Марія Оксе́нтіївна Примаче́нко (також Приймаче́нко; , с. Болотня, Київська губернія, Російська імперія — 18 серпня 1997, с. Болотня, Київська область, Україна) — українська народна художниця в жанрі «наївного мистецтва»; лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка. Заслужена діячка мистецтв УРСР (29.01.1970), народна художниця України. Авторка понад 800 картин, 650 з яких зберігаються у Національному музеї українського народного декоративного мистецтва (Київ).
Написання прізвища Картини мисткиня підписувала як «Примаченко» або «М. Примаченко», або ж скорочено «М. П.».
У 2000-х роках також широко вживався варіант написання прізвища художниці як ПриймаченкоЗнаменитой украинской художнице исполнилось бы 100 лет // Ирина Десятникова. События и люди, 12-19 января 2009Лесь Танюк. «Добрі люди і добрі звірі» Сторіччя Марії Примаченко: бестіарій художниці як феномен першомистецтва // «Дзеркало тижня. Україна», 27 березня 2009. Зокрема, цей варіант було вжито в указі Президента України Віктора Ющенка від 2008 року «Про відзначення 100-річчя від дня народження Марії Приймаченко».
В указі Президента України Володимира Зеленського від 2022 року «Про нагородження відзнакою Президента України “Національна легенда України”» вже вжито варіант Примаченко.
2018 року праонука мисткині Анастасія Примаченко заснувала благодійний фонд під назвою «Творча спадщина родини Марії Примаченко». Також вона заявила, що не існує достовірних доказів, що мисткиня колись використовувала варіант Приймаченко.
Також 1994 року був заснований інший благодійний фонд, що не має відношення до сімʼї Примаченків, під назвою «Всеукраїнський благодійний фонд Марії Приймаченко», але 2023 року він змінив написання прізвища на «Примаченко».
Життєпис Народилася і прожила все життя в селі Болотня на Київщині (тоді Київська губернія, Російська імперія), у родині визнаної майстрині-вишивальниці Параски Василівни (свої сорочки Марія вишивала власноруч) та теслі Оксентія Григоровича (майстрував дворові огорожі у вигляді стилізованих головкатих зображень).
У дитинстві хворіла поліомієлітом, через що стала не по-дитячому серйозною та спостережливою, загострила слух і зір.
Про ранню творчість згадувала: «Починалося все це так. Якось біля хати, над річкою, на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала всякі квіти, побачені мною. А потім помітила синюватий глей. Набрала його в пелену і розмалювала нашу хату…». Сусіди приходили подивитися на дивину, зроблену дитячими руками, просили і їхні хати прикрасити.
1936 року Марія Примаченко запрошена в Центральні експериментальні майстерні при Київському музеї українського мистецтва (із 1936 року — Школа народних майстрів, згодом — Художньо-промисловий), що з 1943 року збирали народні таланти. У Майстернях викладали Анатоль Петрицький, Василь Кричевський, Василь Касіян, училися — Тетяна Пата, Параска Власенко, Макар Муха й десятки інших визначних творчих постатей.
Примаченко була надзвичайно вразливою людиною, черпала інформацію зі світу природи та поточних новин, зберігаючи вміння сприймати життя як вічну казку.
1936 року на І Республіканській виставці народної творчості, експонованій у Москві, Ленінграді, Варшаві, картини Примаченко займали цілий зал. За участь Примаченко нагородили дипломом першого ступеня. Відтоді її твори з незмінним успіхом експонуються у Парижі, Варшаві, Софії, Монреалі, Празі. 1937 року твори художниці виставлялися в Парижі.
Союзна преса називала художницю «Маруся Приймаченко, молода колгоспна художниця з сонячно-радісної України», нівелюючи реальну глибину і дуальність її картин. Примаченко в невіддільності добра від зла пронизливо портретувала епоху: на роботі 1936 року «Звіриний суд» чорна мавпа за столом пише протокол, а двоє вовків стоять перед нею навшпиньки; на картині 1930-х років слоноподібне чудовисько і підпис: «Та звірина йде й дрімає собі, їсти шукає, то й наряди не на умі, коли їсти хочеться, то нічого не хочеться».
