Лідія () — стародавня держава на заході Малої Азії зі столицею у місті Сарди. Населення розмовляло лідійською мовою. До VII ст. до н. е. держава була залежною від Фригійського царства, а потім від Ассирії. У VI ст. до н. е. вже незалежне Лідійське царство стає дуже заможнім і першим у світі запроваджує монетний обіг. Час найбільшого піднесення держави припав на епоху правління царя Креза, який став її останнім правителем — у 546 до н. е. Лідію завоював перський цар Кір II Великий і перетворив її на сатрапію.
Історія
Заснування
Лідійці, мова яких належала до анатолійської гілки індоєвропейських мов, мешкали в центрі західної частини Анатолії. Ймовірно, були нащадками однієї з групи племен тирсенів (тірренів), що оселилися у Малій Азії десь у XII ст. до н. е., що співвідноситься із нотатками Геродота, згідно якого першому достеменно відомому лідійському цареві Ардісу I (правив в пер. пол. VIII ст. до н. е.) передувало 19 царів Лідії,Herodotus (1975) [first published 1954]. Burn, A. R.; de Sélincourt, Aubrey (eds.). The Histories. London: Penguin Books. ISBN 0-14-051260-8. а найпершим з них був Агрон з династії ГераклідівHerodotus 1975, p. 43. Втім, приналежність правителів Лідії до згаданої династії сумнівна, і дослідники вважають, що цей міф виник під культурним впливом сусідніх давньогрецьких міст-держав Малої Азії. Точні дати та події неможливо визначити через відсутність письмових записів. Єдиним вагомим доказом цього раннього періоду є археологічні розкопки в СардахAnnick Payne, Jorit Wintjes. Lords of Asia Minor: An Introduction to the Lydians. Series: Philippika — Altertumskundliche Abhandlungen. Harrassowitz Verlag. 2016.
Десь з X ст. до н. е. Лідія перебувала у залежності від могутнього Фригійського царства і брала участь в усіх військових кампаніях фригійських царів.
Здобуття незалежності Близько 685/687 до н. е. відбувся палацовий заколот проти царя Садіатта I Кандавла і владу захопив аристократ Гігес.Bury, J. B.; Meiggs, Russell (1975) [first published 1900]. A History of Greece (Fourth ed.). London: MacMillan Press, p. 82. Ймовірно, що Гігес підтвердив залежність Лідії від фригійського царя і був визнаний ним. Так тривало до поразки царя Фригії Мідаса від кімерійців близько 670 до н. е. Гігес скористався цим, щоб позбутися залежності від свого сюзеренаCook, J. M. (1988). «The Eastern Greeks». In Boardman, John; Hammond, N. G. L. (eds.). The Cambridge Ancient History. Vol. 3. Cambridge: Cambridge University Press, p. 196—197. Згодом він оволодів західними областями Малої Азії (частиною Фригії та Карії, Троадою, Місією), що забезпечило країні вихід до морських проток і торговельних шляхів у Причорномор'ї. Він приєднав до своїх володінь також Колофон і Магнесію — ворота в Егейське мореCook 1988, p. 196—197. Потіснивши давніх греків, він, втім, зумів зберегти з ними добрі стосунки, задобрював впливових жерців храму в Дельфах і храму Аполлона.
Менш успішно складалися державні справи на сході. Доводилось боронитися від настирливих кімерійців, які безцеремонно освоювали Каппадокію, не поталанило вийти через Кілікію до Східного Середземномор'я. Щоб мати надійного спільника в боротьбі проти кімерійців, Гігес уклав нерівноправний союз з Ассирією. Утім, незабаром він уже переорієнтувався на Єгипет і Вавилон, маючи намір спільно з ними виступити проти Ассирії. Ассирійський володар Ашшурбанапал розгромив у середині VII ст. до н. е. цю коаліцію. Ассирійці підбурили проти Лідії кімерійців — ті буквально наводнили собою країну. В битві з ними Гігес і загинув, кочівники спалили Сарди і перетворили їх на згарище.Spalinger, Anthony (1976). «Psammetichus, King of Egypt: I». Journal of the American Research Center in Egypt. 13: 133—147Spalinger, Anthony J. (1978). «The Date of the Death of Gyges and Its Historical Implications». Journal of the American Oriental Society. 98 (4): 400—409 Вистояв лише акрополь Сард, у якому врятувався спадкоємець трону Ардіс.
