Друга баронська війна (1264—1267) — громадянська війна в Англії між силами баронів на чолі з Симоном де Монфором та роялістами короля Генріха III (спочатку під проводом самого короля, а згодом — його сина, майбутнього короля Едуарда I). Барони прагнули змусити короля керувати країною за допомогою ради баронів, а не через улюбленців при дворі. Війна також супроводжувалася низкою масових погромів євреїв, які організували деякі прибічники де Монфора (та його сини Генріх де Монфор і Симон де Монфор молодший), щоб знищити боргові розписки та позбутися боргів. Для зміцнення свого режиму де Монфор уперше в історії розширив представництво у парламенті, залучивши до нього представників від міст і графств. Проте після трохи більше ніж через рік після перемоги при Льюїсі він загинув від рук роялістів у битві при Івшемі.
Передумови Правління Генріха III найбільше запам'яталося конституційною кризою цього періоду громадянських заворушень, викликаною, на перший погляд, його вимогами додаткових фінансових ресурсів, але насправді відображало загальне невдоволення англійських баронів методами правління короля, що посилилося через поширений голод.
Француз за походженням, Симон де Монфор, граф Лестер, спочатку був одним із тих іноземних вискочок, яких багато лордів ненавиділи як «іноземних радників» Генріха. Однак, успадкувавши через матір англійський титул графа Лестерського, він одружився з сестрою Генріха Елеонорою Плантагенет з дозволу короля, але без згоди англійських баронів (що зазвичай було необхідно, оскільки це стосувалося державних справ). Як наслідок, між де Монфором і Генріхом виникла ворожнеча. Їхні стосунки досягли кризи в 1250-х роках, коли де Монфор постав перед судом за дії, вчинені ним як намісник Гасконі, останніх земель Плантагенетів за Ла-Маншем.
За правління Джона та Генріха III корона періодично накладала каральні податки на євреїв, змушуючи лихварів продавати свої боргові зобов'язання за безцінь, щоб зібрати кошти для сплати податків. Ці боргові документи купували найбагатші придворні та прибічники корони за зниженими цінами, що призводило до втрати земель багатьма середніми землевласниками, які мали борги. Це підживлювало зростання антисемітських настроїв, які підігрівалися церквою. Заходи проти євреїв, а також контроль над боргами та лихварством домінували в дискусіях про королівську владу та фінанси серед класів, які почали брати участь у парламенті, і підтримували де Монфора у війні.
Де Монфор скористався зростаючим антисемітизмом для власної вигоди. Звинувачення у вбивстві Г'ю з Лінкольна євреями призвело до страти 18 євреїв. Офіційні антиєврейські заходи, спонсоровані Католицькою церквою, у поєднанні з обуренням баронів щодо боргів дали де Монфору можливість атакувати цю групу та підбурювати до повстання, закликаючи до скасування боргів, що винні євреям. says «Simon de Montfort … used the cancellation of Jewish debts to his own advantage and had managed to convince followers that it was worth rebelling for.»
Генріх також вплутався у фінансування війни проти Гогенштауфенів від імені папи Інокентія IV в обмін на Королівство Сицилія для свого другого сина . Це викликало страх у багатьох баронів, що Генріх іде слідами свого батька короля Джона і потребує контролю, як Джон. Коли скарбниця Генріха спорожніла, Інокентій відкликав титул, передавши його Карлу Анжуйському, що фактично скасувало угоду.
Симон де Монфор став лідером тих, хто прагнув відновити дію Великої хартії вольностей і змусити короля передати більше влади баронській раді. У 1258 році, започаткувавши рух до реформ, сім провідних баронів змусили Генріха погодитися на Оксфордські провізії, які фактично скасували абсолютну англо-нормандську монархію, передавши владу раді з двадцяти чотирьох баронів для управління державними справами та передбачивши створення великої ради у формі парламенту кожні три роки для контролю за їхньою діяльністю. Генріх був змушений присягнути разом з іншими дотримуватися Провізій.
