Кларне́т (, , , ; від лат. — ясний (звук)) — музичний інструмент сімейства дерев'яних духових, винайдений в 1701 році. Широко використовується як сольний інструмент, а також в симфонічному оркестрі, і вважається одним із найвіртуозніших музичних інструментів.
Кларнет належить до транспонуючих інструментів, використовуються кларнети в різних строях, головним чином в строї сі-бемоль («in B») та в строї ля («in A»). Діапазон кларнета (по запису) від e до . Різновидами кларнета є кларнет-піколо (in Es, рідше in D), басетгорн (майже вийшов із практики, in F) і бас-кларнет (in B). В партитурі для симфонічного оркестру партія кларнетів пишеться між партіями гобоїв та фаготів.
Історія інструмента Кларнет був винайдений наприкінці XVII — початку XVIII століття (деякі довідникиColin James Lawson. The Cambridge Companion to the Clarinet вказують як рік винаходу кларнета 1690, інші дослідники ставлять під сумнів цю дату і вказують, що перші згадки про кларнеті датовані 1710 рокомHoeprich, T. Eric (1981). «A three-key clarinet by JC Denner». Galpin Society Journal 34: 21-32) Нюрнберзьким музичним майстром Йоганном Хрістофом Деннером (1655—1707), який у той час працював над поліпшенням конструкції старовинного французького духового інструменту — шалюмо. Основним нововведенням, що дозволяє чітко виявити різницю між шалюмо і кларнетом, є поява клапану на зворотному боці інструменту, що керується за допомогою великого пальця лівої руки і допомагає переходу у другу октаву. У цьому регістрі звучання перших зразків нового інструменту (спочатку називався просто «вдосконалена шалюмо») нагадували тембр вживаної в той час труби, що називалася «клярино» (clarino), назва якої, у свою чергу, походить від — «ясний» (звук). Ця труба дала свою назву спочатку регістру, а потім і всьому інструменту -clarinetto (італійська назва кларнета) буквально означає «маленька clarino». Протягом деякого часу шалюмо і кларнет вживалися на рівних, проте вже в другій чверті XVIII століття шалюмо практично зникає з музичної практики. Справу Деннера продовжив його син Якоб (1681—1735), три інструменти його роботи зберігаються в музеях Нюрнберга, Берліна і Брюсселя. Всі ці кларнети мали по два клапани. Інструменти такої конструкції були досить поширеними аж до XIX століття, однак австрійський майстер Паур близько 1760 року додав до двох клапанів, що існували, третій, бельгійський майстер Роттенбурґ — четвертий, англієць Джон Хейл в 1785 році — п'ятий, нарешті, знаменитий французький кларнетист і композитор Жан-Ксавьє Лефевр близько 1790 року створив класичну модель кларнета з шістьма клапанамиКаталог видавництва Alphonse Leduc, 2003Існує також думка, що Лефевр тільки перейняв ідею шестиклапанного інструменту, перші зразки якого з'явилися в Німеччині («Кларнет у перспективі часу»).
До кінця XVIII століття кларнет стає повноправним інструментом класичної музики. З'являються віртуозні виконавці, поліпшують не тільки техніку виконання на кларнеті, але і його конструкцію. Серед них слід відзначити Івана Мюллера, який змінив конструкцію мундштука, чим значно вплинув на тембр, спростив передування і розширив діапазон інструменту, по суті, створивши його нову модель. З цього часу починається «золотий вік» кларнета.
