Газіантеп (, , , історично Айнтаб і досі неофіційно називається Антеп) — велике місто в південно-центральній частині Туреччини. Воно є адміністративний центром ілу Газіантеп, у найзахіднішій частині турецького регіону Південно-Східна Анатолія та частково в Середземноморському регіоні. Місто розташоване приблизно за 185 км на схід від Адани та за 97 км на північ від Алеппо, Сирія, на річці Саджур.

Вважається, що місто розташоване на місці стародавньої Антіохії-ад-Таурум і недалеко від стародавньої Зеугми. Через деякий час після того, як місто, що перебувало під владою Візантії, перейшло під владу імперії Сельджуків, регіоном почали керували вірменські воєначальники. У 1098 році він став частиною Едеського графства, держави хрестоносців, хоча ним продовжували керувати вірмени, такі як Василь Гох.

Айнтаб став відомим у XIV столітті, коли фортеця перетворилася на поселення, за яке запекло боролися Мамелюцький султанат, та Ілханат. У 1400 році її в облогу брав Тимур, а в 1420 році — Ак-Коюнлу. Місто, контрольоване Дулкадиридами, впало під владою Османської імперії у 1516 році, десь перед битвою при Мардж-Дабік.

За даними перепису 2024 року, у провінції Газіантеп (столичний муніципалітет) проживало 2 193 363 мешканці, з яких 1 835 508 проживали в столичній агломерації, що складається з двох (з трьох) міських районів Шахінбей і Шехіткаміль, оскільки Огузелі не є міським районом. Це шосте за чисельністю населення місто в Туреччині. Газіантеп — багатонаціональне місто, населене переважно етнічними турками та значною меншістю курдів і сирійських біженців. Історично місто було заселене туркменами, вірменами, євреями та багатьма іншими етнічними групами.

Місто відоме виробництвом фабричних килимів. 2006 року сукупний об'єм їх виробництва склав 700 мільйонів доларів США.

У лютому 2023 року місто сильно постраждало від турецько-сирійського землетрусу 2023 року.

Історія

Елліністичний період Газіантеп, ймовірно, є місцем розташування елліністичного міста («Антіохія в горах Тавр»).

Середньовічна історія На початку своєї історії Айнтаб був переважно фортецею, яка перебувала в тіні міста , розташованого приблизно за 12 км на північ. Айнтаб набув популярності після того, як у XIV столітті землетрус зруйнував Дюлюк. Після завоювання мусульманами Леванту, у 661 році н. е. регіон перейшов до Омейядів, а у 750 році — до Аббасидів. Він був кілька разів розорений під час арабо-візантійських війн. Після розпаду династії Аббасидів містом послідовно правили Тулуніди, Іхшидіди та Хамданіди..У 962 році воно було відвойоване візантійцями під час експансії, очолюваної Никифором II Фокою.

Після того, як Афшин-бей захопив фортецю в 1067 році, Айнтаб перейшов під владу сельджуків і управлявся сельджуцькими емірами Дамаска. Один з цих емірів, Тутуш I, призначив вірменського вельможу Тороса з Едесси правителем регіону.

У 1098 році місто було захоплене хрестоносцями та приєднане до сеньйорії Марас в графстві Едеса. Регіон продовжував перебувати під владою незалежних або васальних вірменських лордів, таких як Василь Гох. У 1150 році місто повернулося до складу сельджуцького султанату Рум, у 1155—1157 та 1204—1206 роках контролювалося Вірменським королівством Кілікії, а в 1172 році його захопили Зангіди, а в 1181 році — Аюбіди. У 1218 році його знову захопив Сельджуцький султанат Рум.

З настанням XIII століття, за словами географа Якута аль-Хамаві, Дюлюк став одним з підданих Айнтаба. У наступному столітті Айнтаб був столицею свого округу і містом з прекрасними ринками, які часто відвідували купці та мандрівники, в той час, як Дюлюк був у руїнах, за словами Абульфеди. Проте, Айнтаб продовжував бути предметом запеклих суперечок протягом цих століть. У 1270 році місто було захоплене монголами.

