Францу́зька му́зика — одна з найцікавіших і найвпливовіших європейських музичних культур, бере свій початок з фольклору кельтських і германських племен, які жили у давні часи на території нинішньої Франції. Зі становленням Франції в період Середньовіччя у французькій музиці злилися народні музичні традиції численних регіонів країни. Французька музична культура розвивалася, взаємодіючи також з музичними культурами інших європейських народів, зокрема італійського та німецького. Починаючи з другої половини 20 століття музична сцена Франції збагатилася музичними традиціями вихідців з Африки. Вона не залишається осторонь світової музичної культури, увібравши в себе нові музичні тенденції і надавши особливого французького колориту джазу, року, хіп-хопу тощо.

Історія

Джерела Французька музична культура почала будуватися на багатому шарі народної пісні. Хоча найдавніші достовірні записи пісень, що збереглися до наших часів, датуються 15 століттям, літературні й художні матеріали свідчать про те, що ще з часів Римської імперії музика й спів посідали значне місце в повсякденному житті людей.

З християнством на французькі землі прийшла церковна музика. Початково латинська, вона поступово змінінювалася під впливом народної музики. Церква використовувала в богослужінніях матеріал, зрозумілий місцевим жителям. Між 5 і 9 століттями в Галлії склався своєрідний тип літургії — галліканський обряд із галліканським співом. Серед авторів церковних гімнів славився Іларій з Пуатьє. Центрами галіканської церковної музики були Лугдун (сучасний Ліон), Нарбонна, Массілії (сучасний Марсель). Про галліканський обряд відомо з історичних джерел, які свідчать, що він значно відрізнявся від римського. Він не зберігся, оскільки французькі королі відмінили його, прагнучи отримати від Риму титул імператорів, а римська церква намагалася добитися уніфікації церковної служби.

З 9-12 ст. збереглися «пісні про діяння» (chansons de geste).

Народна музика У роботах французьких фольклористів розглядаються численні жанри народної пісні: ліричні, любовні, пісні-скарги (complaintes), танцювальні (rondes), сатиричні, пісні ремісників (chansons de metiers), календарні, наприклад різдвяні (ноель); трудові, історичні, військові та ін. До фольклорних належать також пісні, пов'язані з галльськими і кельтськими віруваннями. Серед ліричних жанрів особливе місце займають пасторалі (ідеалізація сільського життя). У творах любовного змісту переважають теми нерозділеного кохання, розставання. Чимало пісень присвячено дітям — колискові, ігрові, лічилки (). Різноманітні трудові (пісні женців, орачів, виноградарів та ін), солдатські і рекрутські пісні. Особливу групу складають балади про хрестові походи, пісні, що викривають жорстокість феодалів, королів і придворних, пісні про селянські повстання (цю групу пісень дослідники називають «поетичним епосом історії Франції»).

Середньовіччя

Церковна музика Стосовно Середньовіччя найкраще документований розвиток церковної музики. На заміну раннім галіканським формам християнської літургії прийшла григоріанська літургія. Поширення григоріанського співу в період царювання династії Каролінгів (751—987) пов'язано насамперед з діяльністю бенедиктинських монастирів. Католицькі абатства Жум'єж (на Сені, під Руаном), Сен-Марсьяль (в Ліможі), Сен-Дені (під Парижем), Клюні (в Бургундії), також у Пуатьє, Арлі, Турі, Шартрі та інших містах, стали центрами церковної музики, осередками професійної духовної і світської музичної культуриО. А. Виноградова. Французкая музыка//Музична енциклопедія, М., 1973—82. Для навчання учнів співу при багатьох абатствах були створені спеціальні співочі школи (метризи). Там викладали не тільки григоріанський спів, а й гру на музичних інструментах, уміння читати музику. У середині 9 ст. з'явилася невменна нотація, поступовий розвиток якої призвів через багато століть до формування сучасного нотопису.