Під час навчання Примаченко зустріла земляка з сусіднього Іванкова Василя Маринчука, котрий приїхав на екскурсію до Лаври, де містилися Майстерні, та зійшлася з ним цивільним шлюбом.
Закінчивши навчання, повернулася у Болотню до чоловіка, попри можливість залишитися у Києві. У березні 1941 року народила сина Федора. Чоловік пішов на війну та не повернувсяВ. Гриневич Марія Приймаченко намалювала зеленого слона у сталінському картузі 2013 .
Примаченко виховала сина Федора так, що він став її найближчим другом, навчала його малярству, і він теж став народним художником, майстром наївуО. Данченко Народні майстри. — Київ: Радянська школа, 1982. — С. 60—65.. Примаченко мала двох онуків - Петра та Івана75 років від дня народження Федора Васильовича Примаченка (Приймаченко) (1941—2008), майстра народного декоративного розпису . // Славутицька бібліотека. Календар подій. Березень 2016.
Навчала малярству й інших дітей, переважно своїм прикладом. Художниця з 1961 року вела дитячу образотворчу студію при школі у Болотні. Вона пишалася талановитими учнями і згадувала їх імена навіть через десятиліття, коли школу закрили у 1970-х роках та перевели в Іванків, як зазначив дослідник Михайло СелівачовМарія Приймаченко була неговіркою // Михайло Селівачов, Gazeta.ua, 19 серпня 2007.
1986 року сталася аварія на Чорнобильській АЕС. Болотня, де жила Примаченко, розташована всього за 10 км від зони примусового відселення. Утім вона вирішила не покидати рідного села, залишатися й малювати. Пізніше вона зізналася, що не хотіла покидати дім, бо й за сорок років після війни все ще очікувала повернення свого коханого й не вірила повідомленням про його смерть. Тема Чорнобильської трагедії стала важливим мотивом пізнього етапу її творчості.
Марія Примаченко померла 1997 року (за іншими даними 1998 року) в селі Болотня.
Творчість Джерела її натхнення в настінних хатніх розписах, в орнаментальному та пісенному багатстві прийняла з колисковою матері. Творчість Примаченко ввібрала розмаїту школу народного мистецтва, багатовікову культуру народу: від медяників у вигляді фантастичних звірів, весільних виробів з тіста, якими славилася вона в селі, і старовинних тканин, килимів, вишивок, вибійок.
Художній стиль Стиль Примаченко, синтезуючи досвід поколінь, генеалогічно сягає найдавнішого мистецтва: палеолітичне «двочастинне» зображення звірів з визначеною межею голови і тулуба, язичницькі образи фантастичних чудовиськ і птахів, що знайшли відображення у слов'янській міфології. Традиційні символи народного мистецтва вона розвиває і наповнює новим змістом (так, солярна розетка своєрідно інтерпретована в «Соняшниках»).
Примаченко у всьому була правшею, але писала лівоюРоботи актуальні навіть через 26 років після смерті художниці: топ-5 картин Марії Примаченко. Постійно вчилася у поліської природи.
Не маючи в арсеналі «професійних хитрощів», писала на звичайному ватмані пензлями фабричного виготовлення гуашшю і аквареллю. Перевагу віддавала гуаші, щоб отримати соковиту, щільну декоративно виразну пляму з чітким силуетом. Спочатку вела лінію олівцем, недбало, «по-дитячому» окреслювала контури, потім упевнено клала колір.
Шар фарби то густий, то прозорий, що видно підготовчий малюнок олівцем. Мазок не стандартизований, позбавлений одноманітності: то зовсім не відчувається, то визначає форму, то короткий і уривчастий, то широкий і густий, іноді рівний, іноді дещо кострубатий. Динамічний мазок у композиції «Під сонцем на морі чайка годує своїх дітей» створює враження бурхливого моря.
Примаченко об'єднала малюнок і живопис: це живописна графіка і графічний живопис водночас. Майстерно розуміючи композицію, горизонтальний формат використовувала для оповідальних композицій, послідовного розвитку руху, вертикальний — для репрезентативних, величних. Бездоганно відчувала ритм, її форми завжди добре узгоджені і водночас не статичні: рослини, пелюстки квітів подані у взаємодії. Всі елементи утворюють ансамбль з власним ритмом і формами.
