Львівський національний академічний театр опери та балету імені Соломії Крушельницької — театр опери і балету у Львові, в історичному центрі міста, на проспекті Свободи, 28. Названий на честь відомої української оперної співачки Соломії Крушельницької.

Історія Будівництво театру розпочалось у червні 1897 року за проєктом архітектора Зиґмунта Ґорґолевського — автора багатьох монументальних споруд Польщі й Німеччини.

Відкрився театр для глядачів 4 жовтня 1900 р. прем'єрою лірико-драматичної опери «Янек» Владислава Желенського — про життя карпатських верховинців. Головну партію співав український тенор Олександр Мишуга. В урочистому відкритті брали участь письменник Генрик Сенкевич, композитор Ігнацій Ян Падеревський та делегації з різних європейських театрів.

Австро-Угорщина, ЗУНР, Польща Театр іменувався Великий міський театр і працював до 1934 року. Репертуар включав опери «Тангейзер», «Лоенгрін» та «Перстень Нібелунга» Ріхарда Ваґнера, «Травіата», «Трубадур» Джузеппе Верді, «Кармен» Жоржа Бізе, «Лючія ді Ляммермур» Гаетано Доніцетті, «Фауст» Шарля Гуно, «Євгеній Онєгін» Петра Чайковського, «Борис Годунов» Модеста Мусоргського та інші. 1921 року була поставлена перша балетна вистава — «Лебедине озеро» Петра Чайковського.

У 1934 році театр був закритий через фінансову скруту. В грудні 1939 року із входженням Львівського воєводства до складу СРСР Великий міський театр було перейменовано на Львівський державний театр опери та балету з підпорядкуванням його Міністерству культури УРСР. Реорганізовано оркестр, хор, балетну трупу, серед солістів опери з'явилися нові імена — випускники Київської, Харківської та Одеської консерваторій. Репертуар театру збагатився операми українських композиторів — «Наталка Полтавка» Миколи Лисенка і «Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського. Протягом 1939–1941 років диригентами були Лев Туркевич, Маріан Альтенберг.

Під час Другої світової війни У 1939–1945 роках театр пережив встановлення окупаційної влади (спочатку російської, потім — німецької) і остаточне включення Західної України до УРСР.

У воєнні роки театр продовжував працюватиМаксименко С. Театральне життя Львова 1941—1944 рр.— Науковий вісник Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого.— 2013.— Вип. 13.— С. 67—84., сезон 1941–42 років був відкритий оперою «Запорожець за Дунаєм», пізніше ставились опери переважно італійських та німецьких композиторів.

13–14 березня 1943 року театр гастролював у ДрогобичіНариси з історії Дрогобича (від найдавніших часів до початку XXI ст.). — Дрогобич: Коло, 2009. — ISBN 978-966-7996-46-8..

Повоєнні роки (CPCP)

У повоєнні роки репертуар театру збагатився операми та балетами українських композиторів — Миколи Лисенка, Михайла Вериківського, Бориса Лятошинського, Анатолія Кос-Анатольського, Костянтина Данькевича, Мирослава Скорика та ін.

У сторіччя від дня народження Івана Франка (1956 р.) театру було надано його ім'я. 1961 року театр одержав статус Академічного. 1973 року на фасаді встановлено меморіальну табличку, яка сповіщала про проведення 1939 року в будівлі театру Народних Зборів Західної України.

Наприкінці 1970-х років театр закрився на реставрацію. В ньому було зміцнено фундаменти, переплановано підвальні приміщення, реконструйовано сценічні механізми, що дало можливість облаштувати на сцені 4 плунжери для спорудження декорацій на різних рівнях. У нішах фоє було встановлено погруддя Т. Шевченка, І. Франка, А. Міцкевича, О. Пушкіна, а в нішах дзеркального залу — М. Лисенка, С. Гулака-Артемовського, М. Глінки, П. Чайковського, виконані скульпторами Е. Миськом, Я. Чайкою, Й. Садовським, О. Пилєвим. Оновлений театр відкрився у 1984 році.

