Труба́ (від ) — музичний інструмент сімейства мідних духових.
Інструмент відомий зі стародавніх часів. Тривалий час труба була натуральним інструментом, тобто на трубі можна було виконати лише звуки, що належать до натурального звукоряду, вибудованого від основної ноти. Тому в епоху класицизму були поширені труби найрізноманітніших строїв, які застосовувалися залежно від тональності, в якій був написаний той чи інший твір.
Лише на початку XIX століття були сконструйовані труби з вентильним механізмом, що забезпечив можливість виконувати на трубі всі ноти хроматичної гами. За допомогою вентильного механізму, музикант може направляти повітря через ту чи іншу крону інструмента. Тим самим об'єм вібруючого повітря збільшується, а висота звуку — знижується. У сучасній конструкції труби використовують три вентилі для пониження звуку на півтону, тон та на півтора тону.
У сучасній практиці використовують переважно труби у строї B, рідше — у C. Діапазон труби в симфонічній музиці — від e до , у джазовому музикуванні — до і вище. В оркестровій партитурі партія труб пишеться між партіями валторн та партіями тромбонів, рідше — між партією тромбонів та партією валторни.
Різновиди труби — пікколо, альтова труба, басова труба.
Труба знайшла широке використання в джазовій музиці. Специфічним засобом зміни характеру звуку на трубі є сурдина. В джазовій музиці широко використовують спеціальну сурдину — «квакушку». Серед провідних виконавців — Луї Армстронг, Діззі Гіллеспі, Нік ЛаРокка
Історія З найдавніших часів натуральна труба використовувалася як сигнальний інструмент, приблизно з XVII століття увійшла до складу оркестру. З винаходом механізму вентилів труба отримала повний хроматичний звукоряд і з середини ХІХ століття стала повноцінним інструментом класичної музики. Вона має яскравий, блискучий тембр, використовується як сольний інструмент або в симфонічному та духовому оркестрах, а також у джазі та інших жанрах.
Граючий на трубі називається трубач. У гвардії та армії Російської імперії (кавалерії та артилерії) існував нижній чин «Трубач», це був військовослужбовець, який подав сигнали. Аналогічну функцію в піхоті виконував горніст (від слова горн).
Загальний огляд Труба — один із найдавніших музичних інструментів. Згадки про найстаріші інструменти такого типу датуються приблизно 3600 роком до н. е. Труби існували в багатьох цивілізаціях — в Стародавньому Єгипті, Стародавній Греції, Стародавньому Китаї та ін., і використовувалися як сигнальні інструменти. Таку роль труба відігравала протягом багатьох століть, аж до XVII століття. В античності існувала технологія виготовлення інструменту з одного цільного листа металу.
У Середньовіччі трубачі були обов'язковими членами війська — тільки вони могли за допомогою сигналу швидко передати наказ командувача іншим частинам армії, що знаходилися на відстані. Мистецтво гри на трубі вважалося «елітним», йому навчали лише відібраних людей. У мирний час труби звучали на святкових ходах, лицарських турнірах, у великих містах існувала посада «вежових» трубачів, які сповіщали про прибуття високопоставленої персони, зміну часу доби (таким чином, виконуючи роль своєрідного годинника), наближення до міста ворожих військ та інші події.
На рубежі Середньовіччя та Відродження завдяки вдосконаленню технології виготовлення труб інтерес до цих інструментів значно зріс. В епоху бароко композитори починають включати партії труб в оркестр. З'являються віртуозні виконавці, які володіють мистецтвом «кларіно» (виконання діатонічного звукоряду у верхньому регістрі труби за допомогою передування). Період бароко можна з повним правом назвати «золотим століттям натуральної труби». З приходом класицизму і романтизму, основним принципом яких був мелодизм, натуральні труби, нездатні виконувати мелодійні лінії, відходять на другий план і в оркестрах використовуються лише для виконання основних ступенів звукоряду.
Механізм вентилів, винайдений у 1830-х роках і наданий трубі хроматичний звукоряд, спочатку не набув широкого поширення, оскільки не всі хроматичні звуки були інтонаційно чистими та однаковими за тембром. Верхній голос у групі мідних духових з цього часу все частіше став доручатися корнету — спорідненому трубі інструменту з більш м'яким тембром і більш досконалими технічними можливостями. Корнети (поряд з трубами) були постійними інструментами оркестру до початку XX століття, коли поліпшення конструкції інструментів та вдосконалення майстерності трубачів практично звели нанівець проблему швидкості та тембру, і корнети зникли з оркестру. В наш час оркестрові партії корнетів виконуються, як правило, на трубах, хоча іноді використовується оригінальний інструмент.
У наш час труба широко використовується як сольний інструмент у симфонічному та духовому оркестрах, а також у джазі, фанку, ска та інших жанрах.
Серед видатних сольних трубачів різних жанрів — Моріс Андре, Луї Армстронг, Діззі Гіллеспі, Тимофій Докшицер, Кліффорд Браун, Майлз Девіс, Чет Бейкер, Фредді Габбард, Вінтон Марсаліс, Георгій Орвід, Сергій Накаряков, Едді Калверт, Артуро Сандоваль.
