Ді́дич (, ; від , , «спадкоємець») — у XIV—XIX століттях титул спадкового власника певного маєтку, уділу, землі, князівства тощо; ця власність належала його дідам і він володів або претендував на неї на підставі спадкового права (вотчина). Володіння дідича називалися дідицтвами (). «Дідичами вічних земель» титулували себе польський король Казимир III, опольський князь Владислав, великий князь литовський Вітовт та інші правителі. В універсалах українських гетьманів дідичами найчастіше називають представників козацької старшини, шляхти, заможних козаків та міщан, а їхні землі визначають як дідичні чи дідичністьГуржій 2004:399.. Також — спадкоє́мець.
Титул Дідич — титул спадкового володаря певного уділу, землі, князівства в Середньовіччі й модерні.
Приклади
Молдавія 1393: Пещак 1974:120, документ № 62.
Русь-Україна, Литва 1388 : Мы Александръ, або Витовтъ, зъ Божей ласки великій князь Литовскій, и дѣдичь Городенскій, Берестейскій, Дорогицкій, Луцкій, Влодимерскій и иншихъПещак 1974:85, документ № 45.
Польща 1393: Владиславови из Божееі милости королеви Польскому, князю великому Литовскому, и дѣдичю оусеі Рускоі землѣ господареви нашему милому и освѣценоі Ядвизѣ и з Божеі милості королици Польскои
Можновладці Дідичі — назва спадкових землевласників (на відміну від тимчасових поміщиків) в Україні, які володіли великими маєтками із землею, одержаною у XIV—XX століттях за королівськими привілеями, гетьманськими універсалами чи царськими грамотами. Дідичі мали право спадкової власності.
Дідицтво Володіння дідича називалося дідицтвом. Цей термін згадується в документах XIV століття. Зокрема, у грамоті від 1366 року згадується, що «коупилъ панъ Петръ Радцѣ̈о'вьский дѣдицтво Пнеколътъ оу Шюлжичювь»Пещак 1974:39, документ № 20. . Так само, у грамоті від 1368 року зазначено, що «коупилъ панъ Ганько Сварць мѣстичь лвовскии старшии, в Олешка, оу Малечковича, дѣдичьство на Щирку, село и землю, и доубровы, и лѣсъ и рѣкоу, и ставы и все дѣдичьство ѥго за. с̃. гривенъ серебра»Пещак 1974:42, документ № 21.
Примітки
Бібліографія
Джерела Пещак, М. М. Грамоти XIV ст. Київ: Наукова думка, 1974.
Довідники Гуржій О. І. Дідичі // , т. 1, с. 610. Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. — Луцьк : Вежа, 2000.
Посилання
Дѣдичъ // Словник української мови XVI — першої половини XVII ст.: У 28-ми вип. / НАН України. Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича; відп. ред. Д. Гринчишин. — Вип. 9. (дѣдичъ — закрите) Укладачі кандидати філол. наук. Н. Осташ, Р. Осташ, М. Чікало. Львів, — 2002. — С. 3—4. — 256 с. — ISBN 966-02-2705-1.