Дзвін ( — від < ), заст. колокі́л () — ударний музичний, а також сигнальний підвісний інструмент, часто зі сталі чи бронзи, у формі порожнистої, зрізаної знизу груші, в якій підвішений ударник (било, язик, діал. бо́вкало). У деяких дзвонів рухається било, в інших — у рух приводиться саме тіло. Існують і дзвони з молоточками — карильйони.
Етимологія Слово дзвін (заст. звін) пов'язане з дзвонити, дзвеніти. Схожі назви в нього і в інших слов'янських мовах: , , , , , , заст. і діал. (у словнику В. І. Даля наведене з позначкою «північне і південне»). Зі слов'янських мов походить і .
Церковнослов'янська назва походить через від , що утворена від назви провінції Кампанія.
Архаїчна назва колокі́л походить від . Можливо, споріднене з (з *kalkalas), («кличу»), («шум»), («скликати»), («звучати»).
Історія
Дзвони — один із найдавніших та найпоширеніших інструментів світу. Одними з найдавніших дзвонів вважаються китайські дзвони чжун 鐘\钟, що датуються 2000 — 3600 р. до н. е.
Більша частина історії дзвонів у Європі тісно пов'язана з історією християнства. Перше використання дзвонів в християнській Європі церковне передання приписує Св. Павлину, єпископу Ноланському (353—431). Згідно з ним, прообразом перших дзвонів були польові квіти — дзвоники, а латинська назва дзвонів campana пов'язана з італійською областю Кампанія, де розташована Нола. Історичні пам'ятки Заходу згадують про дзвони лише в VII ст. при храмах у Римі та Орлеані. Значного поширення на Заході дзвони дістали у VIII ст. завдяки Карлу І Великому. Виготовлялися дзвони зі сплаву міді та олова, пізніше до цих металів почали додавати залізо та в рідких випадках срібло. На православному Сході дзвони вперше з'явились у IX столітті за імператора Василя І Македонянина, але широкого розповсюдження при храмах дістали лише після захоплення Константинополя хрестоносцями в 1204 році під час 4-го хрестового походу.
Про певний рівень поширення дзвонів на українських землях можна говорити, починаючи приблизно з другої половини ХІ століття, їх походження, на думку істориків — Західна Європа. Перша літописна згадка про дзвони на Русі датована 1066 роком. У Києві дзвони були при Десятинній та Іринінській церквах. Також згадуються дзвони у храмах Новгорода (XI століття), Полоцька, Новгород-Сіверського і Володимира-Волинського (кінець XII століття). У літописах написано також про майстрів дзвонової справи Суздаля та Києва. Найстаріший руський дзвін, що зберігся до наших часів, було знайдено під час розкопок 1906 р. у Києві на Подолі. Величезний за обсягом та змістовністю матеріал, що стосується історії дзвонів, технології їх виготовлення наведено в книзі.В. С. Савега Благовест. История колоколов, колокольного литья, колоколен и и колокольной бронзы, Днепропетровск, «Пороги», 2000, 456 с.ISBN 966-525-198-8.
Разом із дзвонами використовували також била та клепала, які існували до останнього часу в деяких монастирях. Але дивно те, що Русь запозичила дзвони зовсім не з Греції, звідки прийняла православ'я, а із Західної Європи. У Руській Церкві в древності для дзвонів будувались дзвіниці у вигляді стінки з наскрізними отворами (так звані ширмові дзвіниці), в яких підвішувались дзвони. З XIV ст. на Русі з'являються багатоступінчасті вежі з конусоподібною покрівлею, під якою знаходились дзвони. Дзвіниця спочатку будувалася окремо від храму, але в московській архітектурі XVI—XVII ст. з'явилися храми побудовані разом із дзвіницями, які входять у будову храму, складаючи з ним одне ціле.
Види дзвонів На Сході в невеликі дзвони ударяють палицею, у великі — масивною підвішеною балкою, яка розхитується дзвонарем.
У всьому світі поширена практика дзвонити в дзвони (зокрема великі) за допомогою молоточків, оскільки хитання дзвонів здатне викликати пошкодження дзвіниць.
Церковні дзвони
Китайські дзвони
Японські дзвони Японські сінтоїстські і буддистські дзвони використовують у релігійних церемоніях. Сузу — сферичні дзвоники з металевими кульками. Кане — півсферичний дзвін, удари завдають по його зовнішній стінці. Бонсьо — великі висячі храмові дзвони.
Дзвони в буддизмі
Найвідоміші дзвони
Цар-дзвін (), знаходиться в Москві у Кремлі — вилитий у 1733 році за наказом імператриці Анни Іванівни. Має висоту з вушками — 6,14 м, діаметр — 6,6 м, вагу близько 10 000 пудів (160т). Великий Мінгунський Дзвін (М'янма) — Найбільший діючий на сьогодні дзвін — вага 90 тон. Дзвін Зигмунта (), що знаходиться у замку Вавель у Кракові, 1520 р. — В цей дзвін дзвонять лише при надзвичайних подіях, останній раз — 2 квітня 2005 р. під час оголошення смерті Папи Іоанна Павла ІІ. Вага: 10 980 кг; Серце: 350 кг. Діаметр: 2,424 м (), що знаходиться у Церкві Христа в Оксфорді — 1545 р., вага — близько 7 тон, висота — 215 см, діаметр — 175 см. Дзвін Свободи (), що знаходиться у Філадельфії — є символом американської історії боротьби за незалежність від Великої Британії. Цей дзвін скликав мешканців Філадельфії на проголошення Декларації незалежності Другим континентальним конгресом у 1776 році. Вага — 2000 фунтів (більше тони). Виготовлений зі сплаву міді (70 %) та олова (25 %). Напис: «І оголосіть свободу на землі всім жителям її». У цей дзвін і зараз щороку дзвонять (обережно) у День незалежності США. Найбільший за вагою дзвін в Україні — 14,5 тон, встановлено в Спасо-Преображенському соборі міста Одеса (дані за 2008 рік). 2013 року на честь 1025 річниці хрещення Київської Русі в Донецьку було відлито дзвін вагою 13 000 кг. 28 липня 2013 року дзвін було урочисто передано в храм св. рівноапостольного князя Володимира в Криму (Херсонес).
Будова дзвона
У дзвоні виділяють такі частини: голову чи корону — верхню частину, яку використовують для підвішування; шийку — місце переходу голови у тулуб; тулуб (спідницю) — основну частину дзвона; устя — нижній отвір; било, серце чи язик (діал. бо́вкало) — рухомий елемент всередині. У тулубі дзвона розрізняють: плечі — верхню частину, до якої кріпиться голова з шийкою; верхній поясок і нижній поясок (заплічка); талію — простір між поясками; вал — розширення внизу, губу — нижню крайку. Внутрішня поверхня нижньої частини вала — підсічка. У билі виділяють стрижень із сергою, головку та кінцевик (шийку). Верхня плоска частина тулуба під шийкою називається сковорода (дно), заглибина зсередини — зводом. Для підвішування била всередині зводу є вухо (серга). Місце, по якому вдаряє головка била, називається звуковим кільцем. У голові пророблені вуха, призначені для підвішування дзвона.
Підвішування дзвона За способом приведення дзвона в дію розрізнюють рухомі та нерухомі дзвони. Перші жорстко кріпляться верхньою частиною до рухомої перекладини — балки, повертанням якої вздовж поздовжньої осі приводять у рух било. Дзвони другого типу підвішують вільно до кріплення, а било приводять у дію за допомогою мотузки. Іноді може застосовуватися молоток, закріплений на шарнірі біля вала дзвона, який урухомлюється приводом.
Балка, до якої підвішується дзвін, зазвичай виготовляється з дерева, але трапляються й сталеві. Дзвін підвішують до балки за допомогою металевих хомутів, пропущених через вуха голови. У нерухомих дзвонів до кінцевика била прив'язують мотузку. Кінці мотузок кількох дзвонів можуть зв'язувати разом для зручнішої роботи дзвонаря. У деяких дзвонів кінець мотузки можуть кріпити до ножної педалі. Рухомі дзвони кріплять до рухомої балки, здатної повертатися вздовж поздовжньої осі на цапфах (у деяких мовах її називають «ярмом»). Міцність її має бути достатньою, щоб витримувати потрійну вагу дзвона (внаслідок навантажень під час його розхитування). Для її приведення в рух вона споряджається або прикріпленими перпендикулярно до неї важелями з прив'язаними на кінцях мотузками, або надітими на неї колесами-шківами, із закріпленою на колесі одним кінцем мотузкою (балки дуже великих дзвонів мають електропривід з пасами, пропущеними по жолобах шківів). Спосіб кріплення дзвона й урухомлення балки уможливлює дзвоніння «з повним обертом» (). Для того, щоб запобігти обертанню балки більш ніж на 180°, зверху на ній закріплений обмежник — вертикальний брус. Коли дзвін повертається вустям догори, обмежник впирається в повзун — перпендикулярний йому горизонтальний брус під дзвоном, розташування якого може регулюватися дзвонарем залежно від потрібної величини розмаху.
