Йоганн I, або Ян ЛюксембурзькийЯн Люксембурзький // Ґуґл/книги.Сенич Ю. Повстання патриціїв Праги та Кутної гори в 1309 та 1319 роках: спільне й відмінне . — С. 11—19., або Йоганн I Люксембурзький; 10 серпня 1296 — 26 серпня 1346) — король Богемії з 1310 до 1346 року, граф Люксембургу з 1313 до 1346 року, титулярний король Польщі у 1310–1335 роках. Походив з династії Люксембургів. Прізвисько — Сліпий
Біографія Молоді роки Був сином Генріха VII, імператора Священної Римської імперії, та Маргарет Брабантської. Йоганн виріс у Парижі, навчався в університеті Сорбонна, де здобув гарну освіту. Водночас перебування у столиці Франції справило вплив на його смаки та звички. Також він усе життя добре ставився до французької корони.
Король Богемії У 1309 році почалося протистояння між чеською знатю та Генріхом Каринтійським, королем Богемії. Це призвело до того, що частина знаті звернулася до Генріха VII Люксембурга з пропозицією зробити його сина Йоганна новим богемським королем. 31 серпня 1310 року Ян I Сліпий став новим королем Богемії. Для зміцнення своїх прав та становища відбувся шлюб між Йоганном та Еліжкою, донькою Вацлава II, сестрою Вацлава III.
Після смерті Генріха VII прибічники Люксембургів сподівалися, що Іоанн продовжить справу батька. Цьому стала на заваді політика Габсбургів та Віттельсбахів. Найбільше чого змогли досягти головні прихильники Яна Люксембурзького — архієпископи Трірський та Майнцький — було згуртування більшості курфюрстів навколо Людовика IV (1314—1347) з баварського роду Вітельсбахів. Меншість курфюрстів, однак, проголосували за австрійського герцога Фрідріха Габсбурга. Ці подвійні вибори призвели до кривавої сутички між двома суперниками, через що ідея імперії втратила своє значення, а престиж німецької корони знову впав.
Ян I Сліпий став на бік Віттельсбахів у боротьбі против Габсбургів. Він отримав від Людовика IV підтвердження всіх прав свого королівства та обіцянку визнати всі лети та майбутні здобутки. Водночас Іоанн змушений був вести боротьбу із зазіханнями чеської знаті на королівські права. Лідером знаті був Генріх Липський, який обіймав найвищу у королівстві посаду маршала. Його вплив здавався тим небезпечнішим, що він здобув прихильність Вацлава II та Ельжбети Рикси, удови Рудольфа I Габсбурга, колишнього короля Богемії. Аби послабити впливовість знаті і самого Генріха Липського, король Йоганн Люксембурзький ув'язнив його. Утім, він переоцінив свої сили і, для того щоб придушити заколот знаті, який спалахнув 1318 року, був змушений звернутися за допомогою до німецького короля Людовика IV Віттельсбаха. При цьому Генріх Липський повернув собі посаду, а значення знаті в королівстві посилилося. В підсумку єдина спроба Іоанна Люксембурга зміцнити королівську владу виявилася невдалою.
Зусилля королеви Єлизавети прищепити Йоганнові Люксембурзькому ті уявлення про королювання та врядування, які вона успадкувала від свого батька, виявилися марними. Після того як імпульсивність та нерозважливість Іоанна зірвали його спробу утвердити свою владу у Богемії, він полишив управління нею на Генріха Липського та інших представників знаті, віддаючи перевагу тривалому перебуванню в Люксембурзі та при французькому дворі.
Йоганн Люксембург ніколи не почувався в Богемії як удома. Він відвідував її лише задля одержання коштів на свої закордонні походи. Він став мандрівним лицарем, для якого ідеали лицарства були над усе. Його спробам перетворити Прагу на осередок лицарства, влаштувавши там круглий стіл короля Артура, завадив провал влаштованого там 1319 року міжнародного турніру. Після цього король Ян переніс усі свої симпатії на Францію, де дух лицарства цінувався вище.