Прагнучи відновити своє становище, у 1259 році Генріх заручився підтримкою короля Людовика IX Французького через Паризький договір, погодившись визнати втрату земель у Франції, захоплених у нього та його батька короля Джона Людовиком та його попередниками з 1202 року, і присягнути на васальну залежність за ті землі, що залишилися в його руках. У 1261 році Генріх отримав папську буллу, яка звільнила його від присяги, і почав відновлювати контроль над урядом. Баронська опозиція відповіла скликанням власного парламенту та боротьбою за контроль над місцевою владою, але з наближенням громадянської війни вони відступили, де Монфор утік до Франції, а інший ключовий лідер опозиції, Річард де Клер, граф Гертфорд і Глостер, перейшов на бік короля.
За було узгоджено систему арбітражу для вирішення суперечок між Генріхом і баронами, де Річард де Клер виступав початковим арбітром із можливістю оскарження його рішень до Людовика IX. Однак тривалий вплив пуатевінців і провал та відновлення провокативної політики уряду Генріха незабаром знову розпалили ворожнечу. Становище короля ще більше послабилося через смерть Річарда де Клера та спадкування його сином Гілбертом, який приєднався до опозиції, а також через скасування папського звільнення від присяги дотримуватися Провізій.
У квітні 1263 року Симон де Монфор повернувся до Англії та зібрав раду незгодних баронів в Оксфорді. Бойові дії спалахнули в Валлійських марках, і до осені обидві сторони зібрали значні армії. Де Монфор рушив на Лондон, і місто повстало, заманивши короля та королеву до Лондонського Тауера. Їх взяли в полон, і де Монфор фактично взяв контроль над урядом від імені Генріха. Однак його підтримка незабаром розкололася, і Генріх відновив свободу.
З поширенням насильницьких заворушень і перспективою повномасштабної війни Генріх звернувся до Людовика з проханням про арбітраж, і після початкового опору де Монфор погодився. У січні 1264 року за Мізою Ам'єна Людовик оголосив рішення на користь Генріха, скасувавши Оксфордські провізії. Деякі барони, які виступали проти Генріха, погодилися з вироком, але радикальніша фракція на чолі з де Монфором готувалася чинити опір будь-якому відновленню королівської влади, і вони разом із королем почали збирати сили для війни.
Хід війни Бойові дії відновилися в лютому 1264 року з атак синів Симона де Монфора — Генріха та Симона молодшого — на прибічників монархії у Валлійських марках. Скасування боргів (які винні євреям) було частиною заклику де Монфора до зброї.
За цим послідувала низка нападів на єврейські громади, організованих ключовими союзниками де Монфора, які сподівалися отримати вигоду від знищення записів про їхні борги лихварям. Ці погроми знищили більшість євреїв у Вустері, у цьому випадку під проводом сина де Монфора Генріха та Роберта, графа Феррерса..
У Лондоні один із його ключових прибічників, Джон фітц Джон, очолив напад і, як кажуть, власноруч убив провідних єврейських діячів Ісаака філа Аарона та Кока філа Авраама. Нібито він поділився здобиччю з де Монфором. Загинуло п'ятсот євреїв. Напади сталися у Вінчестері, очолювані молодшим Симоном де Монфором. Антиєврейське насильство поширилося на Лінкольн і Кембридж, єврейські громади також зазнали нападів у Кентербері під проводом Гілберта де Клера, та в Нортгемптоні.
У квітні старший Симон де Монфор, контролюючи Лондон, зібрав свої сили у Сент-Олбансі та рушив звільняти Нортгемптон, який тримали в облозі роялісти, але запізнився і не зміг запобігти захопленню міста через зраду. Потім він увійшов до Кента і взяв в облогу королівську твердиню , але, почувши про наступ роялістів на Лондон, зняв більшу частину сил з облоги, щоб протистояти цій загрозі. Король Генріх, однак, обійшов столицю та повстанську армію, зняв облогу з Рочестера, після чого захопив у повстанців та .
Увійшовши до Сассексу, Генріх зіткнувся з де Монфором, який вивів свою армію з Лондона в погоню. У битві при Льюїсі 14 травня Генріх зазнав поразки і потрапив у полон до де Монфора разом зі своїм сином принцом Едуардом та братом Річардом Корнуольським. Поки Генріх став королем-марионеткою, де Монфор , включивши до нього групи поза знаттю — представників від кожного графства та багатьох важливих міст. Генріх та його син Едуард залишалися фактично в'язнями. Приблизно в цей час де Монфор оголосив про скасування всіх боргів, що винні євреям.