Виготовлення дзвонів
Відливання Процес виготовлення дзвонів включає декілька етапів:
За допомогою кружала виготовляється осердя, яке повторює внутрішній профіль дзвона («бовван», «ступа»). За допомогою кружала на нього наноситься тимчасова сорочка (фальшивий дзвін, модель) із поверхневим шаром із воску. За фальшивим дзвоном виробляється кожух. Після висихання кожуха віск витоплюється. Форма розбирається та кожух, що повторює зовнішній профіль дзвона, обробляється зсередини. Форма збирається у зворотній послідовності та прожарюється вогнем, що розводиться усередині осердя. До форми прикріплюється верхня частина з формою коронки дзвона та системою литника. Проводиться скріплення частин форми, обмазування та сушіння. У одній або декількох печах готується дзвонова бронза та направляється за системою литника в порожнину форми. Залита форма остигає до кімнатної температури, після чого вона розбивається для витягання виливки. Виливка очищується від пригорілих частинок форми, живильники системи литника обрубуються, починається доведення зовнішніх поверхонь для надання естетичного вигляду. Підвішується ударник і проводяться контрольні удари для визначення якості відлитого дзвона .
Настроювання
Дзвін як музичний інструмент Деякі дзвони використовують як музичний інструмент для світської музики: це карильйон, агого чи ансамблі музикантів із ручними дзвониками. Їх використовують у багатьох напрямках популярної музики: дзвоніння можна почути в піснях «Hells Bells» гурту «AC/DC» чи в пісні «For Whom the Bell Tolls» гурту «Metallica».
Дзвін як засіб сигналізації Здавна дзвін використовували для сигналізації. В разі тривоги били на сполох (часто в спеціальний сполоховий дзвін). Дзвони застосовували для подачі сигналів у тумані, подібно до сучасних ревунів і наутофонів (туманних горнів). Дзвони використовують поряд з гонгами для оголошення початку чи закінчення боксерського раунду.
Ручні дзвоники колись застосовувалися для оголошення початку уроків і перерв у школах. Зараз вони значною мірою витіснені електричними дзвінками, але вони зберігаються в церемоніальному ужитку: на святах першого й останнього дзвінка.
Дзвони на флоті
Судновий чи корабельний дзвін (неправильно «ринда») призначається переважно для відбиття склянок (проміжків часу) і для подання сигналу збору, також застосовується для пожежного сполоху, для подання сигналів у тумані (замість туманної сирени). Традиція приписує відливати дзвін для кожного судна окремо, з назвою судна та роком відливання на корпусі.
Суднові дзвони з'явилися у XVI—XVII ст. Вважається, що корабельні дзвони походять від церковних: дзвін для моряків був річчю особливою та священною, слугував для захисту від злих духів. З плином часу він став символом, обличчям корабля. Попри кількасотлітнє використання суднових дзвонів, лише 1889 року Вашингтонська Міжнародна конференція з мореплавства офіційно затвердила їх уживання на флоті. За традицією, всі судна досі мають власний дзвін, за винятком підводних човнів, суден на повітряній подушці, деяких невеликих катерів.
Дзвони в сільському господарстві
Маленькі пастуші дзвоники прив'язують на шию свійській худобі, щоб її легше було розшукувати в темряві, у лісі (цей прилад знаний як бовкало, калатало, калаталка, калатайка, клепало, клепачка, клокичка, колокільце, тронка, цокотушка, цоркотало).
Відоме використання дзвоників у кінській збруї: під дугою у голобельно-дуговому запрягу.
Дзвони в культурі
Дзвін у слов'янській міфології
Повір'я й обряди, що стосуються дзвонів, отримали найбільший розвиток у слов'янських католицьких традиціях, а також на заході українсько-білоруській території.
Дзвін і сфера містичного