Австрофаши́зм () — авторитарний політичний режим, встановлений у Австрії 1933—1934 канцлером Енгельбертом Дольфусом, проіснував до аншлюсу 1938 року. Термін австрофашизм застосовується, як правило, лівими істориками й політиками Австрії та Німеччини, тоді як представники правих партій надають перевагу нейтральному Ständestaat (буквально — станова держава, в реаліях XX століття — корпоративна держава, що управляється вузьким колом капіталістів і церковників, та підтримується масами дрібної буржуазії та селянства). Режим Дольфуса-Шушніга багато в чому використовував практику державного устрою Італії за Муссоліні, звідси назва австрофашизм. Введений лідером соціал-демократів Отто Бауером. Зустрічається також вислів «зелений фашизм»

Передумови до заколоту

Перша Австрійська республіка, заснована 1918 року, була політично розділена двома непримиренними політичними силами — соціал-демократами, що спирались на міський пролетаріат (перед усім у Відні) й блоком правих партій, що користувались підтримкою католицької церкви, селянства та дрібної буржуазії (християн-соціалісти, пізніше Вітчизняний фронт). Обидва угрупування мали бойові організації, що складались із тисяч фронтовиків Першої світової війни.

Перша кривава сутичка між ними сталась у травні 1927 у Шаттендорфі; в липні того ж року у Відні було убито 89 чоловік (із них 85 — на боці соціал-демократів). Попри це, в цілому кінець 1920-их років був досить успішним для австрійської економіки, що дозволило піднімати оплату праці й будувати муніципальне житло для робітників та державних службовців. Велика депресія, що почалась наприкінці 1929, призвела до масового безробіття й поставила хрест на соціальних програмах, що знову загострило боротьбу правих та лівих.

Праві ідеологи розповсюдили у суспільстві думку про те, що «західна демократія» й парламентська форма держави неприйнятні для Австрії; в травні 1930 бойова організація правих, Хеймвер, склала так звану «Корнойбурзьку клятву» — про боротьбу за повну ліквідацію парламентської демократії та заміну її «владою патріотів» в широкому союзі із загалом та церквою. Соціал-демократи виграли місцеві вибори 1932 року у Відні; праві сили, що зазнали поразки, остерігались поразки й на загальнонаціональних парламентських виборах, й узяли курс на силове захоплення влади та скасування демократичних виборів взагалі. Цей курс активно підтримав Беніто Муссоліні.

Заколот 1933 року В лютому 1933 християн-соціалісти спровокували парламентську кризу у зв’язку з ухваленням закону про мінімальну оплату праці. Після того, як парламентські читання зайшли у глухий кут, й три спікера поспіль подали у відставку, 4 березня 1933 канцлер Дольфус розпустив парламент. Потім йшла низка дій, що встановили корпоративну диктатуру:

7 березня — відновлено чинність прийнятого 1917 рок закону воєнного часу (), що забороняв масові зібрання, мітинги, встановлював цензуру й державний контроль над економікою 12 березня — віденський кардинал Теодор Інніцер публічно закликав католиків підтримати заколот. Церква, з несуттєвими застереженнями, стала однією з опор нового режиму 15 березня, прикриваючись законом 1917 року, поліція перешкодила возз’єднанню парламенту (християн-соціалісти бойкотували возз’єднання, й до парламенту прийшли тільки ліві й «великонімці» — прихильники об’єднання з Німеччиною) 31 березня — оголошено поза законом Шуцбунд — бойову організацію соціал-демократів 10 квітня — скасовано республіканський закон про відокремлення школи від церкви. Автор цього закону, міністр освіти Отто Глокель, опинився у концтаборі Веллерсдорф й помер невдовзі після звільнення у 1935 році. 10 травня — скасовано всі вибори — від муніципальних до федеральних 20 травня — засновано Вітчизняний фронт — широка коаліція правих сил та церкви, опора режиму Дольфуса 26 травня — заборонено діяльність комуністичної партії 19 липня — заборонено діяльність НСДАП 16 серпня — держава й церква уклали конкордат (скасований німецькою стороною після аншлюсу) вересень — термінове будівництво концтаборів 28 жовтня — папа Пій XI заявив підтримку «видатним державним мужам Австрії» 11 листопада — відновлено смертну кару за вбивство, підпал, вандалізм, знищення чужого майна

Події 1934 року

В лютому 1934 дії поліції проти соціал-демократів в Лінці спровокували лютневе повстання 1934 року в Австрії, загинуло до 1600 чоловік. Слідами повстання було заборонено й розгромлено соціал-демократичну партію та пов’язані з нею організації. Масового характеру набули воєнно-польові суди, що мали право покарання смертю через повішання; для окремих звинувачуваних, які мали цінність для християн-соціалістів, було збережено можливість помилування. Першим повішеним «у три доби» став звинувачений у підпалі божевільний карлик Петер Штраус; за ним були повішені десятки видатних соціал-демократів та профспілкових чиновників.

