Свя́то-Микола́ївський собо́р, Миколаївський собор, Соборна церква Святого Миколи у місті Ніжин — споруда часів раннього українського бароко. Могутній, спрямований вгору центричний об'єм споруди заввишки 55 метрів, із щільно стуленими п'ятьма банями, став в українській бароковій архітектурі прототипом мурованих хрещатих п'ятибанних храмів.

Собор повністю відтворює в цеглі звичні прийоми народного дерев'яного зодчества. Особлива, парадна роль споруди підкреслена і в інтер'єрі, де обабіч головного входу влаштовано на підвищенні спеціальні лоджії для полкової старшини. Панівне розташування собору в міській забудові і досі лишилося поза конкуренцією, хоча громадський центр змістився на іншу площу. Головна вісь забудови пройшла від ринку вздовж Остра.

Історія Миколаївський собор у Ніжині — найдавніша мурована споруда такого типу на Лівому березі Дніпра. Саме при будівництві цього храму місцеві майстри — будівельники відпрацьовували свої методи, пристосовуючи давні традиції дерев'яного будівництва до потреб нового часу. Як справедливо відзначив відомий український мистецтвознавець Анатолій Макаров, заслуга будівельників козацької доби полягала в тому, що «цей поширений з давніх часів тип великої дерев'яної (переважно сільської) церкви вони вдягли у камінь, прикрасили безліччю чудових пластичних мотивів, вдосконалили й підняли на рівень найдосконаліших виявів європейського культурного мислення». Унікальність ніжинського собору полягає в тому, що він «і найстаріший, можливо, найперший храм-прототип, і найцікавіша за своєю ідеєю споруда.»

Наслідуючи та розвиваючи риси Ніжинського собору, подібні споруди з'являються в інших містах країни: Троїцький собор Густинського монастиря під Прилуками (1672–1674), Катерининська церква у Чернігові (1690-ті роки), Успенський собор у Новгороді-Сіверському (кінець XVII — початок XVIII століття), Всіхсвятська церква Києво-Печерської лаври (1696–1698), Георгіївський собор Видубицького монастиря у Києві (1696–1701) та багато інших.

Від часу заснування Миколаївський собор стає архітектурною домінантою стародавнього Ніжина: довкола нього складається архітектурний ансамбль Соборної площі міста. Храм мав три престоли — на честь Святителя Миколая Чудотворця, архістратига Михаїла та трьох Святителів. Поруч з ним будуються тепла церква Варвари, шпиталь та школа (згоріли під час нищівної пожежі 1792 р.), згодом — тепла церква Івана Предтечі (нині міський будинок культури, 1842 р.), двоярусна дзвіниця та кована огорожа з невеликою капличкою на вході (зруйновані в 1930-ті роки).

Інтер'єр храму прикрашав унікальний різьблений і позолочений іконостас, виконаний артіллю місцевих майстрів, напис на якому свідчив:

Цей іконостас був однією з найяскравіших пам'яток народного мистецтва і наближався за стилістикою до широко відомого іконостасу Преображенської церкви у Великих Сорочинцях на Полтавщині. Мистецькі та архітектурні якості ніжинського іконостасу сьогодні ми можемо оцінити хіба що за старими фотографіями…

Враховуючи те, що Миколаївський собор у Ніжині був прототипом для побудови інших подібних храмів, що увійшли до скарбниці вітчизняної архітектури, набуває принципового значення з'ясування часу його зведення та ім'я проєктанта і будівничого. Але до останнього часу це питання лишалося відкритим.