Удосконалення кларнета продовжилося і в XIX столітті: професор Паризької консерваторії Гіацинт Клозе і музичний майстер Луї-Огюст Бюффе (брат засновника фірми "Buffet-Crampon" Дені Бюффе) успішно пристосували до кларнету систему кільцевих клапанів, винайдену флейтистом Мюнхенської Придворної капели Теобальдом Бемом і спочатку застосовувалася лише на флейті. Ця модель отримала назву «кларнет Бема» або «французький кларнет». Серед інших видатних майстрів, які взяли участь надалі поліпшенні конструкції кларнета, можна назвати Адольфа Сакса (винахідника саксофона і широкомензурних мідних духових інструментів) і Ежена Альбера . У Німеччині й Австрії набули поширення так звані «німецькі» і «австрійські» кларнети, що ведуть своє походження від інструменту з системою клапанів, сконструйованої Йоганном Ґеорґом Оттенштайнером (1815—1879) спільно з кларнетистом Карлом Берманом, який випустив «Школу гри на кларнеті» для цієї системи. У 1900-х роках берлінський майстер Оскар Елері (1858—1936) вніс в неї невеличкі вдосконалення. Традиційно таку систему називають саме «системою Елері». Механізм німецького кларнета відрізняється від французького й менш пристосований для швидкої віртуозної гри. Мундштуки і тростини цих кларнетів також робляться за технологією, що відрізняється від французької. Вважається, однак, що інструменти німецької системи забезпечують більшу виразність і силу звукуЧулаки М. И. Инструменты симфонического оркестра. — СПб.: Композитор, 2005. Протягом досить довгого періоду кларнети німецької системи були широко поширені в усьому світі, однак приблизно з 1950-х років почався перехід музикантів на кларнети французької системи, і зараз на німецьких кларнетах грають переважно тільки австрійські, німецькі і голландські, а також, зберігаючи данину традиції — деякі російські кларнетисти. Крім систем Бема і Елері, існує ще кілька варіантів розташування клапанів на інструменті, зокрема, на початку XX століття фірма «Selmer» випускала «кларнети Альбера» (нагадували за будовою інструменти середини XIX століття), а в 1960-70 -х роках — «кларнети Марки». Діапазон останніх міг бути розширений вгору на октавуHenri Selmer Paris . Однак, широкого поширення ці інструменти не отримали. Серед експериментальних зразків різних конструкторів потрібно відзначити чвертьтоновий кларнет Фріца Шюллера, що призначався для виконання сучасної музики.
Сучасний кларнет являє собою досить складний механізм. Інструмент має близько 20 клапанів, безліч осей, ресор, тяг і гвинтів. Провідні фірми-виробники музичних інструментів постійно удосконалюють конструкцію кларнета і створюють нові моделі.
Роль кларнета в музиці
Класична музика
XVIII століття
Найдавніші збережені твори за участю кларнета за версією Альберта Райса: містяться у двох збірках арій невідомого автора, написаних для двох однакових інструментів (серед можливих складів вказуються і два кларнети), які були опубліковані в Амстердамі між 1712 і 1715. 1716 року Антоніо Вівальді в партитурі ораторії «Тріумфуюча Юдифь» вказав застосування двох інструментів, позначених як clareni. Передбачається, що композитор мав на увазі саме кларнети, таким чином, ця ораторія може вважатися першим відомим випадком застосування кларнета як оркестрового інструменту. У творах Вівальді кларнети з'являються ще тричі: у концертах RV556 («Святий Лоренцо»), RV559 і RV560 (всі вони написані в тональності до мажор) передбачені два інструменти, проте в останніх двох творах у них немає самостійної партії (вони лише дублюють партії гобоїв), а в другій редакції «Святого Лоренцо» кларнети були виключені композитором з партитури.
У першій половині XVIII століття кларнет, бувши технічно дуже недосконалим інструментом з невеликим діапазоном і нерівним звучанням, з'являвся в оркестрі лише епізодично. Серед таких творів — меса Жана-Казимира Фабра (1720), опери Георга Фрідріха Генделя «Тамерлан» (1724) і «Річард Перший» (1727), ряд творів Райнхарда Кайзера.
Сольні виступи кларнетистів відомі з початку другої половини XVIII століття, хоча окремі концерти відбувалися і раніше: у 1742 у газета Faulkner's Dublin Journal вперше згадує виступи в Дубліні угорського музиканта на ім'я Чарльз (Кароль), що грав, крім кларнета, на валторні (це був його основний інструмент) і гобої д'амур. Протягом найближчих років він з успіхом концертував також в інших регіонах Британії (остання згадка про його виступ датована 1755 роком)Weston, Pamela. Clarinet Virtuosi of the Past. — London, 1971. В цей же час німецький композитор Йоганн Мельхіор Мольтер (1695—1755) пише для кларнета шість концертів, які вважаються першими в історії сольними творами для цього інструментуАртемьев С. Е. Кларнетовый концерт в европейской музыке XVIII века: от Мольтера до Моцарта. — Нижній Новгород, 2007.
