Адольф Тьєр (повне ім'я Марі Жозеф Луї-Адольф Тьєр, також Адольф Т'єр; ; 15 квітня 1797 — 3 вересня 1877) — французький політичний діяч та історик. Автор праць з історії Великої французької революції. Під час Липневої монархії кілька разів був прем'єр-міністром Франції. Перший президент Третьої французької республіки (тимчасово, до прийняття конституції 1871—1873). Також член Французької академії (з 1833).

Ранні роки Син марсельського торговця, що збанкрутував під час революції та став ремісником. У шкільному віці Тьєр привернув до себе увагу винятковими здібностями, завдяки чому отримав подальше виховання в коледжі на кошти громади. Після закінчення юридичного факультету став адвокатом. 1820 року написав роботу «Eloge de Vauvenargues» — «Похвала Вовенаргу» на здобуття академічної премії. Академія визнала за його роботою видатні літературні заслуги, але відмовила у премії через наявність у творі революційних тенденцій і призначила новий конкурс. Наступного року Тьєр написав роботу, що вирізнялася настільки ж високими літературними чеснотами, але розкривала проблему з протилежного погляду, і отримав премію від роялістської академії. 1821 року Тьєр переїхав до Парижа, де поселився разом зі своїм нерозлучним другом Міньє.

Журналіст

Спочатку Тьєр і Міньє жили у злиднях, але Луї Адольф Тьєр швидко знайшов спільну мову з ліберальним депутатом Манюелем, а потім і з Лаффітом та почав працювати в «Constitutionnel», де писав і як мистецький та літературний критик, і як автор політичних статей. 1822 року з'явилася збірка його творів про художню виставку: «Le Salon de 1822» (особливо високо він оцінював тих художників, які тяжіли до романтичної школи, що формувалася у Франції, зокрема Жилло Сент-Евра). Наступного року світ побачив опис його подорожі на південь під заголовком «Les Pyrénées, ou le Midi de la France pendant les mois de novembre et de décembre +1822» (Париж, 1823; 3-є видання 1833). Ця книга була пройнята політичними тенденціями і гаряче відстоювала принцип свободи торгівлі на противагу протекціонізму. Роботи Тьєра сприяли успіху журналу «Constitutionnel» і зробили їхнього автора заможною людиною.

«Історія Французької революції» У той же час Тьєр працював над своєю великою працею «Histoire de la révolution française depuis 1789 jusqu'au 18 brumaire» — «Історія французької революції починаючи з 1789 року аж до 18 брюмера» (Париж, 1823—1827; перші два томи написані у співавторстві з Феліксом Боденом). Ця праця була першою докладною науковою історією революції (одночасно з нею 1824 року з'явилася історія революції Міньє, також наукова, але набагато коротша). У творі Тьєра вражає глибока обізнаність у певних сферах, наприклад, картини битв і походів свідчать про знайомство з військовою справою. Витончена мова і яскраві характеристики головних діячів революції забезпечили книзі успіх серед широкої аудиторії. Твір просякнуто ідеєю причинності: події революції не були випадковістю чи проявом злої волі революціонерів, а випливали одна з іншої з логічною необхідністю. Тьєру дорікали навіть в історичному фаталізмі. Його звинувачували також у поклонінні успіху. І дійсно, він співчуває Мірабо, коли той перебуває на вершині своєї могутності; потім співчуття його переноситься на жирондистів, яких він називає найосвіченішими і найвеликодушнішими людьми епохи, але разом з тим він стверджує, що вони нашкодили справі революції і свободи і цілком заслужили свою долю. Він співчуває Дантону, Робесп'єру і, нарешті, Наполеону, зраджуючи першим двом і цілком виправдовуючи їхню страту, як тільки їх зраджує доля. Успіх, на думку Тьєра, вінчає істинні чесноти, а невдача — майже завжди результат помилок. 18-е брюмера Тьєр називає не злочином, подібно до Міньє, а необхідністю не тільки історичною, але й моральною, і бачить у ньому порятунок Франції від анархії, яка їй загрожувала. Втім, є особи, щодо яких антипатія пояснюється не тільки їхніми невдачами — це Бурбони. Є також діяч, симпатія до якого проходить через весь твір Тьєра, незалежно від його успіхів або невдач: це герцог Шартрський (згодом король Луї-Філіпп).

«Історія революції» Тьєра мала велике політичне значення. Ставлення до революції, що панувало в суспільстві в той час, було негативним. Були, звичайно, й інші тенденції, але вони довго не знаходили достатнього висвітлення у літературі. Книга Тьєра була найкращим тогочасним втіленням цих тенденцій: вона дихала співчуттям до справи революції і любов'ю до свободи. Твір відразу здобув широку популярність, протягом півстоліття він розійшовся більш ніж у 150 тис. примірників. У наступні видання Тьєр вносив суттєві правки залежно від зміни своїх політичних поглядів. Виправивши декілька окремих недоліків, він позбавив твір суворої витриманості тону і зменшив прагнення до свободи і революції, яке було притаманно його першому виданню (15 видання, 1881; у перелік не входять численні дешеві видання. Доповненням до книги є видана Тьєром «Atlas de l'histoire de la Révolution française»).

