Історія Полтавської області — частина історії України, що пов'язана з подіями у межах нинішньої Полтавської області (від формування Полтавської губернії). Історію у межах Полтавської області можна поділити на декілька періодів: період до утворення адміністративних формувань на території сучасної Полтавської області з адміністративним центром у місті Полтаві (княжа доба, литовсько-польська доба) період адміністративно-територіальних утворень з центром у місті Полтаві, які передували Полтавській області: Полтавський полк, Полтавська губернія, Полтавська округа період власне історії Полтавської області.
Період до утворення адміністративних формувань з центром у Полтаві
Історія заселення Полтавщини Полтавщина була заселена ще в давньокам'яному віці, більше 15 тис. років тому. У 1871 році учитель лубенської гімназії Ф. І. Камінський виявив біля села Гінців Лубенського повіту першу на території нашої країни стоянку пізнього палеоліту. Згодом пам'ятки цього періоду були виявлені також біля сіл В'язівок Лубенського повіту, Сергіївни Гадяцького повіту, містечка Городища Пирятинського повіту.
Густо заселеною була територія нинішньої області в епоху нового кам'яного віку (IV—III тис. до н. е.): про це свідчать рештки більш як 30 поселень. Найбільш відомі з них — в урочищі Білій Горі поблизу Полтави, біля села Макухівки Полтавського району та в селі Попівці Глобинського району.
На Полтавщині є більш як 60 пам'яток епохи бронзи. Найцікавіші серед них — Чикалівське поселення, поселення та кургани в урочищі Лисій Горі біля міста Лубен та скарб пізньої бронзи, знайдений наприкінці XIX століття поблизу Кабакових хуторів у Кобеляцькому повіті.
Виявлено близько 50 пам'яток скіфо-сарматського часу, які датуються VII—VI та V—III століттями до н. е. Серед них особливо виділяється Більське городище. Головним заняттям жителів городища було землеробство — про це свідчать знайдені під час розкопок речі: серпи, кам'яні зернотерки, обвуглені жмутки невимолоченої пшениці. Досить відомими пам'ятками цього часу є також кургани поблизу сіл Мачух і Пожарної Балки Полтавського району та Книшівське городище у Гадяцькому районі.
Серед археологічних пам'яток Полтавської області особливе місце посідають ті, що лежать біля витоків слов'янських племен. Зокрема, в Лубнах виявлено поховання зарубинецької культури (II століття до н. е. — II століття н. е.), біля села Верхньої Мануйлівки Козельщинського району — рештки поселення цієї ж культури. Понад 70 пам'яток характеризують черняхівську культуру (II—VI століття н. е.). Найбільш відомі з них — могильник та поселення біля села Кантемирівки Чутівського району, могильник поблизу колишнього хутора Компанійців Григоро-Бригадирівської сільради Кобеляцького району, де розкопано 467 поховань, могильники біля Лохвиці, Полтави, на хуторі Новоселівці, в селі Писарівці Новосанжарського району та поселення поблизу сіл Радуцьківки і Максимівки Кременчуцького району. Пам'ятки роменської культури (VIII—X століття н. е.) досліджувалися в Полтаві та в смт. Опішні Зіньківського району.
Понад 50 знахідок, виявлених на території області, належать до періоду Київської Русі (IX—XIII століття), найбільш відомі з них — могильник, городище та поселення біля села Броварок Гадяцького району. На могильнику розкопано 80 курганів VIII—X століть; 3 поховання — на могильнику біля села Скоробагатьки Лохвицького району.
Численні скарби, знайдені на Полтавщині, свідчать про майнову нерівність і нагромадження багатств в окремих слов'янських сім'ях уже в перших віках нашої ери. Скарби срібних римських монет II—III століть н. е. знайдено біля сіл Остап'є Великобагачанського району та Лукищини Полтавського району. Поблизу села Великої Рублівки Котелевського району виявлено скарб золотих монет кінця IV — середини V століття н. е. Під селом Яхниками Лохвицького району та під Полтавою розкрито скарби срібних прикрас початку X століття н. е. Особливий інтерес становить величезний скарб VIII століття н. е. (вагою 75 кг), знайдений у 1912 році поблизу села Малої Перещепини (нині Новосанжарського району), що складався з речей візантійського та іранського походження.