30 квітня-1 травня 1934 відбулись останні в історії Першої республіки збори законодавців (цілком підконтрольних режиму Дольфуса), на яких було прийнято так звану Травневу конституцію (). Конституція, ухвалена 1 травня 1934 року, замінила державний лозунг першої республіки («Австрія — демократична республіка. Право належить народу») лозунгом станової клерикальної держави: «В ім’я Бога Всемогутнього, що дарує всі права, австрійський народ отримав цю конституцію для своєї християнської німецької союзної держави, побудованої на становому принципі» ().

Політика режиму в 1934—1938 роках

В економіці австрофашисти провадили курс на «всестанове примирення» й відмову від класової боротьби. Незалежні профспілки було замінено на об’єднання робітників та працедавців, а у 1935 було відновлено цехи за середньовічним зразком. Офіційно визнане безробіття у 1933 досягло піку в 26 % (557 000 чоловік), й за час правління австрофашистів знизилось приблизно вдвічі (без урахування прихованого безробіття). Приблизно так само знизилась і доля соціальних видатків держави. Уряд, як міг, захищав внутрішній ринок митними бар’єрами і вводив обмеження у внутрішній торгівлі, але не мав тривалих економічних планів.

Вільні вибори народних представників було замінено на внутрішню конкуренцію всередині Вітчизняного Фронту й Австрійського Картельного Союзу () — союзу студентських організацій під опікою церкви. В обмін на політичну підтримку Дольфус пропонував студентам гарантоване працевлаштування й допомогу з житлом. І партійні функціонери АКС, і його рядові члени були широко представлені в органах влади й правліннях підприємств; від членів АКС вимагалась відмова від націонал-соціалістичної, комуністичної ідеологій та присяга на вірність національній становій державі. Слід зазначити, що репресіям піддавались лише найбільш злісні супротивники режиму. Так лідери соціал-демократів Карл Реннер і Фріц Адлер продовжували жити в Австрії.

Дольфус був найстійкішим ворогом німецького впливу, та, за його власними словами, поставив за мету «перегітлерити» () Гітлера у боротьбі за розуми й симпатії австрійців. Однак у липні 1934 Дольфус був убитий австрійськими есесівцями під час спроби нацистського заколоту. Використовуючи суперечності між Гітлером та Муссоліні, його наступник Курт Шушніг зумів тимчасово призупинити спроби захоплення влади з боку німецьких та місцевих націонал-соціалістів. Однак у 1936 Муссоліні, що передбачав неминучий аншлюс, відмовився від суперечок з Німеччиною через Австрію, тим самим «здавши» незалежну Австрію. Режим агонізував до 12 березня 1938, коли Перша республіка перестала існувати юридично.

Сучасні оцінки В Австрії оцінки дослідників залежать від близькості до соціал-демократів, що ввели термін «австрофашизм», чи до Народної партії, яка вважає Дольфуса й Шушніга своїми попередниками.

Література

Ілля Еренбург. Гражданская война в Австрии. М. Сов. лит. 1934 г. Розповідь учасників флоридсдорфських боїв

Див. також

Лютневе повстання 1934 року в Австрії

Посилання

Коротка історія Австрії

Література Stephan Neuhäuser: «Wir werden ganze Arbeit leisten»- Der austrofaschistische Staatsstreich 1934, Emmerich Tálos, Wolfgang Neugebauer: Austrofaschismus. Politik, Ökonomie, Kultur. 1933—1938. 5th Edition, Münster, Austria, 2005, Hans Schafranek: Sommerfest mit Preisschießen. Die unbekannte Geschichte des NS-Putsches im Juli 1934. Czernin Publishers, Vienna 2006. Hans Schafranek: Hakenkreuz und rote Fahne. Die verdrängte Kooperation von Nationalsozialisten und Linken im illegalen Kampf gegen die Diktatur des 'Austrofaschismus'''. In: Bochumer Archiv für die Geschichte des Widerstandes und der Arbeit, No.9 (1988), pp. 7 — 45. Jill Lewis: Austria: Heimwehr, NSDAP and the Christian Social State (in Kalis, Aristotle A.: The Fascism Reader. London/New York) Lucian O. Meysels: Der Austrofaschismus — Das Ende der ersten Republik und ihr letzter Kanzler. Amalthea, Vienna and Munich, 1992 Erika Weinzierl: Der Februar 1934 und die Folgen für Österreich. Picus Publishers, Vienna 1994 Manfred Scheuch: Der Weg zum Heldenplatz. Eine Geschichte der österreichischen Diktatur 1933—1938''. Publishing House Kremayr & Scheriau, Vienna 2005,