Франсіско-Хосе де Гоя (; 30 березня 1746, Фуендетодос біля Сарагоси — 16 квітня 1828, Бордо) — іспанський живописець і гравер.
Біографія
Юність Батько — Хосе Гоя був майстром, який займався позолотою, мати — Грасіа Лус'єнтес була дочкою збіднілого дворянина. Франсіско провів своє дитинство в будинку матері. Близько 1749 року сім'я купила будинок у місті Сарагоса і за кілька років переїхала туди.
Гоя ходив до школи Ескуелас Піас (), де подружився з Дені Ворсноп (), їхнє листування протягом багатьох наступних років стало цінним матеріалом для біографів Гої. У 1760 році у 14-річному віці вступив на навчання до художника Хосе Лухана (). Його помітили серед учасників бійки, яка відбувалася під час релігійної процесії. Щоб уникнути переслідування інквізицією, Гоя втік до Мадриду, де навчався в Антона Рафаеля Менгса, художника, популярного при іспанському королівському дворі. Франсіско сварився зі своїм майстром, і результати його іспитів виявилися незадовільними. Гоя намагався вступити до Королівської академії художніх мистецтв у 1763 та 1766 роках, але йому було відмовлено у вступі.
У Мадриді Франсіско брав участь у дуелях, після одної з них втік до Рима, де у 1771 році виборов друге місце в художньому конкурсі, організованому містом Парма. Пізніше цього ж року повернувся до Сарагоси, де намалював фрески в кількох храмах міста. Він навчався у Франсіско Баїу-і-Субіас і у його малюнках почали з'являтись ознаки витонченої тональності, які пізніше зробили його відомим.
Зрілість та успіх
У 1774 році Гоя одружився із сестрою Баєу Хосефою () (він називав її «Пепа»). Цей шлюб та членство Франсіско Баєу (з 1765 року) в Королівській академії художніх мистецтв допомогли йому отримати замовлення від Королівської гобеленової майстерні. Там, протягом п'яти років, він створив 42 зразки (картони), багато з яких були використані, щоб декорувати голі кам'яні стіни в Ескоріалі та Королівському палаці Ель Пардо— новозбудованих резиденціях іспанських монархів. Це привернуло до його художнього таланту увагу іспанських монархів, які пізніше надали йому доступ до королівського двору. Він також намалював полотна для вівтаря в королівському соборі святого Франциска Великого, що призвело до його призначення членом Королівської академії художніх мистецтв.
У 1783 році граф Флоридабланка (), фаворит короля Карлоса III, доручив йому написати свій портрет. Гоя також потоваришував із кронпринцом Доном Луїсом і жив у нього в будинку. Коло його меценатів зростало, включаючи тепер герцога та герцогиню Осуна (), котрих він намалював, короля та інших знаних людей королівства.
Після смерті Карлоса III у 1788 році та революції у Франції в 1789 році, під час царювання Карлоса IV, Гоя досяг вершин своєї популярності серед королівського оточення.
Художник королівського двору
У 1786 році Гоя призначений художником при дворі Карлоса III, а у 1789 році — художником при дворі Карлоса IV. У 1799 році його призначено Першим придворним художником з окладом в 50 тисяч реалів плюс 500 дукатів на екіпаж. Він працював на куполі Ермітажу в Сан-Антоніо-де-ла-Флорида (); він малював короля та королеву, королівську родину, портрети принца та принцеси та багато іншої знаті. Його портрети відрізняються своєю несхильністю до лестощів і, особливо у випадку з фамільним портретом «Родина Карлоса IV» (1800—1801, Прадо), помітний брак візуальної дипломатії.
Гоя отримував замовлення від багатьох своїх друзів з-поміж іспанської знаті, серед яких були Педро де Алькантара Теллес-Гірон (), 9-й герцог Осуна і його дружина Марія Хосефа де ла Соледад (), 9-та герцогиня Осуна, Марія дель Пілар Тереса Каетана де Сильва-і-Альварес де Толедо, 13-та герцогиня Альба та її чоловік Хосе Альварес де Толедо-і-Гонсага , 13-й герцог Альба та маркіза Марія Ана де Понтехос-і-Сандовал ().
