Угорська революція — демократична революція в Угорському королівстві, що входила до складу Австрійської імперії, одна з європейських революцій 1848—1849 років. Головними гаслами угорської революції були децентралізація Австрійської імперії, демократизація і мадяризація. Рушійною силою революції стало ліберальне середнє дворянство та міська інтелігенція. В ході революції було проведено докорінні перетворення соціально-політичного устрою Угорському королівстві, проголошено незалежність від Габсбургів і створено демократичну державу. Попри проведені заходи, у 1849 році цей путч було врегульовано завдяки діям (на прохання австрійського двору) експедиційного корпусу Івана Паскевича, австрійської армії, антиугорським повстанням національних меншин.

Революція в Угорщині

Соціально-політичне становище Угорщини До середини XIX століття система абсолютизму, яку було встановлено ще в період Наполеонівських війн в Угорському королівстві, перестала відповідати вимогам часу та інтересам основних соціальних груп країни. Уряд Австрійської імперії не бажав йти на жодні реформи в адміністративній чи політичній сферах, консервуючи застарілі бюрократичну систему та феодальні порядки. Громадське життя Угорщини перебувало під цілковитим контролем з боку Відня, цензура та поліцейські переслідування опозиції стали нормою. Угорське королівство було практично позбавлене самостійності в рамках Австрійської імперії, тривалий час Державні збори Угорського королівства взагалі не скликались, державною мовою залишалась латина. Угорці не мали можливості вчиняти вплив на політику всередині своєї країни й були змушені задовольнятись лише обмеженими формами місцевого самоврядування на рівні комітатів. Митно-тарифна система імперії була встановлена в інтересах австрійської промисловості та перетворювала Угорське королівство на постачальника сировини для підприємств Австрії та Чехії, що бурхливо розвивались. Селянське питання також не було вирішене: у країні зберігалась панщина, судова влада поміщика та феодальні повинності селян. Низка застарілих звичаїв, на кшталт авітіциту (невідчужуваність дворянської земельної власності), а також вкрай жебрацький стан селянства та феодальні відносини перешкоджали розвиткові сільського господарства, що лишалось основою економіки країни.Історія Угорщини, М., 1971; Контлер, Л. Історія Угорщини: Тисячоліття в центрі Європи, М., 2002

Національні рухи напередодні революції

Разом з тим у 1830-х роках почався бурхливий підйом національного руху. Іштван Сечені виступив з ідеєю широкого оновлення країни (передовсім сфери економіки) та демонтажу феодальної системи. Виступи Сечені набули великого громадського резонансу та спонукали багатьох угорських дворян зайнятись політичною діяльністю. Міклош Вешшелені пішов ще далі й висунув ідею ліквідації абсолютизму і створення в Угорщині конституційної монархії. Ліберальні ідеї швидко розповсюджувались серед дворянства, особливо середнього, та інтелігенції. До кінця 1830-х років склалось декілька течій національного руху: «нові консерватори» (Аурел Дежевфі, Дьйордь Аппоні, Шама Йошик та Іштван Сечені) виступали за певні демократичні реформи за посилення централізації та збереження господарювання аристократії; ліберали (Лайош Баттяні, Ференц Деак, Лайош Кошут та, частково, Йозеф Етвеш) вимагали повної ліквідації феодальних пережитків, введення демократичних свобод, розширення автономії Угорщини й перетворення країни на парламентську монархію. Пізніше виник радикальніший рух студентства і частини інтелігенції, що концентрувався навколо групи «Молода Угорщина» (Шандор Петефі, Пал Вашварі та Міхай Танчич) й виступав з позицій республіканізму і необхідності збройного повстання.