У 9 ст. григоріанський хорал збагатився секвенціями, які у Франції називають також прозами. Створення цієї форми приписувалося ченцеві Ноткерові з Санкт-Галленського монастиря, сучасна Швейцарія. Втім, Ноткер зазначав у передмові до своєї «Книги гімнів», що відомості про секвенцію він отримав від монаха з Жум'єзького абатства. Згодом у Франції особливо прославилися автори проз Адам з абатства Сен-Віктор (12 ст.) та творець знаменитої «Ослиної прози» П'єр Корбей (початок 13 століття). Іншим нововведенням були тропи — вставки в середину григоріанського хоралу. Через них у церковну музику почали проникати світські наспіви.

З 10 ст. в Ліможі, Турі та інших містах у надрах самого богослужіння складається літургійна драма, що народилася з діалогованих тропів з почерговими «питаннями» і «відповідями» двох антифонних груп хору. Поступово літургійна драма дедалі більше відходила від культу (поряд з образами з Євангелія включалися реалістичні персонажі).

Для народної пісні з найдавніших часів було характерне багатоголосся, тоді як григоріанський хорал сформувався як одноголосний. У 9 столітті елементи багатоголосся почали проникати також у церковну музику. В 9 столітті були написані посібники з багатоголосся органуми. Автором найстарішого з них вважається чернець Гукбальд із Сен-Амана біля Турне у Фландрії. Багатоголосний стиль, що складався в церковній музиці, втім, відрізняється від народної музичної практики.

Світська музика

Поряд з культовою розвивалася світська музика, що звучала в народному побуті, при дворах франкських королів, у замках феодалів. Носіями народних музичних традицій середньовіччя були головним чином мандрівні музиканти — жонглери, що користувалися великою популярністю в народі. Вони співали повчальні, жартівливі, сатиричні пісні, танцювали під акомпанемент різних інструментів, у тому числі тамбурина, барабана, флейти, щипкового інструменту типу лютні (це сприяло розвитку інструментальної музики). Жонглери виступали на святах у селах, при феодальних дворах і навіть в монастирях (брали участь в деяких обрядах, театралізованих ходах, приурочених до церковних свят, які отримали назву Carole). Їх переслідувала церква як представників ворожої їй світської культури. У 12-13 ст. в середовищі жонглерів відбувалося соціальне розшарування. Частина їх осідала в лицарських замках, потрапляючи в повну залежність від лицаря-феодала, інші зупинялися в містах. Таким чином, жонглери, втративши свободу творчості, стали осілими менестрелями в лицарських замках і міськими музикантами. Однак цей процес в той же час сприяв проникненню в замки та міста народної творчості, що стає основою лицарського і бюргерського музично-поетичного мистецтва.

В епоху пізнього середньовіччя у зв'язку з загальним підйомом французької культури починає інтенсивно розвиватися і музичне мистецтво. У феодальних замках на основі народної музики розквітає світське музично-поетичне мистецтво трубадурів і труверів (11-14 ст.). Серед трубадурів славилися Маркабрюн, Гільйом IX — герцог Аквітанський, Бернарт де Вентадорн, Джауфре Рюдель (кін. 11-12 ст.), Бертран де Борн, Гіраут де Борнейль, Гіраут Рік'єр (кін. 12-13 ст.). У 2-й пол. 12 ст. в північних областях країни виник подібний напрямок — мистецтво труверів, що спочатку було лицарським, а надалі все більше зближалося з народною творчістю. Серед труверів поряд з королями, аристократією — Річардом Левове Серце, Тібо Шампанським (королем Наварри), згодом здобули популярність представники демократичних верств суспільства — Жан Бодель, Жак Бретель, П'єр Моніо та інші.

У зв'язку зі зростанням таких міст, як Аррас, Лімож, Монпельє, Тулуза та інших у 12-13 століттях розвинулося міське музичне мистецтво, творцями якого стали поети-співаки з міських станів (ремісники та інші містяни). Вони внесли свої особливості в мистецтво трубадурів і труверів, відійшовши від його піднесено-лицарських музично-поетичних образів, освоївши народно-побутову тематику, створивши характерний стиль, свої жанри. Найвизначнішим майстром міської музичної культури 13 століття був поет і композитор Адам де ла Аль, автор пісень, мотетів, а також популярної свого часу п'єси «Гра про Робен та Маріон» (бл. 1283), насиченої міськими піснями, танцями (незвичайною була вже сама ідея створення світської театралізованої вистави, пронизаної музикою). Він по-новому трактував традиційні одноголосні музично-поетичні жанри трубадурів, використавши багатоголосся.