Роки незалежної України

У травні 1999 р. театр став важливим об'єктом Шостої Зустрічі Президентів країн Центральної Європи у Львові: Болгарії — Петер Стоянов, Румунії — Еміль Константінеску, Угорщини — Арпад Генц, Австрії — Томас Клестіль, Словенії — Мілан Кучан, Чехії — Вацлав Гавел, Німеччини — Роман Герцог, України — Леонід Кучма та Польщі — Александр Квасневський. Ця історична зустріч президентів сприяла другому оновленню театру. В тому ж році до саміту президентів Центральної Європи будівля театру /інтер'єр та екстер'єр/ були оновлені з використанням сучасних матеріалів та технологій.

У 2000 році театр святкував 100-річний ювілей. Було вирішено, що Указ про надання театрові імені Івана Франка «втратив чинність», і тому його замінили на ім'я Соломії Крушельницької. 5 жовтня 2005 року в дзеркальному залі перед працівниками театру Президент України Віктор Ющенко, відзначаючи великі заслуги всього колективу, високий виконавський рівень солістів, хору та оркестру, оголосив про надання театрові статусу Національного.

Світовою прем'єрою була постановка «Мойсей» Мирослава Скорика, що відбулася у дні візиту Папи Івана Павла ІІ до України у 2001 році.

У квітні 2006 року відбулися гастролі колективу в Катарі, де трупа Львівського оперного театру під керуванням головного диригента Михайла Дутчака виконала оперу Джузеппе Верді «Травіата».

У 2008 році Львівський національний академічний театр опери та балету став членом асоціації «Опера Европа».

У дзеркальному залі театру були встановлені скульптурні портрети видатних українських співаків першої половини ХХ століття Соломії Крушельницької, Олександра Мишуги, Модеста Менцинського; видатного українського сценографа другої половини ХХ століття, народного художника України Євгена Лисика та диригента Ярослава Вощака.

26 серпня 2016 року, з нагоди завершення року праведного Андрея Шептицького, у Львівській опері урочисто освятили барельєф Митрополита. Чин освячення звершив глава УГКЦ Блаженніший Святослав Шевчук. Барельєф духовному лідерові, меценатові і громадському діячеві Митрополиту УГКЦ Андреєві Шептицькому розміщений у фоє оперного театру поруч із барельєфом Папі Римському Іоанну Павлу II. Завершення року Андрея Шептицького цього ж дня відзначили концертною програмою.

Історія будівництва та реконструкцій

1892 року закінчувався 50-літній привілей на використання містом давнього театру, що належав фундації Станіслава Скарбека. Задовго до цієї дати розпочали пошуки місця під будівництво нового міського театру. У Політехнічному товаристві Львова відбувалася публічна дискусія. Розглядали ділянки на місці колишнього Низького замку, площі Святого Духа (нині площа Підкови), площі Голуховських, парку Костюшка (нині парк ім. Івана Франка), площі Смольки (нині Генерала Григоренка), площі Галицької, Губернаторських Валів (територія між вулицями Винниченка і Підвальною). Кожна з ідей упиралася в потребу викупу доволі дорогих ділянок, часто зі знесенням вже існуючих споруд, таких як, наприклад, дім Зиберта (нині відомий як готель «Відень»), палацу Бесядецьких, Порохової вежі з гімназією чи частини оборонних споруд бернардинського монастиря. При цьому цінність пам'яток не брали до уваги (характерна особливість містобудівних проєктів того часу). Але брак коштів унеможливив будь-який із варіантів.