Особливістю угорського ліберального руху став той факт, що носієм ідей демократичних перетворень та рушійною силою революції було дворянство. Це пояснювалось слабким розвитком міст в Угорщині, слабкістю буржуазії та роллю дворянства, що історично виступало захисником прав і свобод угорської нації проти іноземного володарювання. Іншою істотною рисою руху була неуважність до національного питання: ліберали вважали, що демократичні перетворення і затвердження пріоритету особистої свободи зроблять непотрібними корпоративні права національних меншин, які вони вважали пережитком феодальної системи. Це переконання в умовах Угорського королівства, в якому представники титульної нації становили лише 38 % населення, загрожувало сплеском національних конфліктів. Паралельно з розвитком угорського руху, росло самоусвідомлення інших народів країни — хорватів, сербів, словаків, румунів та русинів, що часто суперечило інтересам угорців.

Спроби реформ та їх провал На державних зборах 1839—1840 років лібералам вдалось домогтись амністії для політичних в'язнів, розширення сфери застосування угорської мови в адміністрації та затвердження можливості звільнення селян від панщини за викуп. У 1840-х роках по всій країні виникла ціла мережа товариств соціального захисту, взаємодопомоги, підтримки вітчизняної промисловості. Особливої популярності набула газета «Пешті хірлап», що видавалась Л. Кошутом і розповсюджувала ідеї негайного звільнення селян та введення загального оподаткування. 1844 року віденський уряд передав важелі управління новим консерваторам: Д. Аппоні був призначений віцеканцлером Угорського королівства, а Ш.Йошик — Трансільванії. Одночасно було посилено централізацію, розширено повноваження адміністраторів та феішпанів — представників центральної влади в комітатах. Нові державні збори відкрились 1847 року, однак, зайшли у глухий кут з причини протиріччя між лібералами та консерваторами й не змогли ухвалити рішення про реформи.

Початок революції 1 березня 1848 року до Пожоні, де засідали угорські національні збори, прийшла звістка про революцію в Парижі. 3 березня на зборах з палкою промовою виступив Кошут, який вимагав негайного здійснення ліберальної програми реформ, введення конституції та формування підзвітного парламентові уряду. Незабаром революція спалахнула у Відні, Меттерніха було позбавлено повноважень, а імператор Фердинанд I пообіцяв австрійцям конституцію та громадянські свободи. 15 березня делегація угорського парламенту вирушила до Відня для передачі петиції, ухваленої на основі програми Кошута. Того ж дня почалось повстання в Пешті: під впливом опублікованих «Дванадцяти пунктів» Йожефа Іріні і «Національної пісні» Шандора Петефі студенти та міська інтелігенція оточили адміністративні заклади міста, визволили з в'язниці М. Танчича та скинули муніципальну владу. Вимогами повстанців у Пешті стали введення свободи друку, проголошення рівності громадянських прав, створення відповідального уряду, щорічне скликання парламенту, введення загального оподаткування й суду присяжних, звільнення селян та унія з Трансільванією. Повстання швидко розповсюдилось всією країною. 18 березня король Фердинанд V пішов на поступки і призначив Лайоша Баттяні прем'єр-міністром Угорського королівства. До складу уряду увійшли такі відомі діячі ліберального руху, як Ф. Деак, І. Сечені, Й. Етвеш та Л. Кошут. Влада у країні перейшла до реформаторів.

Березневі реформи та національні повстання

18 березня 1848 року Державні збори Угорщини затвердили цілий комплекс реформ. Було прийнято закон про урбаріальні повинності, що ліквідував панщину, суд поміщиків, церковну десятину та інші феодальні пережитки. Панщина скасовувалась, а земля передавалась у власність селянам, причому викупні платежі поміщикам мали виплачуватись державою. Проведення цієї реформи вело до ліквідації феодалізму в аграрних відносинах та відкривало шлях до переходу угорського сільського господарства на капіталістичні рейки. Було також прийнято закон про введення загального оподаткування та позбавлення дворянства і священнослужителів податкових привілеїв. Вводилася свобода друку, недоторканність особистості та власності, рівноправ'я християнських конфесій, відповідальність уряду перед парламентом, було розширено виборче право (до 7—9 % населення), а державні збори віднині мали скликатись щороку. Було проголошено анексію Трансильванії (у вигляді унії з Угорщиною).

