Старий порядок (також Старий режим; Дореволюційна Франція; , Ансьян Режим) — політичний і соціально-економічний режим, що існував у Франції приблизно з кінця XVI — початку XVII ст. до Французької революції. Як пише французький історик П. Губер, «Монархія Старого порядку народилася в громадянських війнах, які призвели Францію до краху в другій половині XVI ст.» Goubert P. L'Ancien Regime. T. I. Paris, 1969, p. 27 . Проте деякі його риси виникли ще раніше, в XV–XVI ст. Особливості Старого порядку багато в чому зумовили Французьку революцію і її характер:
Французька революція залишиться лише темним місцем для тих, хто не захоче бачити нічого, крім неї, світло, здатне її прояснити, треба шукати в часі, який їй передував. Без чіткого уявлення про старе суспільство, його закони, його вади, його злиденність і велич, ніколи не стане зрозуміло, що ж робили французи протягом шістдесяти років, що послідували за його падінням … Алексіс де Токвіль Токвіль А. Старий порядок і революція . С-Пб., 2008, с. 184
Загальна характеристика За словами П. Губера, «Старий порядок — це перш за все, форма суспільства» Goubert P. L'Ancien Regime. T. I. Paris, 1969, p. 16 . Сформоване у Франції суспільство до Французької революції досить сильно відрізнялося від того, що було в сусідніх державах. Марксистські історики вважали, що це було феодальне суспільство. Однак переважна більшість немарксистських істориків з цим не погоджується, перш за все, з тієї причини, що в ньому були відсутні основні ознаки феодалізму. Так, кріпосне право у Франції повсюдно зникло вже до кінця XIII ст. Система васально-ленних відносин (феодальна драбина) також зникла задовго до Старого порядку. Сильний удар по феодальних пережитків було завдано кардиналом Рішельє на початку XVII ст. Як вказує історик Р. Мандру, він знищив замки-фортеці французьких герцогів і баронів, що збереглися з часів середньовіччя, розпустив їх приватні армії, заборонив дуелі і ввів поліцейські обмеження на свободи французької знаті Mandrou R. La France aux XVIIe et XVIIIe siecles. Paris, 1987, p. 161 . З цього моменту у Франції остаточно сформувався абсолютизм — сильна необмежена влада монарха, яка також нехарактерна для феодалізму з його системою пухкої васальної залежності («васал мого васала — не мій васал»).
Разом з тим, Старий порядок мав мало спільного і з капіталізмом, який бурхливо розвивався в сусідніх Англії, Голландії, Німеччини та Італії. На відміну від цих країн, Франція тієї епохи характеризувалася нерозвиненістю товарно-грошових відносин і переважанням натурального обміну (див. далі). А. Токвіль порівнював деякі риси Старого порядку з Індією до її колонізації англійцями Токвіль А. Старий порядок і революція. С-Пб., 2008, с. 117 , інші автори тієї епохи проводили паралель з Перської імперією античної епохи і порівнювали французькі провінції з перськими сатрапіями, є багато спільних рис з Китаєм XIV–XVIII ст., що дозволяє деяким авторам відносити Старий порядок до особливого типу суспільства, не феодального і не капіталістичного, який в основному був характерний для країн Сходу Кузовков Ю. Світова історія корупції. М., 2010, п. 13.3 Факт існування раніше в історії особливого типу соціально-економічної системи на Сході визнається істориками — див. Азійський спосіб виробництва, — див Wallerstein I. The Modern World-System. Capitalist Agriculture and the Origins of the European World-Economy in the Sixteenth Century. New York, 1974, pp. 57-58 .
Характерною рисою Старого порядку була клановість. Все французьке суспільство ділилося на три стани — духовенство, шляхта і т. зв. третій стан. У політичній сфері робився наголос на божественне право королів перед своїми підданими. Абсолютний монарх (найвідомішим з яких був «Король-Сонце», Людовик XIV) мав необмежену владу.
