Драгоми́ров Миха́йло Іва́нович (; , поблизу Конотопа, Чернігівська губернія, Російська імперія — , Конотоп) — військовий і державний діяч Російської імперії українського походження, генерал-ад'ютант, генерал від інфантерії (30 серпня 1891). Кавалер Ордена святого апостола Андрія Первозванного (6 грудня 1901). Військовий письменник, професор тактики та військової історії Академії Генерального штабу.
Під час російсько-турецької війни 1877—1878 років у серпні 1877 року Михайло Драгомиров першим перейшов Дунай з 14-ю дивізією й забезпечив розгортання російських військ на зайнятому плацдармі. Був важко поранений на Шипкинському перевалі. У 1878 році — начальник Академії Генерального штабу, в 1889 році — командувач військ Київського округу, в 1898—1903 роках — Київський, Подільський і Волинський генерал-губернатор. На цій посаді активно сприяв розвиткові просвіти й культури в Україні.
Серед окремо виданих творів Михайла Драгомирова найвідомішими є: «Очерки австро-прусской войны 1866 г.», курси тактики (1872), «Опыт руководства для подготовки частей к бою» (1885/86) і «Солдатская памятка» (1890). Багато статей Драгомирова друкувалося в часописах («Военный Сборник», «Русский Инвалид», «Артиллерийский Журнал»). Його праці мали помітний вплив на творчість Бутовського Миколи Дмитровича.
Життєпис Народився 9 листопада 1830 в родовому хуторі поблизу Конотопа (нині районний центр Сумської області).
Відомостей про його родовід збереглося дуже мало. Відомо, зокрема, що його прадід, поляк Антон Драгомирецький жив у містечку Єзупіль у Галичині, яка була тоді під владою Польщі. У 1734 році переїхав на Лівобережну Україну. А через 5 років одружився з дочкою українського козака Матвія Моцкевича й оселився в селі Рябці, що адміністративно входило до Стародубського полку.
Дід Михайла Драгомирова, Іван Антонович, рано залишившись без батька, виховувався в сім'ї козака Моцкевича, діда по матері. 1761 року він під прізвищем Моцкевич вступив на військову службу до війська Московської держави, за 15 років вийшовши у відставку в званні капітана. Одружившись з Оленою Яківною Троцькою, він оселився в маєтку своєї дружини під Конотопом, на Сарнавському хуторі. У 1786 році його як капітана під прізвищем Драгомирецький-Моцкевич було зараховано до дворянства. Через два роки він звернувся до Новгород-Сіверського депутатського зібрання з проханням змінити своє прізвище на зросійщене Драгомиров.
Батько Михайла Драгомирова, Іван Іванович Драгомиров, у 1804 році розпочав військову службу в кавалерії, 1825 року в чині майора пішов у відставку і повернувся до батьківського хутора «Драгомирівський». Гостюючи у дрібного поміщика Романа Балюри, закохався в його доньку Ганну, з якою 1829 року взяв шлюб.
Тут, на хуторі «Драгомирівський», власне і народився Михайло Драгомиров та провів свої дитячі роки (його мати — Ганна Романівна Балюра). Фактично військове минуле пращурів Михайла Драгомирова визначило його життєву стезю. Початкову освіту здобув у Конотопському повітовому училищі.
Після закінчення училища в 1846 році батько повіз Михайла до Петербурга. Після клопотання його зарахували до Дворянського полку. З цього часу і розпочинається військова служба. Його ім'я як одного з найкращих випускників викарбуване на мармуровій дошці закладу. Отримує звання фельдфебеля, в 1849 році був прийнятий прапорщиком до лейб-гвардії Семенівського полку.
Після Дворянського полку отримав вишкіл протягом 1854—1856 років у Миколаївській військовій академії Генерального штабу в Петербурзі, яку він закінчив із золотою медаллю та званням штабс-капітана. У 1856 році у «Військовому журналі» було опубліковано його дисертаційний твір «Про висадки в давні та новітні часи».