Перехід до політичної діяльності. Липнева революція У проміжку між томами «Історії» Тьєр встиг видати книгу «Law et son système» (Париж, 1826) про фінансову аферу Джона Ло. Після закінчення історії революції Тьєр задумав писати загальну історію і з метою збирання матеріалів вирішив вирушити в навколосвітню подорож. Він уже взяв паспорт і купив квиток на пароплав, коли 5 серпня 1829 з'явився декрет про призначення міністерства Поліньяка; цим декретом королівська влада оголошувала війну нації. Людина, що хотіла грати політичну роль, не могла в такий час покидати країну, і Тьєр залишився на батьківщині. Разом з Міньє і Арманом Каррелем він заснував наприкінці 1829 року опозиційну газету «National». 1 січня 1830 року в цій газеті з'явилася написана Тьєром передова стаття, у якій визначалася її програма: вірність династії Бурбонів, але за умови суворого дотримання конституційної хартії 1814 року. Оскільки уряд Карла Х не виявляв ні найменшого бажання дотримуватися хартії, то вже в лютому 1830 року газета заявила про можливість кандидатури герцога Орлеанського на французький трон. Наслідком цього стало судове переслідування і присудження Тьєру значного штрафу, який був покритий громадською підпискою. Інша стаття Тьєра мала назву «Король царює, але не управляє» — принцип, невдовзі прийнятий прихильниками конституційної монархії як основа конституційного державного ладу. Коли з'явилися липневі ордонанси, Тьєр склав прокламацію проти них, у якій доводив, що ордонанси порушують хартію, тому у Франції настав стан безправ'я і цим самим уряд звільнив громадян від обов'язку покори. Він наполіг на тому, щоб прокламація з'явилася з підписами; серед інших підписався і він сам. 26 і 27 липня він був душею всіх зібрань у готелі Лаффіта. З 28 липня він переховувався, оскільки було віддано наказ про його арешт, але 29 липня був у Парижі і роздавав борцям на барикадах складену ним прокламацію, у якій вказував на герцога Орлеанського як на бажаного главу держави.

За часів Луї-Філіппа

Перехід до консерватизму Після вступу на престол Луї-Філіппа Тьєр був призначений членом державної ради, під час міністерства Лаффіта (листопад 1830 — березень 1831) був товаришем міністра фінансів. У той же час Тьєр був обраний у палату депутатів. Спершу він з'явився в ній представником ідей революції 1830 року, вимагав захисту Бельгії і всіх, хто бореться за свободу народностей, багато говорив про свободу друку. З квітня 1831 року тон його промов став помітно змінюватися. Несподівано він виявився прихильником консервативного міністерства Казимира Перьє (1831—1832 роки), висловився безумовно проти приєднання Бельгії до Франції, виступив захисником спадковості звання пера і прихильником протекціоністської системи, взагалі противником крутих реформ. Фрази про «порядок» усе частіше стали замінювати колишні фрази про «свободу». У своїх промовах він виявив видатний ораторський талант і велику ерудицію у фінансових, торговельних і загальнополітичних питаннях. За словами Бальзака, Тьєр «дебютував на трибуні як революціонер; з південною палкістю він наслідував дантонівське красномовство і при тому дуже вдало, але скоро він переконався, що гучні фрази, величні рухи не пасують до його тонкого, хрипкого, слабкого голосу, до його маленької фігурки і — ймовірно, за порадою Талейрана — змінив тон своїх промов, вони стали холоднішими, він, мабуть, піклувався про точність і ясність виразів і незрівнянно рідше вдавався до пафосу… У його промовах став помітний характер добродушності, веселості, жартівливості». Через кілька місяців після смерті Казимира Перьє Тьєр увійшов до складу так званого міністерства 11 жовтня (1832 рік), яке протягом 3 ½ років свого існування пережило кілька криз, кілька разів змінило своїх президентів і пережило декілька перерозподілів портфелів, але залишалося тим же самим; колір йому надавали Тьєр і Гізо, перший — як представник лівого центру, другий — як голова правого центру. Спершу Тьєр був міністром внутрішніх справ, потім — торгівлі, потім — знову внутрішніх справ. Від колишнього радикалізму Тьєра залишилося вже дуже мало; зміна його переконань сталася паралельно зі зміною переконань великої буржуазії, представником якої був Тьєр. Міністерство і сам Тьєр зокрема піддавалися різким нападкам з боку «National», керованого тепер Арманом Карреля; Тьєр відповідав судовими переслідуваннями проти цього органу, як і проти інших органів опозиції. З надзвичайною суворістю розправлявся Тьєр із повстаннями, особливо з ліонським і паризьким (1834). Після замаху Фієскі на життя Луї-Філіппа Тьєр підтримував так звані вересневі закони (1835), які утискали свободу друку (збільшенням розміру застави від газет, загрозою штрафу до 50000 франків за збудження ненависті до уряду і підбурювання до заколоту, забороною висловлювати симпатії до республіканського режиму тощо), вводили таємну подачу голосів для присяжних засідателів, зниження з 8 до 7 кількості голосів присяжних, достатніх для звинувачення, тощо. Раніше (1834) був прийнятий закон, який вимагав попереднього дозволу на право вуличної торгівлі, рознос газет і книг, а також закон проти свободи асоціацій. Як міністр торгівлі Тьєр сприяв біржі; при ньому особливо розвинулася у Франції біржова гра. Він багато зробив для поліпшення шляхів сполучення у Франції, зокрема для побудови мережі залізниць. Під його впливом уряд не тільки не протидіяв відродженню культу Наполеона, але сприяв йому; справою Тьєра було встановлення на Вандомській колоні статуї Наполеона.

Уряд 1836 Суперництво між Тьєром і Гізо, що мало більше особистий характер, ніж політичний, призвело до падіння міністерства 11 жовтня і до формування міністерства Тьєра, у якому він, крім президентства, був міністром закордонних справ. Міністерство протрималося всього 6 місяців, з 22 лютого до 25 серпня 1836 року, і пішло у відставку через розбіжності з королем. У наступні чотири роки Тьєр займався науковими роботами й керував у палаті династичною опозицією; брав участь у коаліції 1838—1839 року проти міністерства Моле.

Уряд 1840