Мико́ла Фе́дорович Вату́тін (; , Чепухіно, тепер с. Ватутіне, Воронізька губернія, (нині Бєлгородська область), Російська імперія — , Київ, Українська РСР, СРСР) — радянський воєначальник, генерал армії (12.02.1943), Герой Радянського Союзу (06.05.1965, посмертно). Один з 4-х командувачів радянськими фронтами, що загинули у роки німецько-радянської війни, та єдиний убитий повстанцями. Член Ревізійної Комісії КП(б) України в 1940—1944 роках. Член РКП(б)—ВКП(б).

Народившись в сільській родині, Ватутін вибрав шлях від червоноармійця до генерала армії. На початку 1920-х років брав участь у встановленні радянської влади на території України. Після вступу в 1920 році добровольцем до лав Червоної Армії, у вересні 1920 року брав участь у боротьбі Червоної Армії проти загонів Революційної повстанської армії України Нестора Махна в районі українських міст Луганська і Старобільська. В 1920—1921 роках, будучи курсантом Полтавської піхотної школи, брав участь у боях проти загонів українських повстанців на Полтавщині, зокрема брав активну участь у війні проти армії УНРРоман Федько. За що ненавидимо генерала Ватутіна — Український репортер, 7 червня 2017.

Під керівництвом Ватутіна війська Воронезького (з жовтня 1943 року — 1-го Українського) фронту брали участь у звільненні Лівобережної України, битві за Дніпро, звільненні Харкова та Києва, а також у подальших операціях з вигнання німців із Правобережної України. У взаємодії з 2-м Українським фронтом на чолі з І. С. Конєвим війська 1-го Українського фронту в січні — лютому 1944 року в ході Корсунь-Шевченківської операції оточили чимале угрупування Вермахту та частково ліквідували його. У січні-лютому 1944 року, будучи командувачем 1-го Українського фронту, брав участь у боротьбі Червоної Армії проти Української Повстанської Армії. В одному з боїв проти УПА, був підстрелений в праве стегно. Пораненого генерала відправили до лікарні в Києві, де він і помер від сепсису спричиненим кульовим пораненням.

Напередодні прийняття Верховною Радою України законів про декомунізацію України, у листопаді 2014 року Український інститут національної пам'яті включив Ватутіна до списку окремих осіб, причетних до боротьби проти незалежності України, організації голодоморів та політичних репресій, чиїми іменами названі вулиці в УкраїніІнститут історії України пропонує «декомунізувати» у Броварах щонайменше 60 вулиць — Маєш право знати, 6 липня 2015. Згодом, після прийняття Верховною Радою України законів про декомунізацію України, у жовтні 2015 року Український інститут національної пам'яті оприлюднив на своєму вебсайті оновлений «Список осіб, які підпадають під декомунізацію», до якого Ватутін вже не потрапив. Під час повномасштабного російського вторгнення в Україну пам'ятник над могилою Ватутіна в Маріїнському парку в Києві було виключено з Реєстру пам'яток національного значення рішенням Міністерства культури України від 8 лютого 2023 року, а вже 9-10 лютого 2023 монумент (статую й частину постаменту) демонтували.

Життєпис Микола Ватутін народився 1901 року в селі Чепухіно Валуйського повіту, тепер с. Ватутіне, у сім'ї Федора Григоровича Ватутіна — російського селянина-середняка. З ранніх років вирізнявся великою жагою знань, наполегливістю, сільську школу закінчив першим учнем. Із відзнакою закінчивши Валуйське двокласне земське училище, Микола Ватутін успішно витримує конкурсні іспити в комерційне училище, яке знаходилося у слободі Уразово. Проте, після третього класу, навчання довелося перервати, оскільки перестали виплачувати стипендію. Після повернення до села він працював у волосному правлінні.

Служба в армії У 1920, у віці дев'ятнадцяти років, М. Ф. Ватутін добровольцем вступив до лав Червоної Армії. Військову службу розпочав рядовим бійцем 3-го запасного стрілецького полку в Харкові, у вересні 1920 року брав участь у боротьбі проти загонів Революційної повстанської армії України Нестора Махна в районі Луганська і Старобільська, а через місяць направлений до Полтавської піхотної школи. Курсантам цієї школи доводилося не лише опановувати знаннями, а й брати участь у боях проти загонів українських повстанців. У лютому 1921 року Ватутін був прийнятий до РКП(б).