Радикалізм перевороту де Монфора проти традиційного порядку знову призвів до розколу його крихкої бази підтримки.
У травні 1265 року принц Едуард утік із полону де Монфора в Герефорді та зібрав нову роялістську армію у Вустері. Він перетягнув на свій бік перебіжчиків із табору баронів, найважливішим з яких був Гілберт де Клер, наймогутніший союзник де Монфора. Симон не зміг рухатися на схід із Герефорда через контроль роялістів над переправами через річку Северн, який завершився захопленням Едуардом Глостера. Перейшовши до Уельсу, де Монфор уклав союз із валлійським принцом , який надав йому воїнів. Спроба Симона переправити свої сили через естуарій Северна з Ньюпорта була зірвана, коли роялістські військові кораблі знищили його транспортні судна, і він повернувся до Герефорда.
Тепер метою де Монфора стало об'єднання з силами його сина Симона молодшого та бій із королівською армією, але молодший Симон рухався із Лондона на захід надто повільно. Зрештою Симон молодший дістався баронської твердині Кенілворт, але Едуард зумів завдати великих втрат його силам, багато з яких розташувалися поза мурами замку.Maddicott, pp. 339–40. Старший Симон скористався переміщенням Едуарда до Кенілворта, перетнув Северн у і прямував до сина, коли його перехопили та рішуче розбили роялісти в битві при Івшемі 4 серпня. Симон та його син Генріх загинули в бою, а король Генріх, якого де Монфор взяв із собою в битву, був звільнений.
Перемога при Івшемі поставила роялістів у панівне становище, але повстанці продовжували захищати свої твердині, особливо Кенілворт. Принц Едуард розпочав облогу Кенілворта 21 червня 1266 року, яка затягнулася на місяці. Короля Генріха переконали шукати компромісного врегулювання, і комісія єпископів та баронів склала прокламацію, відому як Диктум Кенілворту, видану 31 жовтня. Вона встановлювала умови, за якими повстанці могли отримати помилування та повернути конфісковані землі після сплати великого штрафу. Спочатку повстанці відкинули пропозицію, але 14 грудня голод змусив захисників Кенілворта здатися та прийняти умови Диктуму.
У квітні 1267 року Гілберт де Клер знову підняв повстання і захопив Лондон. У червні його примирили з Генріхом шляхом переговорів, які пом'якшили умови Диктуму, дозволивши розкаяним повстанцям повернути землі до, а не після сплати штрафів. Того ж літа відбулася переговірна капітуляція останньої групи непокірних повстанців, які трималися у Фенах на остріві Ілі. Загальні втрати війни оцінюються у 15 000 осіб.
Хронологія 1263 — квітень — Симон де Монфор, граф Лестер, повертається до Англії і збирає сили опозиції. 1263 — жовтень — повстання в Лондоні призводить до полону короля Генріха де Монфором, але згодом він відновлює свободу. 1264 — 23 січня — Людовик IX Французький, запрошений арбітром у суперечці, видає Мізу Ам'єна, скасовуючи Оксфордські провізії. 1264 — лютий — початок бойових дій у Валлійських марках. Погром євреїв у Вустері. 1264 — тиждень Пасхи — погром 500 євреїв у Лондоні союзником де Монфора Джоном фітц Джоном. 1264 — квітень — повстанці зазнали поразки при Нортгемптоні. 1264 — 14 травня — Симон де Монфор перемагає короля Генріха III у битві при Льюїсі в Сассексі, захопивши короля та його сина принца Едуарда. 1264 — після Льюїса — Симон де Монфор скасовує всі борги, що винні євреям. 1265 — 20 січня — перший англійський парламент проводить своє перше засідання у Вестмінстерському палаці. 1265 — 28 травня — принц Едуард втікає з полону в Герефорді. 1265 — 1 серпня — принц Едуард знищує армію Симона де Монфора молодшого під Кенілвортом. 1265 — 4 серпня — принц Едуард перемагає та вбиває старшого Симона де Монфора у битві при Івшемі у Вустерширі.