуразливою для вторгнення, тому Наполеон в червні 1812 почав рух на Росію з метою послаблення й часткового розділу Російської імперії.
На 1 червня 1812 року Наполеон мав у підпорядкуванні збройні сили, що складались з понад мільйона солдат: 687 тисяч чоловік у Німеччині та Польщі (включаючи 322 тисячі солдат з васальних держав), до 300 тисяч зав'язло у війні в Іспанії, 150 тисяч стояло гарнізонами у Франції, 50 тисяч утримували покірною Італію.Е.Лавісс, А.Рамбо. Історія XIX століття. т.2, ч.2, гл. 9: Сили Наполеона.
З них у 20-х числах червня 1812 року близько 440 тисяч перейшло кордон Росії, пізніше до 140 тисяч підійшли до Наполеона у складі резервів. З цих майже 610 тисяч чоловік, якщо рахувати й обозників, повернулись назад з Росії до початку 1813 року лише близько 60 тисяч солдат, причому половину тих, хто вцілів склали військові контингенти з Австрії та Пруссії, які незабаром спрямували зброї проти Франції. Окрім величезних людських втрат Наполеон втратив у Росії понад 1200 гармат й 167 тисяч коней. Йому вдалось за рахунок мобілізацій у Франції набрати до весни 1813 року велику армію, але спроби відновити сильну кавалерію та колишню артилерію не увінчались успіхом з причини відсутності часу й ресурсів.
Північний фланг російського фронту Головна російська армія під командуванням М. І. Кутузова зупинилась в грудні 1812 року на зимові квартири в районі Вільно (південь Литви), куди виїхав імператор Олександр I. Переслідування залишків наполеонівських військ велось в Литві загонами козаків (до 7 тис.) та корпусами генерала Вітгенштейна (до 30 тис.) й адмірала Чичагова (14 тис. солдат). Вітгенштейн направився до гирла Німану, щоб відрізати шлях відходу окремому французькому корпусу маршала Макдональда, у складі якого діяли війська під командуванням прусського генерал-лейтенанта Йорка.
Авангардний загін під командуванням генерала Дібича з корпусу Вітгенштейна відрізав прусські частини Йорка від дивізії Макдональда, після чого Дибіч 18 (30) грудня 1812 зумів схилити Йорка до сепаратного перемир'я, що отримало відомість як Таурогенська конвенція. За цією угодою пруссаки без відома свого короля вирішили зайняти нейтральну позицію, в результаті чого у Вітгенштейна з'явилась можливість переслідувати Макдональда територією Східної Пруссії. Хоча формального рішення про перетин кордонів Російської імперії не було, фактично загони Вітгенштейна 23 грудня (4 січня) 1813 підійшли до Кенігсберга, який взяли наступного дня без бою (захоплено до 10 тис. полонених і хворих французів).
Південний фланг російського фронту Правий (або південний) фланг Головної армії Наполеона прикривали австрійський корпус фельдмаршала Шварценберга і слабкий саксонський корпус генерала Реньє. Коли жалюгідні залишки наполеонівської Великої армії відходили за Німан, австро-саксонські війська (30—40 тис.) маневрували, намагаючись уникнути боїв з росіянами, в районі Білостока та Брест-Литовського на кордоні з Варшавським герцогством (польською буферною державою, яку створив Наполеон під егідою саксонського короля). Російські війська також мали інструкції не воювати з австрійцями та вирішувати справи перемовинами воєначальників.
13 (25) грудня 1812 корпус Шварценберга відійшов у Польщі до Пултуска, за ним послідував російський авангард генерала Васильчикова. Супротивники зберігали нейтралітет.
1 (13) січня 1813 Головна російська армія фельдмаршала Кутузова трьома колонами перетнула Німан (кордон Російської імперії) в районі Меречі у напрямку на польське місто Плоцьк (на північ від Варшави), відтісняючи саксоно-польсько-австрійські війська за Віслу. Так розпочався Закордонний похід російської армії, що завершився у квітні 1814 року поваленням Наполеона.
27 січня (8 лютого) 1813 росіяни мирно зайняли Варшаву, яку обороняло 42-тисячне угрупування під проводом Шварценберга. Австрійські війська пішли на південь до Кракова, припинивши таким чином участь у бойових діях на боці Наполеона. З ними пішло до 15 тис. поляків з корпусу Понятовського. Саксонський корпус Реньє відступив на захід до Каліша. Герцогство Варшавське було вибито з числа союзних Наполеону держав, хоча поляки генерала Понятовського зберігали вірність французам в надії на відновлення незалежності польської держави.
Першу лінію французької оборони по Віслі доволі легко зламала російська армія за прихильного нейтралітету прусських військ та фактичної відмови Австрійської імперії від військового союзу з Францією.
Дії Наполеона Наполеон повернувся з Російського походу до Парижа 18 грудня 1812 й одразу ж енергійно взявся за організацію нової армії замість знищеної у Росії. Достроково призвано 140 тис. юнаків, які підлягали призову 1813, ще 100 тис. переведено до регулярної армії з Національної гвардії. Призвано громадян старшого віку, для допоміжної служби призвано юнаків 1814 року призову. Декілька полків відкликали з Іспанії. Низку категорій позбавили відтермінувань, матросів перевели до піхоти. Чималу частину військ вдалось зібрати по гарнізонах.
Поки Наполеон формував армію, його пасинок Євгеній БогарнеНаполеон залишив Мюрата командувати військами у Європі, але той 16 січня 1813 самовільно передав командування генералу й віце-королю Італії Євгенію Богарне, а сам поїхав рятувати свій трон до Неаполітанського королівства стримував по лінії Ельби подальше просування союзних російсько-прусських військ, спираючись на низку фортець та 60-тисячну армію.