11 квітня Фердинанд V затвердив реформи угорської революції. Країна перетворилась на конституційну монархію. Фердинанд V зберіг за собою право оголошення війни та укладання миру, а також призначення найвищих посадових осіб Угорського королівства, але фактична влада перейшла до рук національного уряду, підзвітного парламенту. Однак імператор не пішов на поступки угорцям у питаннях міжнародних відносин, фінансової політики та, головне, збройних сил. А в реформах державних зборів і декретах уряду не знайшло свого відображення національне питання.

Тим часом в етнічних регіонах Угорського королівства і Трансильванії також почались революції, які швидко набули національного забарвлення. У Хорватії баном став Йосип Єлачич, який розгорнув програму відновлення Триєдиного королівства і, за підтримки імператора, створив власну армію і вимагав незалежності від Угорського королівства (докладніше див.: Революція 1848 року у Хорватії). У Воєводині сербський національний рух вилився у проголошення автономії й сутички з угорцями (докладніше див.: Революція 1848 року у Воєводині). Словаки та румуни також виступили з вимогами національної автономії, а рішення про унію з Угорщиною викликало у Трансильванії криваві міжетнічні конфлікти (докладніше див.: Революція 1848 року у Трансильванії).

Розвиток революції влітку 1848 року та вереснева криза

На основі створеної в перші дні революції національної гвардії угорський уряд почав створювати власну армію. Це викликало конфлікт з Віднем, який вимагав відправлення угорських солдатів для придушення революції в Італії. Баттяні погодився на відправлення частини угорських армійських контингентів на італійський фронт за умови, що король вгамує Єлачича і сербів та візьме зобов'язання не використовувати угорських солдатів для придушення свобод італійського народу.

5 червня у Пешті відкрився новий парламент Угорського королівства, обраний на підставі березневого виборчого закону. Переважну більшість його депутатів склали ліберали, причому 3/4 всіх членів парламенту були дворянами. Угорський уряд примусово вилучив у населення угорські й австрійські гроші, видавши на заміну «кошутки». Більшість втратили багаторічні заощадження, натомість революціонери отримали кошти для купівлі зброї за кордоном. Під впливом Лайоша Кошута державні збори ухвалили рішення про введення додаткових податків і створення 200-тисячної армії. Це рішення було дуже своєчасним, оскільки після перемоги імператорських військ над італійськими повстанцями 25 липня у битві при Кустоці, становище двору значно укріпилось і монархія перейшла до наступу. 31 серпня король випустив прокламацію, у якій угорці звинувачувались в порушенні Прагматичної санкції, і оголошувалось про незаконність рішень, ухвалених урядом та парламентом Угорщини в березні—квітні 1848 року.

Королівська прокламація викликала серйозну кризу в ліберальному русі. Прихильники збереження лояльності монарху відійшли від революції: Деак та Етвеш залишили уряд, Сечені було госпіталізовано з душевним розладом, сам Баттяні подав у відставку (незабаром, однак, його було перепризначено). 31 серпня Єлачич зайняв Фіуме, а 11 вересня на чолі хорватських військ здійснив вторгнення на територію Угорщини. Фердинанд V без санкції угорського уряду призначив консерватора командувачем угорської армії.

Прокламація не спам'ятала угорські державні збори. 16 вересня для керівництва країною під час війни було створено на чолі з Кошутом. За ініціативою останнього було звинувачено у державній зраді Ламберта, а 28 вересня його було схоплено студентами Пешта і повішено. Наступного дня у за 40 км від Буди хорватські війська Єлачича були зупинені угорською армією і розбиті. Вересневу кризу було подолано ціною перетворення революції на війну за незалежність.

Війна за незалежність