Ардіс II вимушено визнав себе васалом ассирійського царя, аби лише він відкликав кімерійців. Втім, вже у 640 до н. е. передньоазійські кочівники скіфи вдерлися до Малої Азії й винищили «юрми здеморалізованих тривалими грабунками» кімерійців. Скориставшись цим, Лідія розпочала війну з давньогрецькими містами Прієною та Мілетом за вихід до Егейського моря. Мілетом заволодіти вона не змогла і змушена була укласти з ним мирний договір. У 635 до н. е. фракійське плем'я перебралося через протоку Босфор і вдерлося до Малої Азії під орудою царя Кобоса і в союзі з рештками кіммерійців та лікійцями, напало на ЛідіюSpalinger, Anthony J. (1978). «The Date of the Death of Gyges and Its Historical Implications». Journal of the American Oriental Society. 98 (4): 400—409.. Перебіг подій достеменно невідомий, але до 632 року до н. е. Ардіс II здобув перемогу, змусивши кіммерійців остаточно залишити власні володіння, а трерів повернутися до ФракіїIvantchik, Askold (1993). Les Cimmériens au Proche-Orient. Fribourg, Switzerland; Göttingen, Germany: Editions Universitaires (Switzerland); Vandenhoeck & Ruprecht (Germany), p. 95-125, 151.
Боротьба за Малу Азію Садіатт і Аліатт II намагалися підкорити Мілет. Після загибелі Ассирії Лідія здійснила спробу розширити свої володіння на сході. На цьому ґрунті між нею та Мідією, яка сама претендувала на ассирійську спадщину, спалахнула війна. Примирив обидві могутні держави його величність випадок — сонячне затемнення 28 травня 585 р. до н. е., яке сповнило їх містичним страхом. Кілікійський цар Сіеннесіс I виступив посередником, внаслідок чого було укладено мир між цими державами. Кордоном між Лідією та Мідією було визнано річку Галіс. Щоб зміцнити стосунки між обома країнами, мідійський царевич Астіаг одружився з лідійською принцесоюLeloux, Kevin (December 2016). «The Battle of the Eclipse». Polemos: Journal of Interdisciplinary Research on War and Peace. 19 (2). PolemosRollinger, Robert (2003). «The Western Expansion of the Median 'Empire': A Re-Examination». In Lanfranchi, Giovanni B.; Roaf, Michael; Rollinger, Robert (eds.). Continuity of Empire (?) Assyria, Media, Persia. Padua: S.a.r.g.o.n. Editrice e Libreria. pp. 1–12.
Піднесення Найвагоміших успіхів на міжнародній арені Лідія досягла в середині VI ст. до н. е., за царювання свого останнього володаря Креза, ім'я якого стало символом багатства. Крез перетворив багаті анатолійські міста греків на своїх данників. Незважаючи на декілька спроб, не зміг підкорити ЛікіюLeloux, Kevin (2018). La Lydie d'Alyatte et Crésus: Un royaume à la croisée des cités grecques et des monarchies orientales. Recherches sur son organisation interne et sa politique extérieure. Vol. 2. University of Liège. Фактична межа його царства проходила далі на схід від Галісу, у невизначеній точці на сході Малої Азії.
Зберігав мирні відносини з Мідійським царством. Підтвердив союз з Єгиптом. Також встановив торговельні та дипломатичні відносини з Нововавилонською імперієюLeloux, Kevin (2018). La Lydie d'Alyatte et Crésus: Un royaume à la croisée des cités grecques et des monarchies orientales. Recherches sur son organisation interne et sa politique extérieure (PDF) (PhD). Vol. 2. University of Liège.
У середині VI ст. до н. е. на політичному обрії Передньої Азії з'явилася нова зірка першої величини — Персія. Крез відразу ж заходився шукати союзників проти неї. Втім не наважився допомогти Мідії. 550 року до н. е. вдалося придушити повстання залежного фригійського царя Гордія III, що оголосив про вірність Персії. Це стало приводом до війни з останньою.
Занепад Існує легенда, що Крез вагався, чи починати війну з персами і звернувся до Дельфійського оракула з запитанням про переможця у майбутній битві. У відповідь він почув:
Пророцтво оракула Крез витлумачив на свою користь і вирушив похід на Персію, перетнувши прикордонну річку.
