Ємен — найсприятливіша в природно-кліматичному сенсі частина Аравії. Гірські хребти, що захищають річкові долини від посухи, створили тут добрі умови для заняття людей землеробством. Крім того, особливістю Ємену є місцеві дерева, з яких з давніх-давен виробляли пахощі та експортували їх в різні країни світу. Тривалий час вони були головним прибутком місцевого населення. Також важливу роль завжди відігравав морський шлях із Середземномор'я в Індійський океан вздовж берегів країни. Ємен був ареною боротьби на своїй території різних релігій — язичництва, християнства, юдаїзму, ісламу та різних їхніх течій.
Древня і середньовічна історія
Найраннішою з відомих цивілізацій на території сучасного Ємену була держава Маїн, яка існувала II тис. до н. е. Надалі вона увійшла до складу держави Саба, про рівень її розвитку можна судити з того що вже у VIII ст. до н. е. там була створена велика іригаційна система, вода до якої надходила з величезного водосховища, побудованого у столиці країни місті Марібе.
В античні часи територію сьогоднішнього Ємену географи називали Аравія Родюча через відносну родючість тамтешніх ґрунтів.
З кінця ІІ до початку І тис. до н. е. територія Ємену входила до складу різних тогочасних держав.
У І ст. н. е. Сабейське царство увійшло до складу Хим'яритського царства, яке поширило свої володіння на схід, включаючи Хадрамаут.
У IV ст. в Ємен вдерлися війська Аксумського царства, яке знаходилося на території сучасної Ефіопії. Задовго до нашої ери в Ємен стали переселятися євреї, а у період ефіопського правління тут з'явилися і християни — під час правління ефіопського намісника Абрахама в Сані була побудована велика церква. У 525 році аксумські правителі були розбиті персами, через півстоліття була зруйнована і знаменита Марібеська гребля. У 628 році останній перський губернатор Ємену прийняв іслам.
Розкол між сунітською та шиїтською гілками ісламу проявився в Ємені дуже рано. У гірських районах півночі, в Іббе, пануючі позиції зайняли зейдити,- послідовники помірного напрямку в шиїзмі, а на півдні, в Тіхамі, а також у Хадрамауті панували суніти,- головним чином послідовники шафіїтської релігійно-юридичної школи. Принципи зейдитського теократичного правління були закладені в IX ст. імамом аль-Хаді. Протягом кількох наступних століть Ємен перебував під владою різних мусульманських династій — Аббасидів, Фатімідів, Аюбідів, а також мамелюків і турків-османів.
Нова історія У XVI ст. Ємен було захоплено Османською імперією. 1597 у країні почалося повстання під керівництвом зейдітського імама аль-Касема, який заснував власну сильну теократичну державу. У XVIII ст. Ємен занепав, і Османська імперія знову пред'явила на нього свої права. У 1872 Турки-османи захопили частину країни, включаючи Сану, і залишалися номінальними правителями країни, аж до 1918. На схід від Адена виникли маленькі незалежні емірати і султанати, такі як Лахдж в 1728. У 1839 Аден був зайнятий британськими військами, які мали за мету запобігти захопленню його фактично незалежним єгипетським правителем Мухаммедом Алі. Цей порт, що знаходився під юрисдикцією Британської Індії, перетворився на один з найважливіших торгових і перевалочних пунктів з швидко зростаючим населенням всього арабо-азійського реґіону. Його значення особливо зросло після відкриття Суецького каналу.
Велика Британія уклала угоди про протекторат з 24 дрібними князівствами, які розташовувалися на північ і схід від Адена.