В історичній та мистецтвознавчій літературі надзвичайно поширеною була думка, яку висловив у 1874 році історик церкви чернігівський архієпископ Філарет Гумілевський, який вважав, що Миколаївський собор у Ніжині зведено після пожежі 1668 року. Тоді місто було дощенту спалене московським каральним загоном князя Г. Ромодановського за участь його мешканців і козаків Ніжинського полку в повстанні проти московських воєвод (у 1667 році в Україні почалися заворушення проти московських урядовців, які почали збирати податки на користь царського уряду та порушувати споконвічні права козаків і міщан. У Ніжині козацьке повстання очолив Ніжинський полковник Артем Мартинович. Козаки та міщани взяли в облогу в Ніжинському Замку московський стрілецький гарнізон під командуванням воєводи Івана Ржевського. Як свідчить автор «Літопису Самовидця», влітку 1668 року Г.Ромодановський з каральним військом рушив на допомогу обложеним стрільцям. Дізнавшись про прихід карального війська,

Після цієї пожежі місто відбудовувалося майже заново. Відомо, що в 1669 році ніжинці зверталися до московського царя з проханням відбудувати місто та просили, щоб

Аналіз наведених відомостей, зіставлений з імовірним часом побудови храму, дав змогу архієпископу Філарету (Гумілевському) у своєму «Історико-статистичному описі Чернігівської єпархії» (К., 1874) висловити припущення: «будівництво кам'яного собору звершилось, імовірно, після нещасливого 1668 року при (гетьмані) Самуйловичі, тоді як до цього храм був дерев'яний». Некритично сприйняте припущення церковного історика згодом повторили та розтиражовали інші дослідники і воно увійшло в усі сучасні енциклопедичні видання з історії українського мистецтва та архітектури.

Останнім часом зріс інтерес фахівців до часу побудови Миколаївського собору. Пов'язане це насамперед з тим, що у фондах Ніжинської філії Чернігівського облдержархіву працівниками місцевого краєзнавчого музею знайшли «Ведомость о церкви Нежинскої соборной за 1832 год». Імовірно, спираючись на датування найдавніших богослужбових книжок, що зберігалися в ризниці собору, «Ведомость» називає приблизний час будівництва храму — 1634 рік. Слід також взяти до уваги повідомлення вже згадуваного нами архієпископа Філарета Гумілевського, який стверджував: на престолі собору стояв срібний хрест з польським написом про те, що його подарувала цьому храму 1606 року міщанка Волоховичева. Наведені факти свідчать про існування в Ніжині на початку XVII століття давньої дерев'яної Миколаївської церкви. Уважний аналіз документальних матеріалів XVII–XVIII століть дозволяє з'ясувати драматичну історію цієї видатної пам'ятки, уточнити час її зведення.

Опанас Шафонський, створюючи в 1780-х роках свій топографічний опис Чернігівського намісництва, залишив для нас докладний опис Ніжина з його старожитностями. Згадуючи Ніжинський Миколаївський собор, він писав: «Церковь Святителя Николая Чудотворца соборная. Пред нею стояла на сем месте деревянная. Но ни о начале деревянной, ни каменной нет никаких сведений.» Констатуючи відсутність будь-яких архівних джерел (а дослідник створював свою працю на основі місцевих церковних та магістратських архівів), він далі наводить перекази місцевих старожилів: «Сказывают, что настоящая каменная (церковь) казаками полку Нежинского сооружена, что не далее могло случиться, как в сероедине прошедшего семнадцатого столетия, когда казаки против Польши усилились». Безумовно, О. Шафонський пов'язував будівництво храму з подіями «Хмельниччини» 1648–1657 років.

Цікаво, що протягом XVII століття ніжинський Миколаївський собор неодноразово потрапляє на сторінки історичних джерел. Першою достовірною згадкою про собор можна вважати повідомлення вже згадуваного нами «Літопису Самовидця» від 18 червня 1663 року. Цей літопис, автором якого досить імовірно є вихідець з Ніжина генеральний підскарбій, а згодом Стародубський протопоп Роман Ракушка-Романовський, містить чимало відомостей з історії міста та свідчить про обізнаність автора з його топографією. Тоді, у червні 1663 року, Ніжин стає центром драматичних подій, пов'язаних з відомою «Чорною Радою», коли в місті відбулися запеклі сутички між прихильниками претендентів на гетьманську булаву, що виявило значні протиріччя між різними верствами українського суспільства. «Самовидець» повідомляє, що після обрання на Раді гетьман Іван Брюховецький «попровадил в соборную церков Святого Николая, где присягу виконал зо всем войском.» Таким чином, собор на той час вже діяв як центральний («соборний») храм міста, де відбувалася значна подія — присяга новообраного гетьмана на вірність московському цареві.