15 квітня 1813 Наполеон виїхав з Парижа до знову сформованої армії (бл. 130 тис.) до Майнца на кордоні Франції. Наприкінці квітня він рушив у Саксонію до Лейпцига, звідки, з'єднавшись з військами Богарне, він мав намір відкинути російські війська та підкорити Пруссію, що повстала. Всього у розпорядженні Наполеона у Німеччині було до 180 тис. солдат проти 69 тис. росіян та 54 тис. прусських солдат, якщо не враховувати французькі гарнізони фортець на Одері та Віслі, а також сили, що тримали їх в осаді.Ф.Мерінг. «Нариси з історії війн та воєнного мистецтва». Весняний похід.
Кампанія 1813 року. Війна у Німеччині
Звільнення Пруссії. Січень—квітень 1813 Хоча прусський король Фрідріх Вільгельм III формально зберігав вірність союзові з Наполеоном, вступ російських військ до Східної Пруссії створив передумови для розвороту прусської політики. Російські війська тримались дружньо на прусській території, не втручаючись до внутрішніх справ Пруссії. 25 січня 1813 прусський король перебрався з окупованого французами Берліна до нейтральної Силезії (прусські володіння на кордоні з Австрією). 9 лютого Пруссія ввела загальний військовий обов'язок, що дало можливість поряд з іншими заходами створити до початку березня 120-тисячну армію. Прусські регулярні частини стали діяти узгоджено разом з російськими проти французів, не завжди отримуючи на це санкцію прусського короля. Спроба французів організувати другу лінію оборони по Одеру не увінчалась успіхом через російсько-прусський союз.
Армія Кутузова після захоплення Варшави рушила на захід Польщі до Каліша.
13 лютого передовий російський загін (16 тис.) під командуванням Вінцингероде перехопив під Калішем 10-тисячний саксонський корпус Реньє, що відступав, саксонці втратили в бою 3 тис. солдат. 24 лютого штаб Кутузова перебрався до Калішу. Звідти російські загони почали здійснювати вилазки до Німеччини.
28 лютого в Каліші укладено союзну російсько-прусську угоду, а 27 березня 1813 прусський король оголосив війну Франції. До того часу вся територія Пруссії (виключаючи декілька блокованих фортець на Віслі та Одері) аж до Ельби була звільнена від французьких військ. За Ельбою та на південь від неї починались землі німецьких князівств Рейнського союзу, що зберігали вірність Наполеону.
Головна російська армія (43 тис.), розташувавшись на західному кордоні Варшавського герцогства, зупинила на місяць своє просування. За думкою головнокомандувача Кутузова російським військам не слід було брати участь у війні за визволення Німеччини, оскільки битви з французами у Європі відповідали інтересам не стільки Росії, скільки інтересам самих німецьких держав та Англії. Однак Кутузов не міг відкрито чинити опір планам імператора Олександра I, тому об'єднана російсько-прусська армія (бл. 70 тис.) у декілька ешелонів рушила з польського Каліша до Саксонії, захопивши 27 березня Дрезден, столицю формально нейтрального королівства.Саксонія була одним з найвідданіших союзників Наполеона під час його вторгнення до Росії. Формальний нейтралітет оголосив саксонський король Фрідріх-Август як оборонний захист від російсько-прусського наступу, але з поверненням Наполеона саксонські війська знову бились на його боці до самої битви під Лейпцигом.
3 квітня авангард союзників увійшов до Лейпцига.
Через Саксонію проходив найкоротший шлях з Пруссії до Парижа. Із захопленням цієї держави Рейнський союз (вассальне утворення Наполеона з німецьких держав) очікував розпад, й саме там розгорнулись основні битви Наполеона у 1813 році з арміями шостої коаліції.
Більш енергійно, ніж Головна російська армія, діяв північніше окремий корпус Вітгенштейна. Передовий загін з його корпусу під проводом генерал-ад'ютанта Чернишова увійшов 4 березня до Берліна, залишеного напередодні французьким гарнізоном. 11 березня до звільненої столиці Пруссії з тріумфом увійшли основні сили Вітгенштейна. 17 березня до військ останнього (20 тис.) у Берліні приєднався прусський корпус Йорка (30 тис.), щоб спільно діяти в рамках російсько-прусського союзу.
Потім Вітгенштейн разом з прусськими частинами рушив до Магдебурга на Ельбі (опорна фортеця французів на західному кордоні Пруссії), де союзники відбили спробу французів здійснити вилазку на Берлін. Впевнившись у відсутності загрози для Берліна з цього напрямку, Вітгенштейн у 20-х числах квітня рушив на південь до Лейпцига для з'єднання з армією Кутузова.
Загін генерал-лейтенанта Левіза (12 тис.) Вітгенштейн залишив блокувати прусський Данциг у гирлі Вісли (Данциг капітулював 24 грудня 1813). Корпус Чичагова, що незабаром перейшов під керівництво Барклая-де-Толлі, тримав у осаді фортецю Торн на середній Віслі. Торн капітулював 16 квітня, що вивільнило російський корпус (12 тис.) до початку боїв з армією Наполеона у Саксонії.
Битви у Саксонії. Травень 1813
28 квітня 1813 після тривалої хвороби помер головнокомандувач російсько-прусською об'єднаною армією фельдмаршал М. І. Кутузов. На його місце було призначено генерала-від-кавалерії П. Х. Вітгенштейна, який завоював довіру Олександра I своїми перемогами у битвах Вітчизняної війни. До того часу диспозиція сторін була така: