Хусейн І бін Талал (; 14 листопада 1935 — 7 лютого 1999) — король Йорданії (11 серпня 1952-6 лютого 1999). Син короля Талала І, онук короля Абдалли І.

Життєпис

Ранні роки Хусейн народився в Аммані 14 листопада 1935 року, в родині принца Талаля і Зейни аль-Шараф. Він був найстаршим із дітей Талаля, згодом мав трьох братів і двох сестер: Асмі, Мухаммеда, Хасана, Мухсина і Басму.

Своє ім'я Хусейн отримав на честь прадіда Хусейна бін Алі аль-Хашимі, шаріфа Мекки, лідера арабського повстання 1916 р. проти Османської імперії. Згідно з генеалогією Хашимітів Хусейн є прямим нащадком пророка Мухаммеда у 40-му поколінні через його дочку Фатіму, дружину четвертого халіфа, Алі. Рід Хусейна, Хашиміти, правив Меккою понад 700 років до її завоювання Саудитами у 1925 році і Йорданією з 1921 року. Хашиміти є найдавнішою чинною династією в мусульманському світі, і другою найдавнішою чинною династією у світі (після Імператорського дому Японії).

Принц отримав початкову освіту в Аммані, продовжив двома роками навчання у Коледжі Вікторії в Александрії, Єгипет, престижній англійській школі, із поєднанням викладання англійської та арабської. Паралельно отримав додатковий курс арабської та релігії. Під час навчання Хусейн потоваришував зі своїм далеким родичем, Заїдом бін Шакером, майбутнім прем'єр-міністром і військовим діячем. Серед його численних друзів по коледжу — ще один майбутній прем'єр і дипломат Заїд аль-Ріфаї, а також майбутня дружина Алія Тукан. Коледж Вікторія Хусейн закінчив відмінно, із медаллю, за що отримав від діда нагороду: почесне звання капітана Арабського легіону. Під час канікул і у вільний час Хусейн проводив багато часу із дідом, Абдаллою I. Король Абдалла побачив у онука якості, яких не знаходив у синах, і присвятив багато часу вихованню і навчанню Хусейна, як людини, лідера і державного діяча. Далі принц, так само, як його батько, навчався у школі Герроу в Великій Британії, потім у Королівській військовій академії в Сандгерсті. В цей час він подружився зі своїм кузеном королем Іраку Фейсалом II, що так само навчався у Герроу.

Після закінчення Арабо-ізраїльської війни 1948—1949 років король Абдалла I вів таємні переговори з Ізраїлем стосовно встановлення миру, хоча такі його прагнення й мали на Близькому Сході багато жорстких супротивників. Позиція Абдалли була наступною

|sign=Абдалла I бін аль-Хусейн}}

20 липня 1951 року Хусейн разом із своїм дідом відвідав Єрусалим для п'ятничної молитви в мечеті Аль-Акса у Старому місті Єрусалиму. На порозі мечеті палестинський вбивця відкрив вогонь по Абдаллі та його онуку. Король помер на місці, а Хусейн дивом залишився живим, куля поцілила у орден Зірки, яким нагородив його дід.

Становлення Талал, найстарший син і спадкоємець Абдалли I був проголошений королем Йорданії 5 вересня 1951 року, а вже 9 вересня Талал призначив свого 16-річного сина Хусейна кронпринцом і спадкоємцем престолу. Після нетривалого правління парламент змусив короля Талала відмовитися від трону у зв'язку з хворобою (в нього діагностували шизофренію). За тринадцять місяців на троні батько Хусейна запровадив сучасну, досить ліберальну конституцію 1952 року, чинну до сьогодні. 11 серпня 1952 року, за три місяці до свого 17-річчя Хусейн був проголошений королем. Регентська рада, що складалася з прем'єр-міністра та голов сенату й палати представників, призначалася керувати країною, поки король не досяг 18 років. Тим часом Хусейн подовжив навчання в Королівській військовій академії Сандгерст. 2 травня 1953 року він зійшов на трон, того ж дня свої конституційні повноваження короля Іраку прийняв його кузен Фейсал II. Фейсал був однолітком Хусейна і до його повноліття хашимітський Ірак перебував під керівництвом регента.

Разом з Йорданією Хусейн успадкував Західний берег річки Йордан, захоплений Йорданією під час арабо-ізраїльської війни 1948 року і анексований 1950 року. Саме з часу анексії країна перейменувалася з Трансйорданії на Йорданію. Йорданія була бідною на природні ресурси і мала велике палестинське населення: внаслідок анексії Західного берега дві третини населення складали палестинці і тільки одну — йорданці. Перший призначений Хусейном прем'єр-міністр Фавзі Мулькі запровадив свободу преси та інші ліберальні реформи, що одразу призвело до заворушень, опозиційні групи розпочали пропагандистську кампанію проти монархії.

Палестинські бойовики-фідаїни здійснювали напади на Ізраїль, найчастіше з Західного берега, викликаючи жорстокі рейди помсти у відповідь. Така ситуація була важкою проблемою для йорданської держави протягом 1950-х років. Так, 14 жовтня 1953 року, у відповідь на скоєний напередодні теракт в містечку Єхуд, під час якого були вбиті жінка і двоє маленьких дітей, 101-й підрозділ Аріеля Шарона здійснив атаку на село Кібія на Західному березі. Ізраїльтянам не було достеменно відомо, чи був теракт в Єхуді справою мешканців Кібії, але Кібія, за їхньою інформацією, була терористичною базою. Ця репресивна операція, відома як «різанина в Кібії», що мала на меті підрив декількох десятків порожніх будинків, насправді призвела до загибелі 69 цивільних осіб. Інцидент викликав нову хвилю антиурядових протестів і заворушень в Йорданії, і в травні 1954 р. Хусейн звільнив Мулькі з посади і призначив стійкого рояліста Тавфіка Абу аль-Худа. Новий прем'єр намагався зміцнити владу короля Хусейна через парламентські вибори, користуючись слабким розвитком політичних партій в країні. Його звинуватили у шахрайстві на парламентських виборах в жовтні 1954 р. і під час розслідування, 1 липня 1956 року, він вчинив самогубство.

Багдадський пакт Багдадський пакт 1955 року був спробою Заходу сформувати близькосхідний альянс для боротьби проти радянського впливу. Учасниками пакту були Туреччина, Ірак, Іран та Пакистан. Йорданія, під тиском Великої Британії, також мала приєднатися до альянсу. Проте насерізм — популістична панарабська ідеологія — охопив арабський світ у 1950-х роках. Йорданія не стала винятком, вплив Насера в Йорданії був настільки сильним, що пропозиція про приєднання до пакту викликала найсильніші бунти з початку правління Хусейна. Чотири міністри-палестинці подали у відставку, спровокувавши політичну кризу і розпуск уряду Саїда аль-Муфті, що вів переговори про вступ до пакту. Арабський легіон відправили на вулиці для відновлення порядку, була запроваджена комендантська година, але напруженість не вщухала протягом усього 1955 року, змінилося троє прем'єр-міністрів, навіть оголошення дострокових парламентських виборів викликало лише посилення бунту. Місцеві заворушення підживлювала пропаганда єгипетських радіостанцій, вони стверджували, що Ізраїль також приєднається до пакту, і жодні урядові спростування не бралися йорданцями до уваги. Ситуація заспокоїлася лише тоді, коли новий призначений Хусейном прем'єр-міністр Ібрагім Хашем пообіцяв не приєднуватися до Багдадського пакту.

Загрози країні виникали одна за одною. У січні 1956 року Саудівська Аравія зосередила на кордоні збройні сили, погрожуючи йорданському портові на узбережжі Акабської затоки. Лише після попередження британського посла, що Британія захистить Йорданію в разі нападу, саудівські війська були відведені.

Усунення Глабб-паші Панівна в арабському світі націоналістична тенденція і залежність Йорданії від британської допомоги вступили у жорстке протиріччя. Британські дотації в Йорданії йшли безпосередньо Арабському легіону, який з 30-х років очолював генерал Джон Глабб. В країні казали, що Глабб-паша керує Арабським легіоном, а Арабський легіон керує Йорданією. Непорозуміння між Глаббом і Хусейном виявилися ще 1952 року. Проблема полягала не тільки в різному у віці, хоча й вона не додавала порозуміння між 21-річним королем і шестидесятирічним англійцем. Хусейн і Глабб категорично не сходилися в двох фундаментальних питаннях: ролі арабських офіцерів в Арабському легіоні і стратегії оборони Західного берега. Але Глабб був господарем становища, він навіть не консультувався з прийнятих рішень, не кажучи про покору. Хусейн не бажав виглядати маріонеткою Глабб-паші і британського Міністерства закордонних справ, але його реальні можливості цілком залежали від лояльності армії. Він усвідомлював, що в йорданських очах Легіон був знаряддям війни з Ізраїлем, а для британського військового відомства він був частиною оборони Заходу проти СРСР. Отже, усунення Глабба мало продемонструвати арабському світу антиімперіалізм влади і її дистанціювання від Британії, зміцнити контроль короля над армією, отримати доступ до чималих коштів: 12 мільйонів фунтів щорічної британської субсидії, що замість йорданської скарбниці в Аммані надходили на спеціальний рахунок легіона в Оттоманському банку. Під час візиту в Лондон в жовтні 1955 року Хусейн намагався попередити чиновників міністерства закордонних справ про необхідність внесення змін до командування Арабським легіоном, але його не сприйняли серйозно. Вибуху, який стався чотири місяці по тому, можливо було уникнути, якби британські посадовці прислухалися до Хусейна.

Під впливом єгипетської революції в Легіоні виникла спілка «Вільних офіцерів». Молоді, амбітні й політично свідомі йорданські офіцери заздрили британському контролю над армією і обурювалися жадібності старших командирів. Разом із широким політичним протестом на вулицях ситуація стала вибухонебезпечною. Хусейн зрозумів, що, якщо він не очолить націоналістичний рух, повалення монархії стане невідворотнім — приклад революції в Єгипті був наочним. Він таємно домовився з «Вільними офіцерами» здійснити переворот в Арабському легіоні з метою усунення Глабба. Існувала реальна небезпека, що Глабб, за допомогою лояльних особисто йому бедуїнських частин, може вчинити опір і відновити свої позиції. Були прийняті запобіжні заходи: будинок Глабба був оточений бронеавтомобілями, його телефонна лінія була відрізана, окремий підрозділ був розміщений на шляху до аеропорту. Британські офіцери були заблоковані в їхніх квартирах і їхні телефонні лінії також були розірвані. 1 березня 1956 р. Хусейн стрімко звільнив Глабба та старших британських офіцерів Арабського легіону. Рішучі дії Хусейна поклали початок створенню справді йорданських Збройних сил. Цей крок був із захопленням зустрінутий всередині країни і поліпшив стосунки з зовнішнім арабським світом.

Суецька криза 29 жовтня 1956 року почалася активна фаза Суецької кризи, військове вторгнення Англії, Франції та Ізраїлю до Єгипту. За день до цього Єгипет, Сирія та Йорданія склали пакт про спільну оборону. Йорданія відмовила Британії в користуванні військовими аеродромами і базами, розірвала дипломатичні стосунки із Францією. Хусейн запровадив надзвичайний стан, оголосив загальну мобілізацію для захисту від ізраїльської агресії, демонструючи загальноарабську солідарність і погодився з проханням єгипетського начальника генерального штабу про підтримку. З цією метою Хусейн доручив йорданському начальнику штаба Алі Абу Нувару негайно розпочати операцію «Бейсан», яка передбачала бронетанкове вторгнення Йорданії та Сирії до прибережної рівнини Ізраїлю. Насправді загрози для Йорданії не було, Британія заздалегідь обумовила з Ізраїлем недоторканність Йорданії під час конфлікту. Абу Нувар вважав операцію «Бейсан» ризикованою і запропонував королю зачекати погодження дій із Сирією. Наміри Хусейна допомогти Єгипту були дещо послаблені оцінкою Абу Нувара, але він змирився лише після того, як Гамаль Абдель Насер застеріг його не ризикувати втратити йорданську армію. Крім того, Хусейн зажадав від Сирії, Саудівської Аравії та Іраку відправити війська до Йорданії, аби запобігти потенційному вторгненню в країну тристоронніх сил союзників. Ірак надав згоду, але прем'єр Набулсі, скориставшись прерогативою голови уряду, заблокував розгортання іракських військ і змусив вивести їх на підставі членства Іраку у Багдадському пакті і союзу з Великою Британією.

«Ліберальний експеримент»