Разом з тим Йоганн Люксембург не полишав поза своєї уваги справи у Німеччині. 1322 року він допоміг Людовику IV Віттельсбаху перемогти у битві при Мюльдорфі. Тим самим завдяки Іоанну Габсбурги були подолані у боротьбі за корону Німеччини. За це Йоганн Люксембург отримав від Віттельсбаха імперський лен Хеб (Егер).
Через своє віддалення від королеви Йоганн навіть повірив намовам її ворогів серед чеської знаті про те, що вона мала намір скинути його з престолу та правити сама від імені їхнього сина Вацлава Карла. Через те він обмежив свободу королеви й ув'язнив сина. Але невдовзі король був змушений поступитися празьким городянам, які завзято захищали свою королеву, помиритися з Еліжкою і звільнити сина. Побоюючись, щоб подібна змова справді колись та не трапилася, у 1323 році він привіз Вацлава Карла до Парижа, або той отримав виховання при дворі короля Карла IV Капетинга.
У 1324 році як граф Люксембургу долучився до боротьби з містом Мец. Цей конфлікт отримав назву «війни чотирьої сеньйорів» (або Мецька війна) і тривав до 1326 року. Під тиском Папського престолу Ян I разом з союзниками замирився з магістратом міста Мец.
В цей же час Іоанн Люксембурзький втрутився в конфлікт між королем Людовиком IV Віттельсбахом та папою римським Іваном XXII (1316-1334) стосовно імперських прав у Ломбардії та Центральній Італії. Іоанн Люксембург виступив посередником, запропонувавши компроміс — папа римський визнає Людовика IV королем Німеччини, останній зрікається прав на цісарство на користь французького короля, а Арелат передається родичу Капетингів — Карлу Валуа. Проте цей план було відкинуто. Все ж, Іоанн Люксембург, скориставшись боротьбою папи з королем, отримав право намісника у Німеччини на час відсутності Людовика IV. Після цього Іоанн Люксембург розпочав бурхливу дипломатичну діяльність стосовно досягнення примирення папи римського та Габсбургів з Віттельсбахами. Водночас Іоанн готувався до італійського походу на запрошення місцевих гібелінів.
Італійський похід
Перед початком походу до Італії Ян Люксембург уклав угоду з Генріхом Карінтійським, колишнім королем Богемії. Згідно з домовленостями Генріх відмовився від прав на Богемське королівство і віддав свою доньку Маргариту заміж за сина Іоанна — Яна Генріха, котрий мав успадкувати герцогства Карінтійське, Крайнське, графство Тіроль. Перебуваючи у м. Трент Іоанн Люксембург прийняв послів від комуни Брешії, які запропонували йому володіння містом в обмін на допомогу городянам зупинити вторгнення гібелінів на їхню територію. Іоанн прийняв пропозицію, хоч і дізнався про те, що цісар знову виявив нестійку вдачу, уклавши з габсбургами угоду, спрямовану на витіснення Люксембургів з альпійських земель.
Після цього Іоанн розпочав італійський похід. Можливість встановлення другої черги Люксембургів у Каринтії, Крайні та Тіролі спокушала Іоанна Люксембурга створити по сусідству з нею, у Ломбардії, новий обширний домен для своєї династії. Однак він немав ані імператорських, ані папських, ані французьких повноважень на ту роль, яку мав намір відігравати у Ломбардії. Брак цього він приховував. посилаючись на добрі стосунки з цісарем, папою та французьким королем. Бажання миру в Ломбардії було настільки сильним, що Іоанна, котрий подавав себе як миротворця, було невдовзі визнано сувереном багатьох комун, зокрема Брешії. Верони, Кремони, Мілана, Модени та Лукки. Його успіх був настільки несподіваним, що навіть папа римський, вдовольнившись на той час фактом, що Ломбардію не захопив Людовик IV Вітельсбах, дотримувався нейтрального ставлення до Іоанна Люксембурзького.
Щоб зміцнити свої позиції в Італії Іоанн наказав своєму синові Карлу, який перебував тоді у Люксембурзі, приєднатися до нього в Ломбардії. Таким чином, він сподівався, що становище суверена, якого він домігся в Ломбардії, стане в його домі спадковим.