Ємен в 1918—1990
Північ (ЄАР)
Північний Ємен здобув незалежність в 1918, після поразки Османської імперії у Першій світовій війні. Його претензії на Асір на півночі і протекторати на півдні не були задоволені через захоплення Асіру новоствореною Саудівською державою. На цьому ґрунті у 1934 виник військовий конфлікт між Єменом і Саудівською Аравією, у якому саудівські війська отримали перемогу, притому усього за півтора місяця Ємен був розгромлений і майже повністю окупований саудівськими військами. Остаточній анексії Ємену запобігло тільки втручання Великої Британії та Італії, що бачили в цьому загрозу своїм колоніальним інтересам. Військові дії були припинені після підписання Таїфського договору (23 червня 1934 р.), за яким Саудівська Аравія добилася визнання урядом Ємену входження в її склад Асіра, Джизана і частини Наджрана. Остаточна демаркація кордону з Єменом була проведена в 1936 році.
У 1948 імам Ях'я був убитий групою опозиціонерів, які виступали проти консерватизму і жорсткого стилю правління. Після внутрішньо-кланової боротьби його місце зайняв його син Ахмед. У 1956 Ахмед уклав військові союзи з Єгиптом, Сирією і звернувся по допомогу до Радянського Союзу. У 1958 Ємен увійшов до складу з Об'єднаною Арабською Республікою (Єгипет і Сирія) утворивши конфедерацію Об'єднані Арабські держави, яка була розпущена в 1961.
Проте режим Ґамаля Абдель Насера в Єгипті, бувши номінальним союзником єменського імама, був далекий від його беззастережної підтримки. Незабаром єменські збройні сили перетворилися на центр опозиції до влади імама Ахмеда.
Протягом кількох днів після смерті імама Ахмеда і вступу на престол його сина Мухаммеда аль-Бадра у вересні 1962 група офіцерів на чолі з полковником Абдаллою ас-Салялем захопила владу в Сані і проголосила про скасування монархії, натомість Ємен став республікою. Більшість племен північного сходу, підтримувані Саудівською Аравією, об'єдналися навколо імама, тоді як західні та південні райони країни стали набік республіканців, які отримали підтримку єгипетських військ.
Після поразки Єгипту у шестиденної війни з Ізраїлем у 1967 єгипетські війська полишили Ємен, а Саудівська Аравія натомість погодилася припинити втручання у внутрішні справи країни. Ас-Саляль був зміщений зі своєї посади, а новий президент Абаар-Рахман аль-Арьяні звернувся за підтримкою до СРСР. У відповідь Саудівська Аравія відновила надання допомоги монархістам. Можливість швидкого захоплення Сани прихильниками монархії змусила СРСР організувати повітряний міст для порятунку міста. Саудівська Аравія, не бажаючи подальшого залучення СРСР у справи регіону, призупинила допомогу імаму. Імам був зміщений, і республіканці встановили свою владу на більшій частині території Північного Ємену. У квітні 1970 громадянська війна в країні закінчилася — було підписано угоду, за якою колишні монархісти отримали кілька місць в уряді.
У 1974 владу захопила група офіцерів на чолі з полковником Ібрахимом аль-Хамді. Вся повнота влади в країні перейшла до сформованого військовими Раді командування. У 1977 аль-Хамді був убитий, його місце зайняв полковник Ахмед аль-Гашімі, який загинув у 1978 під час вибуху бомби. Новим президентом став підполковник Алі Абдалла Салех. Показово, що при кожній зміні керівництва більшість цивільних технократів зберігало свої посади, а посада прем'єр-міністра, наприклад, регулярно переходила від аль-Арьяні до Абд аль-Азізу Абд аль-Гані і назад. У період правління аль-Гашімі було скликано Установчі народні збори, що мали переважно дорадчі функції. Велика частина його депутатів була призначена військовими. Опозиційні сили об'єдналися в рамках лівого Національно-демократичного фронту (НДР), який підтримувався НДРЄ. У 1982 Установчі народні збори було перетворено в більш представницький орган, Загальний народний конгрес, в якому 70 % депутатів обиралися на виборах, а інші призначались опозицією. У 1985 були проведені вибори в місцеві ради, що стало черговим кроком у підготовці загальнонаціональних виборів у 1988. Салех отримав підтримку більшості населення, а входження НДРЄ до складу ЄАР через два роки було сприйнято як тріумф нової влади.