Документи раннього часу, а саме «Статейний список» посольства московського боярина В. Бутурліна, розповідаючи про перебування в Ніжині в січні 1654 року та приведення козаків Ніжинського полку до присяги на вірність московському цареві, соборним храмом міста, де відбувалися богослужіння та церемонія присяги, називає іншу церкву: «…и пришед в Соборную церковь Живоначальныя Троицы, говорили ектенью и молили Бога о государевом многолетнем здоровие.» Нагадаємо, що міські храми поділялися на звичайні парафіяльні та соборні. Причому соборний храм, як правило, був один. Він не мав окремого приходу і при ньому розташовувалося місцеве духовне управління — протопопія. Соборними вважалися також головні храми монастирів. Отже, 1654 року соборним храмом полкового міста Ніжина вважався не Миколаївський, який існував просто як дерев'яна парафіяльна церква, а Троїцький храм. Однойменна Троїцька церква і досі збереглася в історичному центрі Ніжина. Відомо, що побудовано її 1733 року на місці попереднього дерев'яного храму. Отже, дату заснування цегляного Миколаївського собору слід шукати в проміжок часу між січнем 1654 та червнем 1663 року.

Подальший пошук дозволив зробити такі висновки. Знавець історії Лівобережної України О. М. Лазаревський, який у 1870-х роках працював суддею в Ніжинському окружному суді та цікавився місцевими старожитностями, свого часу відшукав та опублікував купчу грамоту 1655 року, за якою ніжинська міщанка Вася Копачовчиха, що була дуже хворою, продала свій будинок за 200 польських золотих. З цієї суми вона заповіла «…40 золотих и осмаков 50 полских на монастир Ніжинский; на Тройцу святую другую — 40 золотих и осмаков 50; на новую церков, которая за помочью Божиею и за старанием его мил(ости) пана Ивана Нечипоровича, гетмана нашого Северского, и панеи матки его мил(ости) фундована, дати мает третюю — сорок золотих и осмаков 50 полских…» Дослідник вже тоді висловив думку, що під «новою церквою», що будувалася в Ніжині коштом полковника Івана Нечипоровича Золотаренка та його матері, слід вважати козацький полковий Миколаївський собор.

Причетність родини Золотаренків до будівництва ніжинського Миколаївського собору підтверджують і місцеві перекази. Зокрема, у Ніжині досі можна почути розповіді, що саме в цьому храмі вінчалися гетьман Богдан Хмельницький і Ганна Золотаренко. Як відомо, сестра ніжинського полковника була третьою дружиною гетьмана, але документально підтверджено, що їхнє вінчання відбулося 1652 року в Корсуні, ще до закладення мурованого ніжинського соборного храму. У ризниці Миколаївського собору тривалий час зберігалося Євангеліє в коштовному окладі, подароване братом Івана Золотаренка Василем, згодом теж ніжинським полковником. На окладі був зроблений напис: «Сіє Божественное Євангеліє украсил коштом своим раб Божій Василій Ничипоровыч Золотаренко до храму святителя Христова Николая церкви Ніжинской соборной за отпущеніє грехов своїх и родителей во вічную себі память року Божого 1658-го генваря дня 1-го.» (На жаль, це унікальне Євангеліє, що фігурує в описі майна Миколаївського собору 1808 року, тепер вважається втраченим. Хоча, слід зауважити, автор цих рядків володіє інформацією про можливу наявність цього дарунку полковника Василя Золотаренка ніжинському Миколаївському собору у фондах Київського музею історичних коштовностей на території Києво-Печерської Лаври)

Відомо, що брати Золотаренки були людьми для свого часу заможними. Іван Золотаренко був ніжинським полковником впродовж 1653–1655 років, як наказний гетьман козацького війська («гетьман Сіверський») брав участь у визвольній війні та завоюванні Білорусі і помер в грудні 1655 року від рани, яку отримав при облозі міста Старого Бихова. Його брат Василь з 1659 року теж займав уряд ніжинського полковника, брав участь у сумнозвісній «Чорній Раді» і року 1663 був страчений за наказом гетьмана Івана Брюховецького.