Водночас цісар Людовик IV не дуже вітав успіх Люксембурга в Італії. Коли Ян дізнався, що цісар збирається підтримати Габсбурзькі погрози Богемії, він був змушений покинути управління справами в Італії на свого сина та заспокоїти Людовика IV. Після тривалих суперечок йому вдалося у серпні 1331 року у Нюрнберзі дійти згоди із цісарем. Людовик IV визнав завоювання Іоанна в Італії, надавши йому Брешію та Лукку як спадкові імперські лети і 9 комун (Мілан, Бергамо, Новару, Павію, Кремону, Парму, Модену, Реджо та Боббіо) як імперське пожалування. Французьку підтримку Ян Сліпий забезпечив собі обіцянкою військової допомоги у французьких кампаніях проти Англії та будь-якого іншого нападника, за винятком цісаря.
При підтримці Франції Іоанн досяг згоди також з папою римським Іваном XXII. Але на той час богемські домени в Італії були вже під великою загрозою. Тирани Мілану (Вісконті) та Верони (Скалігері) розпочали військові дії проти Люксембурга. Першою комуною, яка відступилася від нього, стала Брешія. Була сформована нова Ломбардська ліга проти володарювання Люксембургів у північній Італії. Попри попередній успіх сина Іоанна — Карла Люксембурзького — у битві при Сан-Феліче, потуга Ломбардської ліги зростала. Король Іоанн Люксембург поспішив до Італії з французькими лицарями та папськими військами, проте зазнав поразки під Феррарою. Вплив Іоанна в Італії постійно слабшав. Карл Люксембург утримував місто Лукку, збудувавши тут фортецю Монте-Карло. Все ж таки у жовтні 1333 року Іоанн Люксембург покинув Італію, залишивши у Пармі та деяких інших містах невеликі залоги.
Польські справи Іншою проблемою, що вимагала вирішення і навіть прямо впливала на його власні королівські наміри, були відносини Богемії з Польщею. Хоч Ян волів залишатися в Німеччині або Франції, ніж перебувати у власному королівстві, він аж ніяк не бажав облишити успадковані ним від Пржемисловичів претензії, разом з претензією на корону Польщі.
Проте, хоч претензії Яна на польську корону і були підтверджені Людовиком IV, він упродовж багатьох років мало що зробив для їх реалізації. Це дало супротивнику Вацлава III Владиславу I Локетеку більше часу для зміцнення свого становища в Польщі. Коли Локетек розпочав там свою діяльність, його спіткали численні труднощі. Хоч він був єдиним з П'ястівських князів, хто міг спробувати наново об'єднати князівства в єдине політичне ціле, його радо зустріли спочатку лише в князівстві Сандомирському. І лише після смерті Вацлава II він спромігся здолати опозицію в Малопольщі та зайняти Краків у 1306 році. Але у Великопольщі становищем володів сілезький князь Генріх Ґлогувський. За таких обставин поразка Локетека була цілком імовірною, якби військо Вацлава III не розсіялося після його вбивства 8 серпня 1306 року. Це допомогло Локетеку захопити східну частину Померанії, звану німцями Померелією, якої жадали й Бранденбурзькі Асканії, що отримали на неї законне право від Вацлава III. Однак коли Бранденбурги під час нового вторгнення дійшли аж до Данцига, Локетек звернувся по допомогу до Тевтонського ордену. Останній зрадив князя і підступно окупував усю Померелію, дійшовши згоди з Бранденбургом. Це стало великим ударом для Локетека і всієї Польщі. Повстання деяких міст у Малопольщі в 1311 році та ті клопоти, що їх Локетек мав з єпископом Краківським, показали, яким хистким було його становище. Але Ян Люксембурзький мав замало користі з цієї ситуації в 1312 році. Локетекова позиція стала безпечнішою, коли після смерті Генріха Ґлоґувського він зміг вигнати Генріхового сина з Великопольщі до Сілезії, заволодівши князівством у 1314 році. Богемський король знову втратив сприятливу нагоду втрутитися, хоч князі Ґлогувські й продовжували наполягати на своїх претензіях на польську корону.