Ключові́ зна́ки — знаки альтерації, які виставляються біля ключа. Ключові знаки виставляються на початку кожного нотного рядку безпосередньо після ключа. Як правило ключові знаки виставляють відповідно до тональності твору:

Ключові знаки Мажорні тональності Мінорні тональностіЗнаки відсутні</td><td>До мажорЛя мінор

Ключові знаки Мажорні тональності Мінорні 1 бемольФа мажорРе мінор2 бемоліСі♭ мажорСоль мінор3 бемоліМі♭ мажорДо мінор4 бемоліЛя♭ мажорФа мінор5 бемолівРе♭ мажорСі♭ мінор6 бемолівСоль♭ мажорМі♭ мінор7 бемолівДо♭ мажорЛя♭ мінор Ключові знаки Мажорні тональності Мінорні 1 дієзСоль мажорМі мінор2 дієзиРе мажорСі мінор3 дієзиЛя мажорФа♯ мінор4 дієзиМі мажорДо♯ мінор5 дієзівСі мажорСоль♯ мінор6 дієзівФа♯ мажорРе♯ мінор7 дієзівДо♯ мажорЛя♯ мінор </div>

Історія Позначення одного бемоля при ключі використовувалось ще в період середньовіччя, натомість більшої кількості бемолів — лише в XVI столітті, а позначення при ключі дієзів — лише в середині XVII століття."Key Signature", Harvard Dictionary of Music, 2nd ed.

Порядок бемолів при ключі спочатку не був стандартизованим, і часто бемолі могли з'являтися у двох різних октавах, як показано праворуч. Наприкінці XV та на початку XVI століть для різних партій голосу в одній композиції бемолі виставлялись по-різному, що називалось частковими або конфліктними ключовими знаками. Наприклад, у мотеті XVI століття «Absolon fili mi» П’єра де Ла Рю (раніше приписуваний Жоскену де Пре) дві партії голосу виписані з двома бемолями, одна — з трьома бемолями, а одна — з чотирма бемолями."Partial Signature", Harvard Dictionary of Music, 2nd ed.

Барокова музика, написана в мінорних тональностях, часто була написана з тональністю з меншою кількістю бемолів, ніж це прийнято в сучасності; наприклад, твори в тональності до мінор часто мали лише два бемолі (оскільки ля часто доводилося альтерувати у ля у висхідній мелодичній мінорній гамі, як і сі ).

Нестандартні використання Ключові знаки також використовуються в музиці, яка виходить за межі європейської класики, наприклад у народній музиці та музиці деяких модерних напрямків.

Наприклад, в музиці для шотландської волинки, яка мала б бути написана з двома дієзами, F і C , знаки часто не виставляються лише тому, що на цьому інструменті технічно неможливо заграти F і C . Деякі композитори 20-го століття, наприклад Барток і Ржевський, експериментували з недіатонічними звукорядами і відповідними ключовими знаками.

Наприклад, у п'єсі Б.Бартока «Схрещених руках» («Мікрокосмос», т4, №99) при ключі познаечно E (права рука), а також F і G (ліва рука), що використовуються для зменшеної октатоніки; у п'єсі Фредеріка Ржевського «Бог до голодної дитини»використовуються знаки B, E і F для фригійського домінантового ладу, у п'єсі Дьордя Лігеті Galamb Borong (№ 7 з другого зошиту Études pour piano) — E і D (права рука) і B, A, G (ліва рука), а в п'єсі Pour Irina (№ 16 із третього зошиту того ж циклу) — B, E, D ,G (обома руками) у.

Є також приклади конфліктних ключових знаків, як у № 3 Сарказми Сергія Прокоф'єва, ор. 17 (три дієзи в правій руці та п'ять бемолів у лівій руці), а також чотири номери Фортепіанних етюдів Лігеті: № 1 з першого зошиту (жодного в правій руці, а п'ять дієзів у лівій руці), № 10 з другого зошиту (Der Zauberlehrling; жодного в правій руці, і п'ять бемолів у лівій руці в тактах 67-87); № 11 з другої книги (En Suspens; п'ять бемолів у правій руці й жодного в лівій руці, з протилежним пізніше); і № 12 з другого зошиту (Entrelacs; жодного в правій руці та п'ять бемолей у лівій руці, потім — зміна на протилежні).

Відсутність ключових знаків може вказувати і на те, що твір написано в модальній або атональній гармонічній системі. Прикладом є соната для фортепіано Бартока, яка не має фіксованої тональності та є дуже хроматичною.

Примітки

Література Левицький І. Основи теорії музики - Львів, 1921, перев.- Нью-Йорк, 1966. Способін. І.В.Елементарна теорія музики / пер. Є. Дроб'язка/ - Київ: "Мистецтво", 1952 - 204 с. Смаглій Г.А. Теорія музики : Підруч. для навч. закл. освіти, культури і мистецтв / Г.А. Смаглій. — X. : Вид-во «Ранок», 2013.— 392 с.