Останні роки
Після вторгнення французьких військ в Іспанію у 1812 році під час Піренейської війни (1808—1814), новий іспанський двір отримав Гою від своїх попередників. Коли Пепа померла у 1812 році, Гоя малював «Напад Мамелюків» та «Третього травня 1808 року» і готував серію гравюр, відому як Лихоліття війни .
Король Фердінанд VII повернувся до Іспанії, але його стосунки з Гоєю були вже не такими щирими. У 1814 році Гоя жив разом зі своєю служницею Донною Леокадією () та її позашлюбною дочкою Розарією Вейсс (); молода жінка вивчала малювання у Гої, який міг виявитися її батьком. Він продовжував неперервно працювати над портретами, картинами, літографіями та іншими творами.
Щоб ізолюватися від людей, Гоя купив будинок біля Мансанареса (), який став відомий як Quinta del Sordo, тобто «Будинок глухого чоловіка». Саме там він створив свої «Чорні картини».
Неспокійний та незадоволений, Гоя виїхав з Іспанії у травні 1824 року до Бордо та Парижу. Він оселився в Бордо. Під час свого добровільного вигнання він малює портрети своїх друзів-емігрантів, опановує нову тоді техніку літографії (серія «Бордоські бики», 1826), створює повну оптимізму картину «Молочниця із Бордо» (1827—1828, Прадо). У цей час вплив Гої на художню культуру починає набувати загальноєвропейського значення.
Повернувся до Іспанії у 1826 році після чергового загострення хвороби. Незважаючи на теплий прийом, він знову поїхав у Бордо, де й помер в 1828 році у 82-річному віці.
Творчість Гоя малював іспанську королівську родину, зокрема Карлоса IV Іспанського та Фердінанда VII. Теми його робіт розкидані від зображення веселих святкувань для гобеленів та ескізів карикатур до змалювання сцен війни та трупів. Ця еволюція відображає те, як похмурнішав його настрій. Сучасні лікарі мають підозру, що свинець у його фарбах отруював його й призвів до глухоти після 1792 року. Ближче до кінця свого життя Гоя став відлюдником і створив лячні та похмурі картини божевілля та хворої фантазії. Стиль цих «Чорних картин» став прототипом експресіонізму. Він часто малював себе самого на передньому плані.
«Капрічос»
Після тяжкої хвороби, яка перебігала з гарячкою, у 1792 році став глухим і відлюдкуватим та заглибленим в себе. Протягом 5 років, які пішли на одужання, він багато читав про Французьку революцію та її філософію. Внаслідок цього з'явилась гірка серія гравюр, яка була опублікована у 1799 під назвою «Капрічос». Темні видіння, зображені у цих гравюрах, частково пояснюються самим автором у його підписі: «Сон розуму породжує чудовиська», вони демонструють гострий, сатиричний розум художника; особливо це помітно в таких гравюрах, як «Полювання на зуби». У цій створеній у два етапи серії з вісімдесяти гравюр Гоя не тільки нападає на людські пороки — легковажність, боягузтво, легковірність, нещирість, тупу жорстокість, бажання жити чужим розумом і т. д. Він ще й висвічує в гротескній формі весь традиційний іспанський порядок, включаючи його найсвятіші ідеали.
«Маха» Двома з найвідоміших картин Гої є «Маха оголена» (1797—1800, Прадо) та «Маха одягнена» () (1800—1803, Прадо). Вони зображують одну й ту саму жінку в тій самій позі відповідно оголену та одягнену. Він намалював «Маху одягнену» у відповідь на обурення в іспанському суспільстві після попередньої, оголеної. Без будь-яких претензій на алегоричний чи міфічний зміст, ця картина була першим у західному мистецтві абсолютно світським зображенням жіночого ню у повний зріст. Гоя відмовився домалювати вбрання на ній, і замість цього створив нове полотно.
Особу Махи точно не визначено. Найпопулярнішими є версії, що це герцогиня Альба, з якою Гоя, начебто, мав стосунки, або ж коханка Мануеля де Годоя, який пізніше й став власником картин. Жодна з цих теорій не була доведена, і досі залишається можливим варіант, що картини демонструють якийсь узагальнений ідеалізований образ.