Навчаючись у Полтавській піхотній школі, брав участь у встановленні радянської влади в Україні. Закінчивши навчальний заклад, у грудні 1922 Миколу Ватутіна призначають командиром відділення стрілецького полку, потім з серпня 1923 — командиром взводу. Після закінчення Київської вищої об'єднаної військової школи, повертається до рідного полку та стає начальником полкової школи.

З 1926 по 1929 навчався в Військовій академії імені М. В. Фрунзе і був атестований командуванням як…енергійна, наполеглива людина, з багатою ініціативою, допитливим розумом. Всі доручення з проведення занять з групою старшого начскладу і навчань з військами виконує зразково. На військових іграх та навчаннях проявив себе як відмінний штабний командир"Шикман А. П. Деятели отечественной истории. Биографический справочник. Москва, 1997 г..Після завершення навчання в Військовій академії імені М. В. Фрунзе Ватутін направляється до штабу 7-й стрілецької дивізії в Чернігові, а з 1931 року стає начальником штабу гірсько-стрілецької дивізії, яка розташовувалася в місті Орджонікідзе.

Після дворічної служби начальником штабу ще раз був направлений до Військової академії ім. М. В. Фрунзе на оперативний факультет. Потім навчався в Академії Генштабу РСЧА.

У 1938 році полковник Ватутін призначається начальником штабу Київського особливого військового округу.

Друга світова війна

З 17 по 28 вересня 1939 року в ході радянського вторгнення до Польщі — начальник штабу Українського фронту, а в липні 1940 року йому, вже в званні генерал-майора, довіряється пост начальника Оперативного управління — заступника начальника Генерального штабу Червоної Армії. Пізніше він стає першим заступником начальника Генерального штабу Червоної армії.

У лютому 1941 року генерал-лейтенант Ватутіна нагороджено орденом Леніна.

З 30 червня 1941 — начальник штабу Північно-Західного фронту. Брав активну участь в обороні Новгорода, очоливши оперативну групу військ, що діяла там. Під його керівництвом здійснювалися контрудари проти німецького корпусу генерала Манштейна, в результаті яких німецькі війська зазнали втрат на підступах до Ленінграда. За організацію опору в районі Новгорода і Калініна генерал-лейтенанта Ватутіна нагороджено орденом Червоного Прапора.

У травні — липні 1942 року — заступник начальника Генштабу і представник Ставки ВГК на Брянському фронті. З 14 липня по жовтень 1942 року командував Воронезьким фронтом.

Під час Сталінградської битви командував Південно-Західним фронтом. Його війська у взаємодії з військами Сталінградського і Донського фронтів оточили 330-тисячне угрупування противника під Сталінградом. У грудні 1942 року у взаємодії з лівим крилом Воронезького фронту провели Середньодонську операцію, завдали поразки угрупуванню противника на Середньому Доні, остаточно зірвали план противника деблокувати оточені під Сталінградом війська 6-ї німецької армії. 28 січня 1943 року М. Ф. Ватутіна нагороджено орденом Суворова I-го ступеня, а згодом присвоєно звання генерала армії.

22 березня 1943 року Ватутін знову призначений командувачем Воронезького фронту. Влітку 1943 роки у період оборонної битви на Курській дузі війська фронту відбили потужні удари противника, в ході контрнаступу успішно прорвали глибоко ешелоновану оборону Вермахту.

Неабиякий військовий талант Ватутін проявив при створенні потужних ударних угрупувань, застосовуючи танкові корпуса як рухомі групи в арміях, а танкових армій — як рухомі групи фронту, що дозволило забезпечити високі темпи при прориві оборони противника і переслідуванні його.

Під керівництвом Ватутіна війська Воронезького (з жовтня 1943 року — 1-го Українського) фронту брали участь у звільненні Лівобережної України, битві за Дніпро, звільненні Харкова та Києва, а також у подальших операціях з вигнання німців із Правобережної України. У взаємодії з 2-м Українським фронтом на чолі з І. С. Конєвим війська 1-го Українського фронту в січні — лютому 1944 року в ході Корсунь-Шевченківської операції оточили чимале угрупування Вермахту та частково ліквідували його.