У 1858 році військове міністерство спрямувало Драгомирова на один рік за кордон для вдосконалення військових знань та збирання відомостей про організацію іноземних армій. У Франції він слухає лекції в училищі Генерального штабу, вивчає військову справу у Великій Британії та Бельгії, згодом у Пруссії. Наприкінці року їде до Італії, де бере участь у бойових діях австро-італо-французької війни як спостерігач при штабі Сардинської армії. Після закордонного відрядження почав служити в Генеральному штабі.
З 1860 року викладає в Академії Генерального штабу на посаді ад'юнкт-професора і в званні капітана, 1863 року став професором тактики в академії. Займаючись педагогічною і науковою діяльністю, він водночас виконує обов'язки начальника штабу 2-ї гвардійської кавалерійської дивізії.
У ході австро-прусської війни 1866 року був представником Росії при прусській військовій ставці. Підсумком вражень і набутого досвіду стала його науково-публіцистична праця «Очерки австро-прусской войны в 1866 г.». Дуже гострою була його реакція на «Проєкт про переформовування армії» Льва Толстого. У відповідь Драгомиров здійснив фаховий аналіз роману «Війна і мир» з військової точки зору і зауважив чимало недоречностей у висвітленні перебігу воєнних дій. Він доходить висновку: військові фахівці не знайдуть у романі нічого, «крім того, що військового мистецтва немає, що підвезти вчасно провіант і веліти йти тому направо, тому наліво — справа не хитра і що бути головнокомандувачем можна нічого не знаючи і нічому не навчившись». Напружені взаємини між генералом і письменником, які супроводжувалися листуванням, тягнулися роками і викликали неабиякий інтерес суспільства. Зрештою вони стали відвертими ворогами після того, як Толстой дав негативну оцінку «Солдатській пам'ятці» генерала М.Драгомирова. Про фахові знання з історії мистецтва свідчить стаття Драгомирова для художнього альбому «Великі маневри російської армії». Сам Драгомиров був прихильником проєкту реформ, розробленого Дмитром Мілютіним. У першій половині 1860-х років Драгомиров активно публікувався у військовій періодиці — «Військовому збірнику», «Інженерному журналі», «Збройовому збірнику», «Артилерійському журналі».
У 1868 році він отримує звання генерал-майора. Водночас М.Драгомиров читав курс тактики й військової історії цесаревичу Миколі Олександровичу, а з 1866 до 1868 року викладав ці самі предмети великим князям Олександру Олександровичу і Володимиру Олександровичу. 1869 році М.Драгомиров був призначений начальником штабу Київського військового округу.
З 1873 року командував 14-тою піхотною дивізією в Одеському військовому окрузі, на той час була однією із самих відстаючих за показниками бойової підготовки. Вже у 1875 році з'єднання М. Драгомирова було одним із найбоєздатнішихВіталий Орлов Михайло Драгомиров: генерал Одеського військового округу та герой війни за незалежність Болгарії // Одеські-інфо, 22.08.2022.
У російсько-турецьку війну 1877—1878 років 14-ю піхотна дивізія М. Драгомирова на початку серпня 1877 року першою переправилася через Дунай біля міста Систова під вогнем турків. За блискучі дії при переправі нагороджений орденом святого Георгія 3-го ступеня і отримав звання генерал-лейтенанта. Тоді ж, 12 серпня 1877 року, під час оборони Шипки, був небезпечно поранений у ногу і змушений залишити діючу армію.
1 квітня 1878 року призначений начальником Миколаївської академії генерального штабу з присвоєнням звання генерал-ад'ютанта. У 1879 році видав свою головну працю «Учебник тактики». Відомий як затятий противник швидкострільної зброї та військових ігор, які при ньому практично повністю зникли з навчального курсу Академії. Він стає засновником військової психології і вводить у воєнну науку психологічну категорію «пружності» — як головної якості, необхідної солдатові для перемоги.