У 1808 році картини вилучив Фердінанд VII, а у 1813 році Інквізиція конфіскувала обидві роботи як непристойні.
Похмурі світи
У період одужання в 1793–1794 роках завершив серію з одинадцяти маленьких бляшаних малюнків, відомих як «Фантазії та вигадки», які означили значну зміну у його мистецтві. Ці малюнки показували більше не навколишній карнавальний світ, а, скоріш, темне та драматичне царство фантазій та жаху.
«Двір з божевільними» є кошмарним видінням самотності, страху та соціального відчуження. У цій картині двір з вимощеною каменем підлогою та залізними ґратами заповнений пацієнтами та єдиним наглядачем. Пацієнти витріщаються, сидять, позують, б'ються, кривляються та знущаються самі з себе. Верхня частина картини зникає у сонячному світлі, підкреслюючи страхітливу сцену внизу. Ця картина може бути прочитана як осуд поширеної тоді практики використання покарання для лікування душевнохворих, які утримувались разом із злочинцями, були закуті в кайдани і зазнавали фізичних тортур. Засудження жорстокості стосовно в'язнів (чи то були злочинці, чи божевільні) стало темою багатьох пізніх творів Гої. У той час, коли Гоя закінчив малювати цю картину, він сам відчував фізичний та душевний спад. Це було лише кілька тижнів після оголошення Францією війни Іспанії, і хвороба Гої підсилилася. Сучасник писав про нього:
Прояви його хвороби свідчать про наслідки вірусного енцефаліту або, можливо, на серію мікроінсультів, які вплинули на центри слуху та балансу у головному мозку. Діагноз після посмертного обстеження вказує на деменцію через невідомо коли отриману травму головного мозку. У випадку, якщо вірним є цей діагноз, саме розвитком хвороби можна пояснити вияв параноїдальних рис у його пізніх творах, що досяг кульмінації у його «чорних картинах» і, особливо, в «Сатурні, що пожирає свого сина» (1821–1823 роки, Музей Прадо).
У 1799 році він опублікував серію із 80 гравюр, названих «Капрічіос» (), зобразивши те, що він сам називав
У «3 травня 1808 року: Страта захисників Мадрида» (1814 рік, Музей Прадо) Гоя спробував, як він сам написав, Насправді картина не змальовує ту подію, про яку говорить Гоя — скоріш за все, це треба розуміти як більш абстрактний коментар.
«Чорні картини» та «Лихі часи»
Наприкінці свого життя купив будинок Quinta del Sordo («Будинок глухого чоловіка»), і намалював в ньому на полотнах та на стінах багато незвичних картин, присвячених чаклунству та війні. Одна з них — відома робота «Сатурн, що пожирає своїх синів» — відображує греко-римський міфологічний епізод, в якому бог Сатурн з'їдає дитину, це нагадування про конфлікти, що існували в іспанському суспільстві.
Ця картина одна із 14 в серії, що називалась «Чорні картини». Після смерті Гої настінні малюнки були перенесені на полотна і залишилися одним з найкращих зразків творів останнього періоду життя художника, коли, оглухлий і напівбожевільний, він вирішив звільнитися від табу у живописі того часу і малював будь-які кошмарні видіння, які приходили йому в голову. Багато з цих робіт зараз у Музеї Прадо в Мадриді.
У 1810 році створив серію акватинтових відбитків, названих «Лихоліття війни» (), які змальовують сцени Півострівної війни. Ці сцени особливо бентежні, іноді моторошні у своєму зображенні жахів на полі битви, вони являють собою уражену свідомість перед обличчям смерті та розпачу. Ці гравюри були опубліковані тільки у 1863 році, тобто за 35 років після смерті Гої.
«Тавромахія» та «Молочниця із Бордо»
У 1824 році вимушено емігрував у Францію, «не знаючи жодного французького слова, без слуг, старий, глухий, хворий та безпорадний, але який же він щасливий! І як живо цікавиться всім, що його тепер оточує», — писав про перші роки еміграції художника його товариш Леандро Фернандес де Моратін.