У битві 548/547 до н. е. з перськими військами біля Птерії (столиці Фригії) жодна зі сторін не досягла успіху. Кир II Великий відступив у свої володіння. Крез вирішив, що загроза відступила. Але невдовзі перси раптово перейшли річку Галіс, рушивши вглиб лідійських володінь. У вирішальній битві при Фімбрі в Троаді лідійці зазнали ніщивної поразки.
Перський володар Кир Великий оволодів Сардами і полонив Креза у 546 до н. е. Після цього Лідія була перетворена на одну з сатрапій Перської держави.
Територія Спочатку вона була межувала з Мізією, Карією, Фрігією та прибережною ІонієюPlinius, Naturalis historia 5, 110. За Аліаятта II вона контролювала всю Малу Азію на захід від річки Галіс, окрім Лікії. Можливо, в певній залежності чи союзі перебували давньогрецькі громади на островах Егейського моря поблизу Малої Азії. Столицею царства було місто Сфарт (давньогрецькою Сарди).
Устрій Лідія була монархією, яку очолював цар, що спирався на військо та палацових охоронців. Значний вплив у державі мали й так звані царські співправителі — вихідці з аристократичних родин.
Можливо, в Лідії існувала й аристократична рада. Найважливіші політичні питання розглядалися на народних зборах, роль яких з посиленням монархії поступово зменшувалася.
Володарі Лідії Династія Тілоніди або Гераклітів: Ардіс I (797 — 761 до н. е.) Алліатес I (761 — 747 до н. е.) Мелес (747 — 735 до н. е.) Кандаулес (735 — 718 до н. е.) Династія Мермнадів: Гігес (685 — 652 до н. е.) Ардіс II (652 — 625 до н. е.) Садіатес (625 — 610 до н. е.) Алліатес II (610 — 560 до н. е.) Крез (560 — 546 до н. е.)
Суспільство Верхівку соціальної піраміди лідійського суспільства становили цар, знать (багаті аристократи-землевласники), військова та жрецька еліта. До середнього прошарку великі торговці, крамарі, ремісники. Далі йшли вільні дрібні землевласники і ремісники, пастухи. До соціальних низів належали напіввільні землероби та ремісники, храмові та приватні рабиGrundlegend: Heinrich Gelzer: Das Zeitalter des Gyges. Zweiter Teil, In: Rheinisches Museum für Philologie. 35 (1880), S. 518—526hristopher H. Roosevelt: The Archaeology of Lydia, From Gyges to Alexander. Cambridge u. a. 2009, Chapter 4: Settlement and Society at Sardis, S. 85–87.
У лідійському суспільстві зберігалися рудименти первісно родових традицій: звичаї предків, прадавнє звичаєве право, поділ за родоплемінною ознакою, тощо.
Військо Основу війська становили кіннота та колісниці. З часів Ардіса II до них додалися списоносці. Царі залучали на службу також найманців, найчастіше карійців, іонійців та лікійців, що служили у піхотіHans Kaletsch: Lydia. In: Der Neue Pauly (DNP). Band 7, Metzler, Stuttgart 1999, ISBN 3-476-01477-0, Sp. 538—547, hier Sp. 543—544.. З часів Садіатта залежні міста надсилали свої військові загони, серед яких виділялися грецькі гопліти.
Зброєю були короткі шаблі, бойові серпи, пращі, луки та стрілиNicholas Cahill: The Persian Sack of Sardis. In: Nicholas D. Cahill (Hrsg.): The Lydians and their World. Istanbul 2010, S. 339—361. Наполегливі та, зрештою, військово невдалі кампанії лідійців, особливо проти Мілета, є чітким свідченням обмеженого розвитку лідійської облогової війниJohn Griffiths Pedley: Sardis in the Age of Croesus. Norman 1968 (The Centers of Civilization Series), II. The Mermnad Dynasts, S. 38–57.. З іншого боку, Сарди можна порівняти з найбільшими східними містами за силою своїх оборонних споруд і перевершували всі грецькі міста свого часуNicholas Cahill: The City of Sardis. In: Nicholas D. Cahill (Hrsg.): The Lydians and their World. Istanbul 2010, S. 80.
У лідійців були популярні гімнастичні військові ігри та військові танці, різні ігри в кістки, куби, м'яч.
Економіка