З 13 серпня 1889 року — командувач військ Київського військового округу. Драгомиров був одним з перших, хто почав створювати військовий повітряний флот і усвідомлював його роль у майбутньому. За вказівкою М.Драгомирова вся документація Київського військового округу перебувала під його особистим жорстким контролем. Накази Драгомирова друкувалися після оглядів військ і містили аналіз недоліків і підсумки. Ця робота велася дуже ретельно, що сприяло створенню військового архіву і наведенню порядку у військових справах округу. Цікаво, що європейські країни використали цей досвід для поліпшення організаційної роботи у своїх арміях. М.Драгомиров першим запроваджує використання українських пісень у військах округу, які до того суворо заборонялися.
У 1891 році на межі Липок і Печерська архітектором В. Ніколаєвим було споруджено двоповерховий особняк для родини М. І. Драгомирова.
1 січня 1898 року, залишаючись командувачем військ Київського військового округу, призначається на посади Київського, Волинського та Подільського генерал-губернатора. М. І. Драгомиров розпочав негайне вивчення і вирішення селянського питання, зокрема стосовно проблеми неврегульованості прав на власність у складних сім'ях, реорганізації селянського самоуправління.
Після особистого втручання генерал-губернатора 1898 року Міністерство внутрішніх справ дало згоду на збільшення напруги змінного струму і розширення мережі освітлення міста Києва. Під його керівництвом проклали справжній бульвар у Липках, було завершено спорудження Будинку народної освіти і Політехнічного музею. Київський костел Святого Миколи було споруджено за активної підтримки М.Драгомирова. Усе це сприяло його високому авторитету не тільки серед військових, але й цивільних осіб.
Опікувався М. І. Драгомиров і проблемами мирових посередників, виступивши з пропозицією збільшити чисельність останніх і точніше визначити їхні адміністративні права. М. І. Драгомиров звернувся до імператора Миколи ІІ з проханням якнайскоріше розверстати поміщицькі угіддя (ліси, луки, озера) і ліквідувати сервітутне право як таке, що не відповідає умовам часу. Також виступав за викуп міст і містечок, які перебували у приватному володінні, яких було 330, зокрема Бердичів і Липовець на Київщині, Старокостянтинів, Острог, Заслав, Дубно, Рівне на Волині, Ямпіль на Поділлі. Драгомиров пропонував викупити хоча би 12 основних міст.
Відокремлення поліцейських функцій від громадських у діяльності волосних старшин і сільських старост та введення найманих посад у поліції, на яких наполягав М. І. Драгомиров, були покладені в основу реформи поліції, розпочатої урядом у 1900 році.
З метою організації необхідних заходів щодо боротьби з епідеміями, у 1900 році М. І. Драгомиров скликав нараду медичних інспекторів Південно-Західного краю, яка ухвалила постанову про видання масовим накладом популярних медичних брошур і поширення їх серед жителів краю. Окремо довелось клопотатися про дозвіл цензури надрукувати видання українською мовою, оскільки законом 1876 року це було заборонено. Завдяки особистому втручанню М. І. Драгомирова такий дозвіл — як «изъятие из закона» — було отримано.
М. І. Драгомиров звернувся до Миколи ІІ з клопотанням про перегляд тимчасових положень 1882 року про заборону євреям проживати в селах Південно-Західного краю, купувати й орендувати землю. Зокрема, генерал-губернатор наполягав на внесенні у ці положення змін і доповнень, які заборонили б не лише документальні, а й словесні угоди про оренду, а також не лише постійне, а й тимчасове проживання євреїв у селах.
У 1901 році нагороджений найвищим російським орденом Святого апостола Андрія Первозванного. Останні роки він присвячує науково-публіцистичній діяльності, підтримує давні зв'язки з літераторами та художниками. Він залишив нащадкам десятки книг (у тому числі підручників), брошур, понад сотню інших наукових публікацій. Багато його праць було перекладено іноземними мовами
Влітку 1903 року М. Драгомиров подав клопотання про відставку і 10 вересня того ж року, склавши повноваження начальника Південно-Західного краю і командувача військ Київського військового округу, був призначений членом Державної ради. У жовтні переїхав до Конотопа, оселившись у будинку по вулиці, що нині носить його ім'я.
У 1905 році відхилив пропозицію зайняти пост головнокомандувача російської армії на Далекому Сході під час російсько-японської війни.