Зустрічаються на території Полтавщини сліди перебування в цей час і неслов'янських народів. Біля села Мачухи виявлено горно з десятьма посудинами VIII століття н. е., близькими за типом до салтівської сармато-аланської культури.
На території Полтавщини в VIII—IX століттях жили переважно сіверяни. У XI—XII століттях цей край входив до складу Переяславського князівства. Тоді була «осаджена городами», тобто більш-менш густо заселена, тільки західна частина Полтавщини, до річки Сули. В числі найстаріших поселень стародавньої Русі літописець згадує такі міста на території нинішньої Полтавщини, як Хорол (1084), Говтва (1095), Горошин (1096), Кснятин (1069), Лубни (1107), Пісочинь (1092), Пирятин (1155), Лукім'я (1179), Лтава (1174), Лохвиця (1320). Звичайно, не всі вони були справжніми містами, деякі, певно, відігравали роль прикордонних укріплень.
Нижня і середня течія Ворскли становила частину південного кордону древньоруської держави, який відокремлював її спочатку від печенігів, а згодом — від половців та інших кочових племен. З середини XI століття і до татаро-монгольської навали територія сучасної Полтавщини була ареною безперервної боротьби з половецькими ордами.
У 1238—1239 рр. татаро-монголи загарбали середнє Подніпров'я. Частина населення з Полтавщини, рятуючись від них, відійшла на Полісся, інші шукали глухі, неприступні для татарської кінноти місця і продовжували займатися сільським господарством та промислами.
У XIV—XV століттях територія Полтавщини увійшла до Великого Князівства Литовського. Про заселення цього краю протягом XVI — першої половини XVII століть можна судити з карти України, складеної французьким інженером Бопланом, що перебував на польській службі. В межах сучасної Полтавської області на карті позначено понад 300 поселень, серед яких були міста, слободи, села. Найгустіше заселялися землі на берегах рік Сули та Хоролу. На узбережжі і в долині Дніпра значилося тільки 29 поселень, а по річці Ворсклі та її басейну — 9.
Багата шляхта одержувала тут королівські «пожалування». Великі володіння мали на Полтавщині польські магнати Потоцький, Жолкевський, Конєцпольський тощо. Не відставали від них і українські феодали. Одному лише магнатові Яремі Вишневецькому, католику, сину православних українських шляхтичів, належало тут близько 40 тис. селянських і міщанських господарств.
Основна територія сучасної Полтавщини входила в цей час до Черкаського староства Київського воєводства. Частина її земель, що пізніше належали до Лохвицького, Роменського та Гадяцького повітів, була південно-західною окраїною Російської держави (в середині XVI століття т. зв. Путивльський рубіж — кордон Росії з Польсько-Литовською державою проходив по р. Сулиці).
На кінець першої чверті XVII століття землі нинішньої Полтавщини розподілялися між обводами, чи староствами,— Черкаським, Переяславським та Миргородським, що були в складі Київського воєводства.
Полтавщина за часів Речі Посполитої Обох Народів та козацької держави Війська Запорізького. Анексія земель Полтавщини Московією. XVI—XVII ст
У травні 1596 року селяни й козаки — учасники повстання під проводом С. Наливайка — після поразки біля Білої Церкви і в урочищі Гострий Камінь створили укріплений табір під Лубнами в урочищі Солониці. До них приєдналися жителі навколишніх сіл. Понад 10 днів повстанці мужньо оборонялись і завдали численних втрат ворожому війську. Польський гетьман Жолкевський не зміг захопити табір і пішов на переговори, пообіцявши помилувати учасників повстання. Повстанці повірили йому, але за це поплатилися кров'ю. Тисячі козаків і селян, що склали зброю, шляхтичі порубали. Були також забиті старі, жінки й діти, які перебували в таборі. Жителі Полтавщини брали активну участь у повстанні під проводом Т. Федоровича (Трясила) у 1630 році, а навесні 1638 року — в повстанні під керівництвом Я. Острянина. Повстанці захопили тоді Кременчук, Хорол, Омельник, Говтву.