Колір — основний компонент композицій Примаченко. Він організовує площину, є елементом ритму, створює настрій «кольороносного» простору, ніби сам обирає форму. Рожево-малиновий у Примаченко перетворюється на палаючий цвіт папороті, колір зимового сонця і дорогоцінного турмаліну. У 1970-ті роки усе менше працювала на білому тлі. На виставці 1973 року зі 142 робіт лише одна композиція на білому («Сидить баба на печі, пряде куделицю»). Інтенсивне, глибоке, ніби підсвічене зсередини тло надає її творам колірної та композиційної міцності, монументальності.
Примаченко не любила великих однотонних площин, вважаючи їх неживими, тому тло всюди вкрите ритмічними рядами дрібних рисок, дужок, крапок, світлих (хмари на небі) і темних (хвилі, трава на землі й воді). Це чергування форм і кольору, спокійний орнаментальний рух повторюється в кожному клаптику роботи.
Лінії приділена менша увага, однак досліджувала і її каліграфічність, відточеність музичного ритму («Буслики»). У побутових сценах лінія ширша, грубіша. Художниця поєднує повнозвучні колірні плями і ясні, чіткі контури.
Новаторка за образним мисленням, Примаченко унікально вживає формально-стилістичні прийоми. Ніде не відтворюючи орнамент етнографічно точно, поетично перетворює побутову тему рушників, скатертин, килимів. Зображення дерева у народному стінописі відсутнє (поширені листя дуба, винограду, калини, барвінку), а у композиціях Примаченко розквітають розкішні дерева. Вона також подає листя як ціле дерево («Весілля»). Вживає і незнаний у народних розписах прийом (як у сучасній сценографії) — показує хату водночас знадвору і зсередини («Моя мила бригадира полюбила»).
У Національному музеї українського народного декоративного мистецтва зберігається одна з ранніх робіт 1935 року, тричастинна композиційно. На одній частині намальована мавпоподібна істота. Безвиїзно живучи до 1936 року в Болотні, Примаченко живої мавпи не бачила, тому мавпа «олюднена». Всі її звірі — з людськими очима, отороченими пухнастими віями. У «Ведмедиках» немає лютості, довірливо звернені морди радше нагадують різдвяні колядкові маски, ніж хижаків.
Процес її творчості сплавляв конкретне мислення, інтуїцію, фантазію і підсвідоме. Нерідко композиція народжувалася уві сні чи асоціативно: «Дивлюсь на підлогу — бачу, то звір, а то людина на коні».
Теми і творча філософія За типологією роботи Примаченко діляться на сюжетні (фігурні), знакові, ритміко-орнаментальні. Якщо у середині 1960-х років на виставках її творчість була представлена переважно квітково-пташиними композиціями, то вже 1967 року йде ціла низка побутових сцен. Особливий розквіт її сюжетної творчості припадає на початок 1970-х років: «Весілля», «Катерина співає пісню», «Роман і Оксана», «Галя на весілля запрошує», «Сватання», «Після весілля хрещеного батька та матку хрещену везуть до магазину».
Творить квіти-роздуми, квіти-присвяти: «Людям, що пашуть хліб і Батьківщину кохають», «Молодим матерям, що народили сина або дочку», «Квіти на ялинку», «Лесі Українці», «На честь польоту космонавтів» і «На честь народження правнучки». Персоніфіковані фантастичні квіти (наприклад, «квіти-оченята») і реалістичні (соняшник, бузок, рожі). Композиції з квітів декоративні та монументальні, нагадують стінопис. Ритмічно довершені і квітково-пташині композиції: «Веснянки-роговички — веселі птички», «Чайка над полем пролітала», «Куріпочки пляшуть і хліб пашуть», «Кочубарки на маках».
«Звірина серія» — унікальне у вітчизняному та світовому мистецтві явище. Сюжетні твори мають спільність з народними картинками, але фантастичні звірі — чистий витвір уяви. Укрупнені форми небачених звірів, злива кольорів у поєднанні з орнаментальною розробкою тулуба створюють емоційно потужні образи, що ніби ворушаться, дихають, ростуть на очах. «Диким чаплуном» (від слова «чапати») Примаченко назвала одного з них, акцентуючи увагу на його лапах, здатних продиратися крізь таємничі хащі життя. Її звірі — це і пересторога («Будь проклята війна!»), і заклик до дружби, до миру.