Старий порядок відповідав декільком історичним періодам в історії Франції. Остаточно склавшись до кінця епохи станової монархії, він в основному існував протягом епохи Рішельє і французького абсолютизму. Період до укладення Утрехтського миру (1714), поки могутність Франції йшла вгору, прийнято називати великим століттям (Grand Siècle), а наступний час — століттям галантним. Після революційних потрясінь багато французів з ностальгією згадували «старі порядки». Талейран якось зауважив, що ті, що не жили за старого режиму не можуть знати, що таке насолода буття.
Державний устрій
Багато рис державного устрою Франції мали зовнішню схожість з іншими європейськими країнами. На чолі держави стояв король, якому підпорядковувалися міністри; в провінціях існували губернатори і парламенти, в містах — місцеві муніципальні органи. Проте були і важливі відмінності, які робили Францію несхожою на її сусідів.
Найважливіше з них полягало в системі продажу державних посад (paulette), що охоплювала весь державний апарат як у Парижі, так і в провінціях. Практика продажу державних посад з'явилася у Франції ще на початку XVI ст. при Людовіку XII, але в остаточному вигляді склалася на початку XVII ст. при Генріха IV, коли ця система стала всеохопною, довічною і спадковою, і проіснувала до 1789 р. Вартість вищих державних посад в останні десятиліття перед Французькою революцією досягала 200—300 тис. ліврів (фунтів) і більше, що було еквівалентно вартості розкішного готелю з повною обстановкою Goubert P. L'Ancien Regime. Paris, T. 1, 1969, p.174 . Разом з купівлею посади чиновник отримував право на довічну «ренту», яка, як правило, дозволяла багаторазово окупити зроблені витрати. За словами А. Токвіля, система продажу посад поступово стала чимось таким дивним, чого ніколи раніше не було бачено у світі Токвіль А. Старий порядок і революція. С-Пб., 2008, с. 98-99. Подібної практики дійсно в той час не було більш ніде на Заході, але вона в ту ж епоху існувала на Сході, наприклад, в Китаї, а раніше у Візантії .
Зазначена практика була однією з важливих причин неефективності і крайнього бюрократизму французької державної машини, які зберігалися до самої революції 1789 р. Як пише Р. Мандру, введення системи продажу посад у Франції на початку XVII ст. призвело до безконтрольності чиновників і чиновницькому свавіллю: чиновники вважали, що купуючи посаду, та ще довічну і з правом успадкування, вони отримують повну незалежність у своїх діях від центральної влади Mandrou R. La France aux XVIIe et XVIIIe siecles. Paris, 1987, p. 222 . А. Токвіль вказував, що в результаті існування даної системи у Франції з'явилося «неймовірна кількість абсолютно непотрібних, а то й шкідливих, посад … Таким чином спорудили собі таку величезну, хитромудру, громіздку і непродуктивну адміністративну машину, що довелося залишити її деяким чином працювати вхолосту, а за її межами виготовити для себе простий і зручний в обігу інструмент управління, за допомогою якого і зробити по-справжньому те, що всі ці чиновники робили для вигляду» Токвіль А. Старий порядок і революція. С-Пб., 2008, с. 98-99 .
Прикладом існування таких паралельних структур з однаковими функціями може служити інститут королівських інтендантів в провінціях, який був введений Рішельє і зміцнився в наступний період. Інтенданти володіли широкими повноваженнями, які перевершували повноваження провінційних губернаторів (голів провінцій) і парламентів, і їх функції багато в чому дублювали функції останніх (податки та фінанси, внутрішня політика, судочинство і т. д.). Відомий фінансист англієць Лоу був здивований цією особливістю французької системи управління: «Ніколи б не повірив у те, що бачив сам, будучи контролером фінансів. Знайте ж, що французьке королівство управляється тридцятьма інтендантами. У вас немає ні парламенту, ні штатів, ні намісників; є тільки тридцять стряпчих, розісланих по провінціях, від яких і залежить щастя або нещастя цих провінцій, їх достаток або безпліддя» Токвіль А. Старий порядок і революція. С-Пб., 2008, с. 42-43 .