Яскраві сторінки вписало населення Полтавщини в літопис визвольної війни 1648—1654 рр. На початку червня 1648 року повсталі селяни штурмом оволоділи містом Лубнами, де був замок Вишневецького. До них приєдналося також багато драгунів з польського війська, «которые иманы из мещан и ис пашенных мужиков». На території сучасної Полтавської області формувалися сотні і полки, які звідси йшли па захід, щоб взяти участь у боротьбі проти польської шляхти. Вже на початку визвольної війни були утворені Полтавський, Миргородський, Лубенський і Гадяцький козацькі полки. Зберігся запис про те, що 29 квітня 1649 року «…из Гадича, из Миргорода, из Платавы, с Опошни, с Куземчина, из Зинькова, из Лютенки, из Веприка казацкие атаманы и полковники и сотники со всеми казаки пошли к казацкому гетману к Богдану Хмельницкому стоять войною против ляхов».
Полтавщина, як і Чернігівщина, була тривким тилом армії Б. Хмельницького: звідси він черпав людські резерви, тут вироблявся порох та інше військове спорядження, звідси його війську постачали продовольство. Наприклад, напередодні Зборівської битви Б. Хмельницький, за свідченням рильського воєводи, надіслав на Полтавщину листа, щоб «…казаки, пашенные и непашенные крестьяня, бежали наспех в казацкие полки к гетьману к Богдану Хмельницкому, у ково есть пищали и те б де шли с пищали, а у ково де пищалей нет, и те б де шли с рогатины и с киями». Відповіддю на цей лист був «подъем большой». А в одному з документів 1650 року йдеться про те, що на Полтавщині «в черкасских де городах порох делают и сыплют в бочки и возят к Богдану Хмельницкому».
За Білоцерківською угодою 1651 року на Полтавщину мали повернутись польська шляхта і польське військо, козаки ж, які потрапили до реєстру, повинні були переселитися до королівських міст Київського воєводства. Однак селяни й козаки Полтавщини не пустили шляхтичів у свої міста й села, а реєстрові козаки відмовилися переїхати за Дніпро.
Одним з найближчих сподвижників Богдана Хмельницького був полковник Полтавського полку Мартин Пушкар. І коли після смерті Богдана Хмельницького купка козацької старшини на чолі із гетьманом Виговським зробила спробу відновити в Україні незалежність, відірвавши її від впливу Росії, Пушкар очолив повстання (1657—1658 рр.), яке підтримувала Москва. Навесні 1658 року воно охопило Гадяч, Миргород, Лохвицю, Зіньків. Повстання з допомогою кримських татар було придушене, багато населених пунктів Полтавщини (Полтава, Диканька, Опішня, Зіньків) зазнали жахливого спустошення.
Щоб зміцнити в Україні феодально-кріпосницькі відносини, розхитані в період народно-визвольної війни, царський уряд всіляко підтримував місцеву феодальну верхівку. Багато маєтностей віддав козацькій старшині в тимчасову чи повну власність гетьманський уряд. Не тільки козацька старшина й монастирі, а й заможні козаки поступово закріпачували селян та збідніле козацтво — підпомічників і підсусідків.
Про соціальне розшарування населення Полтавщини свідчить склад полків — адміністративно-територіальних одиниць, що існували до 1782 року. У Гадяцькому полку було 21986 виборних козаків, 18 002 підпомічники, 29 814 різночинців тощо; у Лубенському — 39 065 козаків виборних, 29 136 підпомічників, 78 730 різночинців, посполитих тощо; у Миргородському — виборних козаків —17 664, підпомічників — 11 361, різночинців, посполитих тощо — 41 378 чоловік.