Він неодноразово переходив з рук Ільханату до Мамлюцького султанату або Дулкадірів, туркменської васальної держави мамлюків. Газіантеп знаходився поблизу південного кордону емірату Дулкадір і кілька разів вислизав з-під їхнього контролю. Ільхани правили ним у 1260 і 1261, 1271—1272, 1280—1281 та 1299—1317 роках. Мамлюки контролювали місто в період з 1261 і 1271, 1272—1280, 1281—1299, 1317—1341, 1353—1378, 1381—1389 років. У 1390 році його безуспішно облягав лідер дулкадірів Севлі-бег. Хоча мамлюки та їхні васали дулкадіриди могли контролювати місто з 1395 року до османського завоювання в 1516 році, місто було обложене Тимуром у 1400 році, а потім у 1420 році лідером Ак-Коюнлу Кара Юсуфом.

Усі ці напади спричинили руйнування та страждання серед місцевого населення. Але водночас місто «завоювало репутацію культурного центру». Бадр аль-Дін аль-Айні, уродженець Айнтабу, який став успішним дипломатом, суддею та істориком за часів мамлюків, наприкінці 1300-х років писав, що місто називали «маленькою Бухарою», оскільки туди приїжджало навчатися багато вчених. Айні також залишив свідчення з перших рук про страждання, спричинені облогою Севлі-беком у 1390 році.

Ще один важкий період для жителів Айнтаба настав наприкінці 1460-х років, коли принц Дулкадір Шехсувар повстав проти мамлюків. У травні 1468 року мамлюки захопили Айнтаб, вигнавши війська Шехсувара; у звіті губернатора Алеппо зазначено, що опір був запеклим. Вже через місяць Шехсувар відвоював Айнтаб після чотирьох «сутичок» з військами мамлюків. Після остаточної поразки Шехсувара і його публічної страти мамлюками в 1473 році Газіантеп пережив період відносного миру і стабільності під владою його брата і наступника Алауддевле. Алауддевле, здається, вважав Газіантеп важливим володінням і доручив будівництво кількох споруд у місті, включаючи водосховище і велику мечеть у центрі міста. Міська фортеця також була відремонтована, роботи були завершені в 1481 році. Ці ремонтні роботи, ймовірно, були замовлені мамлюкським султаном Кайтбаєм під час його походу по північній Сирії в 1477 році; його ім'я викарбувано над вхідним порталом, можливо, символічно позначаючи його територію.

Кінець князівства Дулкадір настав приблизно в 1515 році. Алауддевле відмовився воювати на боці османів у битві при Чалдирані в 1514 році. Османи використали це як привід для його повалення, і в червні 1515 року він був страчений.Оскільки Алауддевле був васалом мамлюків, мамлюки вважали це образою, і мамлюцький султан Кансух аль-Гаврі мобілізував армію та рушив на північ до Алеппо.

Конфлікт у регіоні означав, що в Газіантепі, мабуть, панувала велика тривога щодо долі міста та його околиць. Пізніші судові записи початку 1540-х років містять документальні свідчення про «розселення та втрату населення» внаслідок втечі людей; це, можливо, було більш вираженим у сільській місцевості, ніж у самому місті.

Османський період Османська імперія захопила Газіантеп незадовго до битви при Мардж-Дабіку у 1516 році, за часів правління султана Селіма I. В османський період Айнтаб був санджаком із центром спочатку в еялеті Дулкадир (1516—1818), а пізніше у вілаєті Алеппо (1908—1918). Воно також було каза в Алеппському вілайєті (1818—1908). Завдяки своєму розташуванню на перетині торгових шляхів місто стало центром торгівлі.