Система купівлі та довічного володіння державними посадами була постійним джерелом корупції. Придбавши посаду, кожен чиновник прагнув окупити зроблені витрати, використовуючи при цьому своє службове становище. Істориками наводяться приклади великих статків, акумульованих чиновниками за роки своєї служби, в той час як у момент початку своєї кар'єри деякі з них були бідні Goubert P. L'Ancien Regime. Paris, T. 1., 1969, p. 180; T. 2, 1973, p. 53 .
У 1771 р. Людовик XV спробував скасувати купівлю-продаж та успадкування ряду посад, але цей план зустрів сильну протидію з боку аристократії, і після смерті короля про нього забули Goubert P. L'Ancien Regime. Paris, T. 2, 1973, pp.232-233 .
Соціальна структура
Перший і другий стан Перший і другий стан (шляхта і духовенство) були звільнені від сплати будь-яких податків, мали виняткові політичні права і ряд інших привілеїв по відношенню до решти населення. Більшість державних посад могли займати лише дворяни, вони ж формували парламенти, куди практично неможливо було потрапити представникам третього стану. Наприклад, у складі парламенту провінції Бретань у період з 1660 по 1789 рр.. не було жодного члена цього державного органу, який не мав шляхетський титул Goubert P. L'Ancien Regime. Paris, T. 1, 1969, p.165 .
Одночасно з продажем державних посад у Франції широко розповсюдилася і практика продажу шляхетських титулів. Цим широко користувалися нувориші з третього стану, які через цей механізм перетворювалися у дворян. Новий шар шляхти, що утворився за допомогою покупки титулів, називали «шляхта мантії» (noblesse de robe), в той час як стару спадкову аристократію називали «шляхтою шпаги» (noblesse d'épée).
У результаті вказаної практики протягом існування Старого порядку сталося дуже сильне «розводнення» французької шляхти розбагатівшими вихідцями з третього стану. Наприклад, в Паризькому парламенті в XVIII столітті з 590 його членів лише 6 % відносилися до нащадків старої аристократії, що існувала до 1500 р., а 94 % членів парламенту належали сім'ям, які отримали шляхетський титул протягом XVI–XVIII ст. На думку істориків, до XVIII ст. між новими і старими шляхтами зникли які-небудь істотні відмінності, і вони сформували єдину «касту» Goubert P. L'Ancien Regime. Paris, T. 1, 1969, pp.179, 235 .
У середині XVIII ст. виникла теорія, що мала популярність серед французької аристократії, згідно з якою шляхта у Франції походить від «раси завойовників» — франків, у той час як все інше населення було нащадками галльських селян, нібито у свій час підкорених франками; таким чином, особливе положення аристократії отримало расове обґрунтування Goubert P. L'Ancien Regime. Paris, T. 1, 1969, p. 152 .
Третій стан Третій стан включало близько 98 % населення Франції і був неоднорідним. Найбільш великими соціальними групами в його складі були селянство (понад 85 % населення) і буржуазія. Під словом «буржуазія» позначали середній клас, що мав свій «буржуазний» стиль життя, що відповідав його досить скромному рівню доходів. А ті буржуа, яким вдавалося розбагатіти, як правило, поспішали купити собі шляхетський титул і залишали лави буржуазії, приєднавшись до аристократії Goubert P. L'Ancien Regime. Paris, T. 1, 1969, pp. 221—222 . Англійські історики А. Мілвард і С. Саул підрахували, що у Франції кінця XVIII століття середній рівень доходів аристократії в 10 разів перевищував середній рівень доходів буржуазії, а останній, у свою чергу, також приблизно в 10 разів перевищував середній рівень доходів робітників і селян Milward A., Saul S., The Economic Development of Continental Europe, 1780—1870, Totowa, 1973, p.265 .