За свої здібності продумування військових операцій до найдрібніших деталей Ватутін нібито отримав серед німецьких командирів, що начебто ставилися до його «таланту полководця» з великою повагою, прізвиська «Шахіст» і «Гросмейстер». Проте, жодного задокументованого свідчення подібних висловлювань немає.

Поранення в сутичці з УПА

Хронологія подій 29 лютого 1944 року Ватутін виконував огляд частин фронту, того самого дня відбулась зустріч із командувачем 13-ї армії генералом Миколою Пуховим та його штабом у Рівному. Згідно зі свідченнями генерала Костянтина Крайнюкова, члена Військової ради фронту, який був із Ватутіним у цю мить, колона у складі чотирьох машин (генерали та ад'ютант Ватутіна сиділи у першій) та десятьох осіб охорони виїхала з Рівного надвечір у напрямку Славути, де розташовувався штаб 60-ї армії генерала Івана Черняховського. Приблизно на півдорозі Ватутін запропонував скоротити відстань, рушивши путівцем замість довгої дороги через Новоград-Волинський. О 18:50 колона потрапила під обстріл засідки воїнів УПА, під командуванням майора УПА «Енея»Іван Муковський. Українська Повстанська Армія та Збройні Формування ОУН у Другій Світовій Війні журнал «Воєнна історія» #5-6 за 2002 рік; передрук у Бібліотеці націоналіста «Бандера», 2017/09/14, біля села Милятин Острозького району Рівненської області, де Ватутін зазнав важкого поранення в ліве стегно. За свідченням Федора Воробця, засідка на Ватутіна відбулася в районі дій сотні «Деркача», у ній брали участь боївки СБ сіл Михалківці і Сіянці Острозького району Рівненської області, всього 17-27 бійців.

Пораненого генерала відправили до військових лікарів у складі найближчої танкової частини. Із підмогою, надісланої генералом Пуховим (командувачем 13-ї армії), Ватутіна перевезли до найближчого великого госпіталю в Рівне, де виконали першу операцію. У доповіді генерала К. В. Крайнюкова Сталіну 03:00 01.03.1944 стан Ватутіна оцінювався як задовільний, проте лікарі наполягали на неможливості транспортування пораненого протягом найближчої доби, після чого його треба відправити літаком до Москви.

Замість Москви його направили до Києва, де він перебував під постійним наглядом головного хірурга Червоної Армії академіка Миколи Бурденка та його заступника генерал-майора медичної служби Володимира Шамова. Спочатку стан Ватутіна вдалося нормалізувати, й мова йшла про те, що «товариш Ніколаєв (так звали Ватутіна в телеграмах) одужує», проте на початку квітня, на 33-й день після поранення, стан знову став погіршуватись: «Протягом ночі температура хворого була нормальною. Хворий спав задовільно. Зранку хворий був активним, снідав. Пульс 104. Температура до 12 години піднялась до 39.3 без ознобу. Пульс 120»

За декілька днів, попри активне лікування та застосування наявних антибіотиків, температура не спадала — від 38.2 до 40.2. Консиліум лікарів під головуванням Бурденка дійшов висновку, що лікування не дало очікуваного результату й для збереження життя хворого необхідно ампутувати ліву ногу. 14:00 5 квітня виконано високу ампутацію лівого стегна. Згідно з повідомленнями, хворий переніс операцію задовільно, до закінчення дня поступово вийшов зі стану післяопераційного шоку, пульс — 120—140, сліди синюхи відсутні, температура — 37.6, з'явився апетит.

Згодом стан Ватутіна знову почав погіршуватися внаслідок сепсису. Існує версія, що зараження сталося внаслідок використання мазі Вишневського в перші дні після поранення, яка має в своєму складі дьоготь, який був каталізатором швидкого нагноєння близьких до поверхні шкіри гнояків, проте цей препарат не може бути використаний як антибіотик, адже штучне нагноєння глибоких ран призведе до гангрени.

15 квітня Ватутін помер у київському військовому шпиталі № 3582, розташованому на території київської школи № 138.

Оцінки атентату