Нотрдамська школа

Зміцнення економічного та культурного значення міст, створення університетів (в тому числі на початку 13 століття Паризького університету), де музика була одним з обов'язкових предметів (входила до квадривіум), сприяли підвищенню ролі музики як мистецтва. У 12 столітті одним з центрів музичної культури став Париж, і перш за все його Співоча школа собору Нотр-Дам, що об'єднала найбільших майстрів — співаків-композиторів, вчених. З цією школою пов'язаний розквіт в 12-13 ст. культового багатоголосся, поява нових музичних жанрів, відкриття в області музичної теорії.

У творах композиторів Нотр-дамської школи григоріанський хорал зазнав змін: раніше ритмічно вільний, гнучкий хорал набув більшої розміреності і плавності (звідси назва такого хоралу cantus planus). Ускладнення багатоголосної тканини і її ритмічної структури зажадало точного позначення тривалостей і удосконалення нотації — в результаті представники паризької школи на зміну вчення про модуси поступово прийшли до мензуральної нотації. Значний внесок у цьому напрямку зробив музикознавець Йоанн де Гарландія.

Багатоголосся викликало до життя нові жанри церковної та світської музики, в тому числі кондукт і мотет. Кондукт початково виконувався переважно під час святкової церковної служби, однак пізніше став суто світським жанром. У числі авторів кондуктів — Перотін.

На основі кондукту наприкінці 12 ст. у Франції сформувався найважливіший жанр багатоголосної музики — мотет. Ранні його зразки належать також майстрам Паризької школи (Перотіну, Франко Кельнському, П'єру де ла Круа). Мотет допускав свободу поєднання літургійних і світських наспівів і текстів, таке поєднання привело до народження у 13 ст. жартівливого мотету. Значного оновлення отримав жанр мотету в 14 столітті в умовах напрямку ars nova, ідеологом якого виступив Філіпп де Вітрі.

У мистецтві ars nova велике значення надавалося взаємодії «побутової» і «наукової» музики (тобто пісні і мотету). Філіпп де Вітрі створив новий тип мотету — ізоритмічний мотет. Нововведення Філіппа де Вітрі зачепили також вчення про консонанси і дисонанси (оголосив консонансами терції і сексти).

Ідеї ars nova і, зокрема ізоритмічний мотет знайшли продовжили свій розвиток у творчості Гільома де Машо, що поєднує художні досягнення лицарського музично-поетичного мистецтва з його одноголосними піснями і багатоголосної міської музичної культури. Йому належать пісні народного складу (lays), віреле, рондо, він же вперше розробив жанр багатоголосної балади. У мотетах Машо більш послідовно, ніж попередники застосовував музичні інструменти (ймовірно, інструментальними були насамперед нижні голоси). Машо також вважається автором першої французької меси поліфонічного складу (1364).

Епоха Відродження

У 15 ст. в часи Столітньої війни провідне становище в музичної культурі Франції 15 ст. зайняли представники франко-фламандської (нідерландської) школи. Протягом двох століть у Франції працювали найбільші композитори нідерландські поліфонічні школи: в сер. 15 ст. — Ж. Беншуа, Ґ. Дюфаї, в 2-й пол. 15 ст. — Й. Окегем, Я. Обрехт, в кін. 15 — поч. 16 вв. — Жоскен Депре, у 2-й пол. 16 ст. — О. Лассо.

Наприкінці 15 ст. у Франції утверджується культура Відродження. На розвитку французької культури позначилися такі фактори, як виникнення буржуазії (15 ст.), боротьба за об'єднання Франції (завершилася до кінця 15 ст.) та створення централізованої держави. Істотне значення мали також безперервний розвиток народної творчості та діяльність композиторів франко-фламандської школи.