Натуральна труба Натуральна, або старовинна, труба є історично першим різновидом власне музичної труби — тобто такою, що застосовувалася не для практичних, а для естетичних цілей. Її відмінні риси — переважно циліндричний перетин, що досить пізно переходить у конічний, а також відносно невеликі розтруб і мундштук. В цілому труба цього роду була досить довгою (приблизно вдвічі довшою за сучасну хроматичну трубу) і належала до інструментів з вузькою мензурою, що дозволяло без особливих зусиль відтворювати за її допомогою широкий спектр звуків — в принципі, за бажанням, шляхом поєднання різних строїв на ній можна було отримати практично повний хроматичний звукоряд. Однак композитори класичного періоду не користувалися всім спектром її можливостей, оскільки в цей період труби, так само як і ударні інструменти, застосовувалися в оркестрах зрідка і епізодично, найчастіше для відтворення деяких окремих звуків або нескладних мелодійних оборотів. У зв'язку з неможливістю користуватися закритими звуками партії труб того часу були менш багатими, ніж, наприклад, партії валторн, проте це частково компенсувалося специфікою власне їх звучання. Ноти для натуральної труби, так само, як і для валторни, писалися в ключі «соль»; в силу її конструктивних особливостей виконавець не міг змінювати початкову висоту звуків, тому композиторам доводилося орієнтуватися тільки на звуки, природним чином вироблювані самою трубкою інструменту.
Звук у старовинній трубі витягувався вільно і з високим ступенем точності, тому навіть при вживанні досить обмеженого набору допоміжних прийомів грати на ній можна було швидко. У період стилю clarino, або, як його називають альтернативно, за часів поліфоністів, техніка гри на натуральній трубі отримала певний розвиток, проте згодом виконавський стиль знову повернувся переважно до відтворення нескладних мелодійних побудов або простих гармоній. Класичний оркестр на той час користувався, як правило, двома трубами в їх поєднанні з літаврами та валторнами, проте зустрічалися й більш численні варіації — залежно від специфіки конкретних творів. У пізніші періоди, у міру зростання сили оркестру, кількість труб також збільшувалася: наприклад, Ріхард Вагнер в «Марші лицарів» з опери «Тангойзер» застосував відразу 12 труб.
Труби перехідного періоду
У міру того, як музиканти усвідомлювали принципову обмеженість натуральної труби, робилися різноманітні спроби її вдосконалення та застосування нових конструктивних рішень. Отримані в результаті цих пошуків різновиди труб мали суто тимчасове значення в історії оркестрового виконавства, проте зіграли свою роль у процесі розвитку інструменту та набуття ним свого нинішнього вигляду. Узагальнення і систематизація спектра пропонованих варіантів дозволяють говорити про те, що в цілому було зроблено три спроби різного ступеня успішності.
Першою спробою, яка датується приблизно XVIII століттям, став намір застосувати до труби прийом «закритих звуків». Ця техніка була розроблена незадовго до того моменту та використовувалася при грі на валторні; виконавець вводив руку в розтруб інструменту, домагаючись тим самим іншого звучання. Щоб забезпечити музиканту можливість виконати таку дію, була спроєктована натуральна труба напівовальної форми, зовнішнім виглядом нагадувала півмісяць (у зв'язку з чим у Франції, наприклад, вона отримала відповідну назву — ). Основним для неї був крон «фа»; була також можливість перевести звукоряд в «мі-бемоль» або «ре». Розтруб, відповідно, під час гри був спрямований убік. Хоча такий дизайн дійсно дозволяв витягувати закриті звуки, овальний вигин негативно позначився на забарвленні звучання інструменту, а отримані в результаті виконавські ефекти виявилися практично аналогічними закритим звукам валторни — за винятком того, що останні були сильнішими. Зазначені недоліки стали причиною того, що вже в першій чверті XIX століття труба-півмісяць повністю вийшла із ужитку.
Підсумком другої спроби, яка також була здійснена наприкінці XVIII століття, стала так звана клапанна труба. Хоча цей вид інструмента набув певного поширення у військових ансамблях, у симфонічній музиці вказана труба практично ніколи не використовувалася (винятком стала лише опера «Роберт-диявол» Джакомо Меєрбера). Як випливає з її назви, ця труба мала чотири або п'ять клапанів, і під час гри вимагала застосування обох рук; нововведений пристрій, з одного боку, ліквідувало властиві натуральній трубі особливості звучання, а з іншого — стало причиною нестройності при видобуванні звуків (що, власне, і зумовило її непопулярність).
Третьою варіацією на відповідну тему стала труба з кулісою, яка широко поширилася, наприклад, у Великій Британії та залишалася там популярною аж до другої половини ХІХ століття. За конструкцією вона була схожа з тромбоном, з тією різницею, що її куліса висувалась не вперед, а назад. Для цієї труби були характерні натуральний звукоряд і чотири можливі стрій: «фа», «мі», «мі-бемоль» і «ре».
Труба з вентилями Остаточне завершення епохи натуральної труби пов'язане з винаходом вентильного механізму, принципово схожого на сучасний. Проте перехідний процес не був одномоментним і в різних країнах світу проходив по-різному — наприклад, у Франції протягом досить тривалого періоду часу був популярний корнет-а-пістон з пістонним механізмом, а в Росії в середині XIX століття останні нерідко використовувалися в поєднанні з вентильними трубами (зокрема, такі варіанти характерні для Даргомижського або Чайковського). При цьому багато композиторів і після створення нових труб продовжували активно користуватися натуральними, і лише з часом хроматична труба сучасного типу отримала належне поширення. Протягом перехідного етапу поширення мала також «стара хроматична» — натуральна труба, але з вентильним механізмом, налаштованим на тон, півтон і півтора тони, що дозволяло заповнити прогалини між основними ступенями.
Сучасна хроматична труба — це, по суті, укорочений інструмент, поява якого певною мірою обумовлена прагненням композиторів до все більш високих за звучанням оркестрових партій. Її будова, для якої, зокрема, характерні переважно конічна мензура і чашоподібний мундштук середньої глибини, спричинила втрату повноти звучання, характерної для старовинних труб, проте додала інструменту чіткості, дзвінкості та деякої різкості.
Будова труби Труби роблять з латуні або міді, рідше — зі срібла та інших металів. Вже в античності існувала технологія виготовлення інструмента з одного суцільного листа металу.