Дуже давно жив один цар. Держава його займала велику частину заходу. Але той цар ніколи на захід не дивився. Винесе, було, собі стільця й сяде лицем до сходу. І так день за днем усе на схід дивився, гейби когось очікував звідти. При тому одне око завжди плакало, а друге сміялося. У того царя були три сини. Вже дорослі хлопці. І щоразу, як бачили батька, що дивиться на схід, судили між собою:
— Ба, чого наш нянько усе на схід дивиться, й одне око плаче, а друге сміється?
Жоден із них не міг відгадати. Зрештою старший каже:
— Браття, я йду до нянька, позвідаю його.
— Йди, йди...
І старший син пішов. Цар якраз тоді сидів біля вікна й дивився на схід. Вклонився хлопець батькові, а той лише нахмурився:
— Що хочеш від мене? Іди собі геть!..
— Я, няню, хочу вас спитати: чому одне ваше око плаче, а друге сміється?
Цареві не треба було більше. В ту ж мить ухопив булаву, яка лежала коло нього, і так жбурнув у сина, що коли б той не відхилив голову, одразу б його вбив.
Хлопець злякався й вибіг.
— Ну, що сказав няньо? — прискочили до нього брати.
— Ідіть та дізнаєтесь...
Пішов середущий. І з ним таке сталося: мало-мало не вбив його цар. Як вибіг із кімнати, питає його наймолодший брат, якого звали Володимиром:
— Ну, що казав няньо?
— Іди й ти, Володику, і дізнаєшся!
Пішов Володимир. Але не встиг і рота розкрити, як цар ухопив булаву і — бух!
Хлопець відхилив голову, й булава зарилася в стіну. Та Володимир не злякався. Взяв булаву і передав батькові у руки:
— Тут її маєш. Як хочеш мене вбити — вбий! Та не кидай, як у собаку. Старий подобрішав:
— Бачу, що ти не такий боязкий, як твої брати. Скажи, що хотів би дізнатися від мене?
— Я вас, няню, коротко спитаю: скажіть, чому, коли дивитесь на схід, одне око плаче, а друге сміється? — Через те, сине, що коли я був молодий, то мав вірного друга. Його держава називалася Шовкова. Вона звідси — на схід. Ми з тим другом домовилися, що свою старість доживемо вкупі. Та на його державу почали нападати вороги й не дають йому спокою. Тому він не може до мене прийти, а я усе дивлюся на схід і його чекаю. Одне моє око через те і плаче, бо дуже мене бере жаль за другом. А друге сміється, бо я радію, що в мене сини і моя держава перейде в надійні руки. Відтепер мої очі будуть тільки плакати, бо не всі мої сини такі, як я собі думав... Но, розповів я тобі все, і можеш іти.
Доки Володимир говорив із батьком, брати чекали зі страхом. Думали, сердитий цар уже його вбив. Але хлопець зостався живий і спокійно розповів братам, що почув од батька. Тоді старший каже:
— Коли так, я йду просити няня, аби дозволив мені пошукати його вірного друга й привести сюди. Й одразу побіг:
— Няню, дозволь мені йти в Шовкову державу і знайти твого друга.
— Добрі... йди... спробуй...
Старший син почав готуватися. Вибрав собі найліпшого коня, порядно озброївся, взяв із собою їсти і грошей і того ж дня рушив у дорогу.
їде день, ніч... Кінь дужий, годен довго йти. Але ніде й не чути про Шовкову державу. Блудив більше, як рік, і дійшов до срібного мосту.
«Досить мандрувати,— подумав собі.— Повернуся додому. Але, щоб увиділи, як я був далеко, понесу з собою знак».— І відірвав з моста срібну дошку.
Вернувся додому.
— Но, чи знайшов ти Шовкову державу? — питає цар.
— Шовкової держави не знайшов, але вже недалеко був від кінця світу. Коло срібного мосту! Гляньте, се а нього дошка.
Оглянув батько дошку:
— Так я і знав. Коли я був такий, як ти, мені до того Мосту треба було їхати якихось дві години. Можеш іти, ніколи не побачиш мого вірного друга.
Заганьбився хлопець і змовчав.
— Тепер я піду,— сказав середущий.— Побачите, що я знайду Шовкову державу!
Попросив у батька дозволу й виладився в путь. Ходив-блудив цілий рік. Дійшов уже до золотого мосту а далі не захотілося. Відірвав з моста золоту дошку й вернувся додому, показав її батькові.
— Ей, сине, коли я був твоїх років, мені треба було їхати до золотого мосту одну ніч. І ти ніколи не приведені мого вірного друга!
І середущий з ганьбою пішов до царя.