В кінці 1740-х років кларнети з'являються в оркестрі Олександра Ла Пупліньєра у Франції. Серед кларнетистів цього оркестру виділявся своєю майстерністю Гаспар Прокш, для якого, ймовірно, написаний Концерт Йоганна Стаміца, що в 1754-55 роках диригував цим оркестром. Концерт Стаміца став першим в історії, що був написаний для «великого» кларнета in B і використав весь застосовуваний на той момент діапазон інструменту: більше трьох октав (концерти Мольтера призначені для кларнета in D, який на сьогодні вважається малим, і використовується переважно у верхньому регістрі).
У 1758 кларнети були введені в Маннгеймський оркестр — один з найкращих в Європі того часу. Композитори Маннгеймської школи, які працювали з цим оркестром, стали включати партії кларнетів в свої твори, але переважно для заміни або дублювання партій флейт і гобоя, лише зрідка доручаючи їм самостійні партії.
Попри все ще обережне ставлення до кларнету як до оркестрового інструмента (у більшості оркестрів Кларнетисти зовсім були відсутні аж до 1780—1790-х років), композитори писали для нього численну концертну літературу. Відомо не менше сотні композиторів XVIII століття — авторів концертів для кларнета. Серед них — Йоганн Стаміц і його син Карл, Франц Ксавер Покорни, Йоганн Ваньгал, Ернст Айхнер, Леопольд Кожелух, Міхаель Гайдн, Франц Антон Гофмайстер, Ігнац Плейєль та багато інших. Часто як композиторів виступали самі кларнетист-віртуози: Йоганн Генріх Бакофен, Франц Тауш, Йоганн Йозеф Бер, Джон Мегон, Жан Лефевр, Мішель Йост. М.Йост вважається одним з основоположників французької школи гри на кларнеті і є автором чотирнадцяти концертів. 1770 року була написана перша в історії соната для кларнета, її автором став італійський композитор Грегоріо ШіроліThe Clarinetist-Composers of Nineteenth-Century Italy: An Examination of Style, Repertoire and Pedagogy .
Значну роль у становленні кларнета як повноцінного інструменту та розширенні його репертуару зіграв Вольфганг Амадей Моцарт. Він познайомився з кларнетом, імовірно, в 1764 році, працюючи з партитурою однієї з симфоній К. Ф. Абеля, а сам вперше використав кларнети в 1771 році в Дивертисменті KV113, і потім ще в двох у 1773 році. У цих творах партії кларнетів щодо нескладні: Моцарт міг розраховувати тільки на наявність інструментів з простим п'ятиклапанним механізмом. Лише з початку 1780-х він почав більш активно застосовувати цей інструмент: всі опери, починаючи з «Ідоменея», припускають використання кларнетів. У той же час Моцарт лише одного разу використовує кларнети в церковній музиці (в Kyrie KV341; в Реквіємі задіяні не кларнети, а два бассетгорни), досить рідко — в симфоніях (спочатку тільки в № 31 і № 39, згодом кларнети також були додані композитором в № 35 і № 40) і фортепіанних концертах (№ № 22, 23 і 24). Кларнет з'являється і в камерній музиці Моцарта: у серенадах для духових KV361, KV375, KV388, Квінтеті для духових з фортепіано KV452, Тріо з альтом і фортепіано Es-dur KV498 (1787), Квінтеті для кларнета і струнних A-dur KV581 (1789). Два останні твори створювалися в розрахунку на виконання видатного кларнетиста, одного композитора, Антона Штадлера, і припускали використання кларнета з розширеним діапазоном вниз. Кілька творів, в яких передбачалося широке застосування кларнета і басетгорна, композитор не закінчив.
Саме для А.Штадлера В. А. Моцарт написав Концерт для кларнета з оркестром — останній свій концертний твір, закінчений за кілька місяців до смерті. Цей концерт, що вважається одним з найкращих у репертуарі кларнета за всю його історіюComparing Published Editions of Mozart's Clarinet Concerto, K. 622 , був вперше виконаний Штадлер 16 вересня 1791 року в Празі.