Південь (НДРЄ)
Єгипетська революція в 1952 сприяла розвитку національного руху у протектораті Аден. З початком Суецької кризи 1956 ставлення в країні до Великої Британії різко погіршилося. Прагнучи реформувати неефективну систему управління в протектораті, Велика Британія уклала договір з шістьма своїми протекторатами про утворення Федерації арабських еміратів Півдня, перейменована в 1962 у Федерацію Південної Аравії. Наступного року до Федерації приєдналася колонія Аден. В 1965 році до її складу вже входило 17 племінних держав. Велика Британія, за умови збереження своєї військової бази в Адені, обіцяла надати новій державі незалежність до 1968. З точки зору лідерів Національного фронту звільнення окупованого півдня Ємену (НФ), а пізніше Фронту звільнення окупованого півдня Ємену (флоси), який підтримувався Єгиптом і базувався в ЄАР, це лише зміцнювало існуючу у країні колоніальну систему. Обоє угруповань почали збройну боротьбу проти Британії, але в середині 1960-х років повернули зброю один проти одного. У 1967 Єгипет вивів свої війська із Ємену, і незабаром НФ встановив повний контроль над колишнім протекторатом Аден. У той же час флоси продовжували проводити окремі операції з території ЄАР.
30 листопада 1967 року Велика Британія передала владу в країні у руки НФ. Британські війська залишили територію незабаром проголошеної Народної Республіки Південного Ємену. Президентом країни став представник НФ Кахтан Мухаммед аш-Шааб.
У червні 1969 аш-Шааб був зміщений зі свого поста революційної фракцією на чолі з про-радянськи налаштованим Абдель Фаттахом Ісмаїлом і про-китайски налаштованим Салемом Рубей Алі. Останній став головою новоствореної Президентської ради.
У 1970 було прийнято нову назву країни — Народна Демократична Республіка Ємен (НДРЄ). У 1975 Національний фронт об'єднався з лівими баасистами і марксистами в Об'єднану Політичну Організацію Національний Фронт (ОПОНФ).
У 1978 Салем Рубей Алі був зміщений (пізніше страчений). У цьому ж році главою держави (головою Президії Верховної народної ради) став Абдель Фаттах Ісмаїл, що уклав з СРСР договір про розміщення радянських збройних сил на території країни. ОПОНФ був перейменований в Єменську Соціалістичну Партію (ЄСП).
У 1980 Ісмаїл був зміщений і емігрував до СРСР, а його місце зайняв більш прагматичний Алі Насер Мухаммед. У 1986, після повернення Абдель Фаттаха Ісмаїла з СРСР, і його повернення до керівництва партії, в Адені спалахнули кровопролитні зіткнення, безпосередньою причиною яких став превентивний удар, нанесений Алі Насером Мухаммедом по прихильникам Ісмаїла на засіданні Політбюро ЦК ЄСП. Абдель Фаттах Ісмаїл і більшість інших керівників з числа прихильників жорсткої лінії були вбиті. Всього ж зіткнення забрали близько 10 тис. життів, проте врешті-решт прихильники Алі Насера Мухаммеда зазнали поразки і втекли до ЄАР. У жовтні 1986 головою Президії Верховної народної ради НДРЄ став Хейдар Абу Бакр аль-Аттас, але фактичним керівником країни був генеральний секретар ЦК ЄСП Алі Салім аль-Бейда.
Об'єднання ЄАР і НДРЄ
Відносини між двома єменськими державами залишалися напруженими аж до 1989. До 1982 НДРЄ підтримувала опозицію в ЄАР. Угода 1972 про об'єднання не була виконаною, а перспективи досягнення єдності країни були перекреслені зсувом Салема Рубей Алі і вбивством аль-Гашімі в 1978, які сталися протягом одного місяця, можливо, не без участі противників компромісу. Саудівська Аравія також перешкоджала зближенню двох єменських держав.