— Но,— каже Володимир,— спробую щастя й я! І побіг просити дозволу йти в Шовкову державу. Батько лише рукою махнув:
— Якщо старші не привели... А ти ще дітвак! Проте, коли хочеш, я тебе не спиняю.
Вийшов Володимир і просто — до стайні. А на дворі зустрівся із бабою, котра його бавила дитиною.
— Куди, куди, Володику? — питає його баба.
— Йой, дозволив мені няньо їхати в Шовкову державу, то йду собі коня вибирати.
— Но, як тобі їхати в Шовкову державу, то не вибирай з-межи сих коней, а іди у пивницю й побачиш там коло дверей мідяний батіг. Візьми його й серед двору лусни! На се із поля пригримить табун коней. Всі будуть чарівні. Але ти і з них не вибирай. Пусти їх до стайні, а позаду буде шкандибати сухоребрий кривак. Того собі й візьми. Той тебе і понесе в Шовкову державу.
Сказала баба і пішла. А Володимир побіг до пивниці. Коло дверей знайшов старий мідяний батіг. Узяв його й серед двору луснув, аж вікна задрижали. На цей луск почулося іржання, й табун коней ніби з неба впав у царський двір. Коні такі, що лиш крил бракує, то літали б! Але Володимир на них і не поглянув. Пропустив до стайні, перечекав, а позаду справді хромицькає сухарда.
Володимир підійшов до нього й почав гладити.
— Знаю, чому ти мене гладиш,— озвався кривак.— Хотів би поїхати до Шовкової держави?
— Ти угадав, конику!
— Якщо так, то поспитай царя, де є моя збруя — сідло і узда, що двадцять п'ять років тому були на мені. Хлопець побіг до батька:
— Няньку, де є збруя з сухого коня?
— А хто тебе нарадив про таке спитати?
— Кажіть швидше, бо я поспішаю.
— Спустися в другу пивницю і там знайдеш збрую. Двадцять п'ять років тому я кинув її там. Уже, мабуть, погнила...
Спустився хлопець у другу пивницю й зі свічкою ледве знайшов збрую. Така була запліснявіла, заіржавлена, що жаль і дивитися. І шабля, і рушниця — все вийшло із ладу. Володимир ні на що не зважив. Зібрав збрую і приніс коневі.
— Тут є!
— Добрі. Тепер готуйся, й увечері — в путь. Пішов Володимир до своєї кімнати, зібрався й — до стайні. Але свого сухарди уже не впізнав: такий золотий коник стався з кривака, що лиш дивитися на нього! А зброя — шабля, рушниця — так і світяться!
— Но, рушаймо!
Через півгодини вже були в путі. Як виїхали з міста, татош наказав:
— Зажмури очі.
Хлопець зажмурився, а кінь піднявся у повітря і почав летіти. Летів, летів добру годину. Потім спустився на землю.
— Розплющ очі? Що видиш?
— Виджу срібний міст.
— Знай, оце той міст, до котрого твій старший брат за цілий рік їхав. Рушаємо далі.
Знову піднявся у повітря й летів з одну годину. Коли сів, питає:
— А тепер що видиш?
— Виджу золотий міст. Мабуть, той, коло котрого став мій середущий брат, бо й дошка відірвана.
— Так і є. Тепер трохи спочинемо, а тоді — далі, щоб на ранок бути в Шовковій державі.
Відпочили й знову в путь. Тепер було страшно. Татош піднявся у повітря й таким густим потемком рвався уперед, що передніми ногами лиш проривав собі дорогу. За тим стояла скляна гора, а тою горою самим верхом-гребенем іти. Страшно й глянути у прірву.
— Нічого не бійся,— говорить татош.— У моїх підковах діамантові вухналі, що їх двадцять п'ять років тому цар наказав набити. Я не сковзну з гори.
І цілих сім миль верхом гори пройшов.
— Ще буде темний тунель довгий на сім миль. Зажмури очі.
Володимир нараз зажмурився, і кінь проліз крізь потемок. Як були вже на другому боці, заговорив:
— Розплющ очі й подумай — де ми?
Володимир глянув і аж руками знову закрив очі: така зоря-світло! На гіллі золоті квіти, трава вся шовкова. Куди лише глянути — така краса, що не можна й розповісти.
— Майже, що ми в Шовковій державі! — Так і є! Подивись добре: бачиш — чорніє шатро? Ото намет батькового друга.
І тільки це сказав, вже були коло шатра.
А тут пасеться кінь, такий самий, як татош. Його господар спить під шатром. Волосся вже сиве.
Володимир скочив із коня й пустив його пастися. Відв'язав із себе шаблю, ліг коло незнайомого й тої ж миті заснув і собі.
