Д-1 № 1 (Об'єкт «Д-1») — третя радянська спроба запустити штучний супутник Землі за програмою Супутник, перший невдалий запуск. 27 квітня 1958 року на ділянці роботи першого ступеня, в Т +88 с, виникли резонансні коливання бічних блоків, які зруйнували ракету на 96 сек польоту.
Опис Термоконтейнер конічної форми довжиною 3,57 м, з діаметром основи 1,73 м, як не рахувати антени.
Супутник мав на борту 12 наукових приладів.
Щільне розміщення великої кількості чутливої апаратури зажадало ретельного опрацювання компонування ШСЗ для виключення взаємного впливу окремих приладів. Усередині гермокорпуса на так званій задній приладовій рамі з магнієвого сплаву були розташовані: радіотелеметрична («Трал») і радіонавігаційна («Факел-Д» і «Факел-М» для контролю орбіти) системи, програмно-часовий пристрій, блоки командної радіолінії (МРВ-2М) і системи забезпечення теплового режиму, електрохімічні джерела струму. Тут же була встановлена наукова апаратура для вимірювання інтенсивності первинного космічного випромінювання та реєстрації ядер важких елементів в космічних променях, а також для реєстрації ударів мікрометеорів (на «зорі космічної ери» цього вельми побоювалися).
На передній приладовій рамі розміщувались: апаратура для вимірювання тиску, іонного складу атмосфери, концентрації позитивних іонів, розміру електричного заряду, напруженості електростатичного та магнітного полів, інтенсивності корпускулярного випромінювання Сонця. Тут же було встановлено один з радіопередавачів «Маяк».
Д-1 № 1 був оснащений досконалою для свого часу вимірювальною та радіотелеметричною апаратурою (система «Трал» працювала з запам'ятовувальним пристроєм), при цьому результати вимірів запам'ятовувалися і з великою швидкістю передавалися на приймальні пункти при прольоті супутника над територією СРСР.
Крім хімічних джерел електроживлення, супутник оснащувався секціями напівпровідникових сонячних батарей (СБ) — чотири малі секції на передньому днищі, чотири секції на бічній поверхні і одна — на задньому днищі (що забезпечувало зусебічне отримання сонячних променів). Регулювання теплового режиму ШСЗ здійснювалося зміною примусової циркуляції теплоносія (газоподібний азот), а також зміною коефіцієнта власного випромінювання ШСЗ. Для цього на бічній поверхні супутника встановили 16 секцій автоматично керованих жалюзі.
Історія Розробка ескізного проєкту об'єкта Д і РН 8А91 для його запуску в ОКБ-1 закінчилась 24 липня 1956 року.
Д-1 № 1 мала вивести на орбіту ракета-носій 8А91, яку згодом використали для запуску третього радянського ШСЗ, і вона стала, фактично, першою радянською «просто космічною» ракетою. Перші два супутники виведені на орбіту модернізованими дослідними МБР Р-7; нова ракета спочатку розроблялася спеціально для об'єкта Д і наступних ШСЗ.
У порівнянні з базовою Р-7 вона була полегшена і оснащена модифікованими РРД зі збільшеним питомим імпульсом (стартова маса 8А91 — 268,6 т).
У жовтні 1957— березні 1958 року в Підлипках виготовили чотири «пакети» 8А91: два відправили на наземні стендові випробування, а два (№ Б1-1 і Б1-2) — на полігон Тюратам (нині — космодром Байконур).
Підготовка супутника на технічній позиції космодрому відбувалась у квітні 1958 р. При цьому особлива увага приділялася перевірці вперше застосованих сонячних батарей.
Аварія Перший запуск носія 8А91 (№ Б1-2) з об'єктом Д-1 відбувся 27 квітня 1958, на ділянці роботи першого ступеня, в Т +88 с виникли резонансні коливання бічних блоків, які зруйнували ракету на 96 секунді польоту
Ракета впала на полігоні за 100 кілометрів від старту. Супутник відірвався і впав окремо. Д-1 № 1 знайшли (він трохи сплюснувся) і привезли до монтажно-випробувального корпусу. При розбиранні, коли відстиковували заднє днище, супутник почав горіти: сталося коротке замикання обгорілих дротів.
Джерела Перший штучний супутник Землі Історія перших супутників