1894 року місто отримало позику в 10 млн крон, з яких 700 000 планували витратити на будівництво театру. Для цього зрештою було обрано площу Голуховських, що, зокрема, визначалося тим, що ділянка повністю належала місту. 12 липня 1895 року був оголошений конкурс із доволі специфічними умовами — проєкт мав бути виконаний лише «архітекторами польської та руської національності». Останній термін надсилання проєктів — 1 січня 1896 року. Журі складалося з 11 членів, серед яких, зокрема президент міста Едмунд Мохнацький та 6 архітекторів, обраних міською радою. На конкурс надійшло лише два проєкти, які розглядали без розкриття авторства під умовними «гаслами». Першу премію присуджено проєктові Зиґмунта Ґорґолевського, хоч із поважними засторогами щодо переробки. Оскільки Горголевський займав посаду директора цісарсько-королівської Державної промислової школи у Львові, щоб уникнути звинувачень про зловживання службовим становищем, свій проєкт він спочатку надіслав у Лейпциг, звідки вже анонімно його переслали до Львова. Не бажаючи прийняти поразку, суперник по конкурсу Ян Завейський ініціював активну громадську дискусію. З цього приводу відбулося два засідання Політехнічного товариства за участі Завейського і провідних львівських архітекторів. Було прийнято рішення модифікувати обидва проєкти і повторно розглянути. Після модифікації перевагу Ґорґолевського було лише підтверджено. Після цього продовжувалося внесення змін до проєкту, які однак хоч і були численними, але загало́м не змінили вигляду майбутнього театру. На вулиці Сонячній, 6 (нинішня Куліша) за проєктом Ґорґолевського спільно з Іваном Левинським було також заплановано будівництво дому для зберігання декорацій. 1898 року для уточнення питань пластичного декорування фасадів скульптор Петро Гарасимович виготовив гіпсову модельBiriulow J. Rzeźba lwowska. — Warszawa : Neriton, 2007. — S. 151—152. — ISBN 978-83-7543-009-7..

На початку будівництва гостро постало питання фундаментів. Через складні геологічні умови випробування ґрунту тривало довго. Точка зору фахівців магістрату, які пропонували будівництво на стрічковому фундаменті, принципово розходилася з позицією членів Політехнічного товариства, яке вважало такий спосіб ненадійним і пропонувало два альтернативні проєкти фундаментів, що загрожувало підняттям вартості будівництва майже на 25 %. Однак рішення залишалось за магістратом, і 5 червня 1897 року було розпочато земляні роботи, а від 21 серпня 1897 — бетонування. Детальний проєкт фундаменту та керівництво бетонуванням виконав професор Львівської політехніки Ян Богуцький. 26 січня 1898 року на засіданні Політехнічного товариства він виголосив доповідь про хід робіт, де вкотре критиками був атакований сам задум стрічкових фундаментів. Земляні, мулярські, каменярські роботи та бетонування доручено фірмі Івана Левинського, асфальтову гідроізоляцію виконало підприємство Станіслава Лишкевича. Бляхарські роботи виконала львівська фірма Генрика Богдановича, металеві конструкції перекриттів виготовлено на вагонному заводі в Сянку. Систему вентиляції встановила фірма «Johannes Haas» із Відня спільно з львів'янином Владиславом Нємекшею. Нагляд за роботами здійснював особисто Зиґмунт Ґорґолевський за участі випускників краківської Промислової школи, з яких найдовше на будмайданчику працював Ян Новорита — в майбутньому відомий архітектор Львова і Катовиць. Усе внутрішнє оздоблення також виконано за проєктом Ґорґолевського, але тут керівником робіт був Марцелій Гарасимович. Живописні та скульптурні роботи доручено окремо запрошеним митцям, зокрема скульпторам Антонію Попелю, Петрові Війтовичу, Тадеушеві Барончу, Тадеушу Вісньовецькому, Юліушеві Белтовському, Юліанові Марковському.

Будівля театру Міський театр став однією з найвизначніших споруд Львова, збудованих наприкінці періоду, який в історії архітектури характеризується як «історизм», або «еклектика». Стилістично споруда належить до неоренесансу та необароко. Присутні також елементи модерну. Застосовано велику кількість форм обидвох стилів та рясне скульптурне декорування. Ретельно опрацьовані і декоровані усі фасади, а не лише головний, оскільки споруда не входить у жодну лінійну забудову і має достатньо добрий круговий огляд. Будівля на залізобетонному фундаменті і кам'яному цоколі збудована переважно з цегли. У перекриттях застосовано залізобетонні конструкції. Займає територію розмірами 45×95 м. Застосовано сучасні станом на 1900-й рік інженерні рішення у комунікаціях, будівлю повністю електрифіковано фірмою Siemens & Halske.

Наприкінці 2013 року будівлю обладнали спеціальною підйомною платформою, яка уможливлює самостійне відвідування опери людьми на кріслах колісних.

Екстер'єр