А чоловік прокинувся: дивиться — коло нього спить молодий хлопець. «Міг би його забити,— думає собі,— але не зачеплю, бо й він мене не рушав, коли знайшов сплячим».
Оглянувся довкола, побачив другого коня й упізнав його:
— Гей! Та це хтось прийшов від мого цімбори! — вигукнув радісно.
І не мав далі терпіння, розбудив легіня:
— Вставай! Хто ти за один? Чого прийшов у мою державу?
Володимир прокинувся, встав і розповів: чий він син, нащо прийшов.
Старий з радості аж заплакав:
— Я би, сине, пішов із тобою, та ворогів у мене ще дуже багато. Кожний день нападають на мою державу.
— Де ж ваші вороги?
— Та за них і не питай. Зараз з'являться. А доки нема, їжмо й пиймо!
Виніс із шатра їжу і пиття, і почали гоститися. При тому старий розпитує за Володимирового няня. Хлопець відповідає, але не встиг договорити, бо вороги посунули із усіх боків: і піхота, і кіннота — всяке тобі військо.
— На коней, сине, бо біда!
Тої ж миті вихопили шаблі, почали рубати ворогів. Рубали, сікли. Перебили всіх. Тільки шість гусарів лишилися в живих. Ті обернули коней — і навтьоки! Володимир і старий — за ними! Гусари добігли до одної гори, а в ній розчинилися залізні ворота, й вороги заскочили у схованку.
— Вертайся, сине! — гукає старий.— Бо як заскочиш усередину — загинеш!
Але Володимир не слухав, поскакав за ворогом в гору, і залізна брама за ним зачинилася. Татош і за горою наздогнав утікачів, і хлопець усіх порубав.
А що було довкола? Там, за горою, був палац. А з того палацу виходили весь час по два вояки: один верхи, один піший. Доки Володимир розглядався, а їх назбиралося уже ціла рота. Сміливець усіх порубав і зайшов до палацу. Бачить: стоять кросна, а за кроснами стара бабище тче. Не полотно, а військо! Коли кине човника у лівий бік — вискочить з-під кросен піхотинець, коли у правий бік — гусар.
Володимир відрубав їй голову. Витяг кросна на двір, поколов і запалив. Як вогонь розгорівся, кинув бабу в полум'я. «Но,— думає собі,— вже тепер, напевно, минулася війна з-за Шовкової держави. Ворога нема».
Тільки так подумав, коли з вогню вичкочила кістка і сталася тою ж самою бабою, що ткала. Володимир вхопив шаблю й хотів стару зарубати знову, але вона почала просити:
— Не вбивай мене, легіню. Я знаю, хто ти за один і чого сюди прийшов. Як мене тепер уб'єш, я більше не воскресну. А я вже не та, що була. Після вогню я чиста душа. Як мене вб'єш, я пропаду, але й ти звідси не вийдеш, бо ніхто на світі не знає, крім мене, як звідси можна вийти.
Володимир пошкодував бабу.
— Я вас не вб'ю. Лишайтеся живі. Як хочете, вертайтеся зі мною в Шовкову державу.
— Мені туди не можна, бо ми закляті вороги з царем Шовкової держави. Та більше я не буду на нього нападати. А тобі за добре серце покажу дорогу. В додачу подарую двадцять чотири діамантові клинці. Сховай їх, бо придадуться.
І повела Володимира до тої гори, крізь яку прийшов, махнула рукою і закричала:
— Відчиняйся!
Гора розступилася, вчинився тунель. Тим тунелем хлопець повернувся в Шовкову державу, і гора замкнулася.
Старий гірко плакав. Думав, що хлопець навіки пропав.
— Та ти повернувся?
— Авжеж, я вернувся і визволив вашу Шовкову державу. Ніколи на неї не будуть нападати!
Сіли гоститися: їли, пили і при тому Володимир розповів усе, що з ним сталося за високою горою.
— А тепер збираймося до нас, бо мій няньо вмре з жалю за вами.
— Та вже можемо їхати спокійно, бо тепер ніхто не нападе на мою державу.
Посідали на коней і рушили. А коли доїхали до скляної гори, старий засмутився: — Ой, сине, мені більше не судилося бачити твого няня. Через сю гору мій кінь не перейде, бо не має у підковах діамантових клинців. Вже давно зносилися, і я набив йому простих.
— Якщо тільки у цьому біда, то зараз допоможемо,— каже Володимир. Швиденько вийняв ті клинці, що їх дістав від баби, набив у підкови, і рушили далі.
Цар сидів під хижею, поглядав на схід, і його очі плакали. Але коли побачив свого вірного друга, відразу очі почали сміятися. Не знав, кого і обіймати — чи друга, чи сина.