Хоча Газіантеп контролювався Вірменським королівством Кілікії лише між 1155—1157 та 1204—1206 роками, протягом більшої частини останніх двох тисячоліть у ньому проживала велика вірменська громада..Вірмени відіграли значну роль в історії, добробуті та процвітанні міста. Ці громади більше не існують у місті через різанину в Гаміді 1895 року та геноцид вірмен 1915 року

Через Газіантеп проходив важливий торговий шлях в межах Османської імперії. Вірмени були активними у промисловості, сільському господарстві та, що особливо важливо, в торгівлі, і стали найбагатшою етнічною групою в місті, доки їхнє багатство не було конфісковано під час геноциду вірмен.

Битва при Мардж-Дабіку

На початку свого походу проти мамлюків у 1516 році османський султан Селім I привів свою армію до Газіантепа на шляху до Сирії. Мамелюцький намісник міста, Юнус-бек, підкорився Селіму без бою та 20 серпня передав йому ключі від замку. Наступного дня, 21 серпня, Селім розбив табір за містом «з великою величчю і помпезністю» і провів наради з місцевими воєначальниками, щоб обговорити стратегію майбутньої битви. Доленосна битва при Мардж-Дабіку відбулася всього через кілька днів, 24 серпня. Газіантеп, хоча й не був місцем активних бойових дій, таким чином відіграв стратегічну роль у завоюванні Османською імперією Мамлюкського султанату.

Перемога Османської імперії під Мардж-Дабіком мала глибокі наслідки для Газіантепа, хоча його мешканці тоді ще не знали про це. Вперше за майже 1000 років Газіантеп опинився в центрі імперії, а не в прикордонному регіоні, де точилися суперечки. Він втратив своє стратегічне значення, але також і вразливість до нападів. Протягом чотирьох століть, аж до французької окупації 1921 року, в Газіантепі було відносно спокійно.

Економічне відновлення У короткостроковій перспективі, однак, Газіантеп все ще потерпав від нестабільності до (і після) османського завоювання. У цей період Газіантеп страждав від «розграбування», а також страху, спричиненого політичною невизначеністю. Окрім політичного конфлікту, економічний спад міста в цей час також можна частково пояснити загальним занепадом торгівлі у східному Середземномор'ї, що спричинило загальний економічний спад у регіоні на початку 1500-х років.

Лише близько 1530-х років, коли османська влада звернула увагу на нещодавно відвойовані у Дулкадира території, кадастрові записи свідчать про відновлення процвітання Газіантепа. Важливою подією став успішний месопотамський похід Сулеймана I Пишного проти Сефевідського Ірану в 1534—1536 роках, в результаті якого було взято Багдад і підвищено безпеку торговельних шляхів у регіоні Газіантепа. Як і попередній економічний спад, відновлення процвітання Газіантепу в 1530-х роках було частиною ширшої регіональної моделі економічного зростання в цей період.

Адміністративні зміни Дулькадирський емірат не просто зник одразу після перемоги Османської імперії при Мардж-Дабіку. Він проіснував як османський васал до 1522 року, коли останній правитель Дулкадиру «чинив опір дисципліні з боку османської влади». Османи стратили його та офіційно ліквідували Дулкадирський емірат, приєднавши його території до імперії, щоб утворити беглербеглік Дулкадир.

Однак, незважаючи на те, що Газіантеп був частиною колишніх територій Дулкадиру, санджак спочатку був підпорядкований беглербегліку Алеппо, а не Дулкадиру. Це вказує на те, що, як і в мамлюкський період, Газіантеп тоді розглядався більше як частина північної Сирії, ніж як частина Анатолії. Район був «культурно змішаним», і багато місцевих жителів розмовляли турецькою та арабською (а також іншими мовами). Культурні та економічні зв'язки Газіантепа були переважно з Алеппо, який був великим міжнародним центром торгівлі.

У 1530-х роках Газіантеп був включений до складу беглербегліка Дулкадир, столицею якого був Мараш. Незважаючи на те, що адміністративно Газіантеп тепер входив до складу Дулкадира, в торговому відношенні він, як і раніше, був пов'язаний з Алеппо.

XVII—XIX століття Турецький мандрівник XVII століття Евлія Челебі зазначив, що в місті було 3 900 магазинів і дві заїжджі двори.

У 1818 році Газіантеп повернули до складу провінції Алеппо.