Украї́нська правосла́вна це́рква за кордо́ном (Українська православна церква в діаспорі; , ; також відома як Українська автокефальна православна церква в діаспорі) — православна митрополія Вселенського патріархату Константинополя, яка вважалася єдиною монолітною церковною структурою на території Європи, Австралії та Нової Зеландії, Латинської Америки.
УПЦ в діаспорі, разом з Української православної церкви США та Української православної церкви Канади, є прямою спадкоємницею Української автокефальної православної церкви Полікарпа (Сікорського), що була утворена у складі Польської православної церкви після Пінського собору в 1942 році за благословення митрополита Варшавського Діонісія (Велединського).
Історія
Заснування Українська православна церква в діаспорі є спадкоємницею УАПЦ, котра була створена у складі Польської автокефальної православної церкви, і діяла під час німецької окупації України у 1941—1944 роках. Її очолював митрополит Луцький Полікарп (Сікорський). УАПЦ підпорядковувалася Польській православній церкві і її предстоятелю митрополиту Варшавському Діонісію (Валединському) і де-юре не була автокефальною (слово «автокефальна» у назві спершу просто вказувало на автокефальну Польську церкву, яка протиставлялася РПЦ та її тодішнім структурам в Україні), хоча і планувала згодом отримати повноцінну і визнану автокефалію.
Висвячення ієрархії Митрополит Діонісій у своєму меморандумі до німецької цивільної влади від 15 липня 1942 висловив позицію, що Польська православна церква, яка отримала автокефалію від Вселенського патріарха, є канонічною спадкоємницею давньої Київської митрополії Константинопольського патріархату до 1686 року, коли та була неканонічно підпорядкована Московському патріархату, тож він має підстави для відновлення православної української ієрархії на звільнених німцями землях. Так була заснована нова УАПЦ (яка не мала зв’язку з канонічно ізольованою УАПЦ Василя Липківського, котра діяла в 1919-1937 роках) і для неї ієрархією Польської православної церкви були висвячені нові єпископи.
Професор і доктор теології Фрідріх Геєр, директор семінару конфесійних студій при гейдельберзькому університеті, свідок подій того часу, розповідає: «Коли німецькі війська 1941 року зайняли українську столицю Київ, необхідним стало зайняти найважливішу єпископську катедру України, Київську, і тим самим відновити тяглість історії української національної Церкви там, де вона була перервана 1686 року підпорядкуванням цієї Церкви Московському Патріархату. Синод Єпископів української Церкви, нещодавно конституйований з апробатою Варшавського Митрополита Діонісія, на своїй сесії у Пінську 8 лютого 1942 р. спинився на (кандидатурі — прим. перекладача) Архієпископа Ніканора Абрамовича, котрий ще того самого дня прийняв монаший постриг і був піднесений до сану архімандрита. Вже наступного дня новий архімандрит, з благословення Митрополита Діонісія, перебуваючи у його юрисдикції, був висвячений на єпископа трьома єпсикопами Синоду — Полікарпом Луцьким, Александром Пінським та Юрієм Брестським — згідно з канонами православної Церкви.» (Див. «Wandlungen in der ukrainischen autokephalen orthodoxen Kirche»Зміни в українській автокефальній православній Церкві у вид.: KYRIOS, Квартальник для історії Церкви і доховості Східної Європи, Berlin, X/70, Hft. 2, S. 84 ff.)
Еміграція
Восени 1944 року до Німеччини прибули дванадцять єпископів УАПЦ і розпочали організовувати там церковне життя. Митрополит Полікарп (Сікорський), котрий влітку 1945 року перебував біля Ганноверу, скликав першу нараду єпископів, що відбулася 16 липня 1945 року у Бад Кіссінґені. На ній було прийнято постанову надалі діяти як ієрархічний орган Української автокефальної православної церкви на еміграції.
Влітку 1949 року УАПЦ в діаспорі нараховувала коло 60 парафій, 20 000 вірних, 127 священників та 20 дияконів. У Мюнхені існували Богословський Науковий Інститут та Богословсько-педагогічна академія, де викладали видатні українські науковці й богослови. Однак Німеччина була для багатьох втікачів лише переходовою станцією. Гнані сталінським терором, злиднями та нещастями, починаючи з 1948 року, тисячі українських втікачів шукали притулку на Заході: в США, Канаді, Австралії, Новій Зеландії, Південній Америці. У зв'язку з переселенням православних українців з Німеччини у 1946-1951 роках, емігрувала і більша частина єпископів і духівництва. З ієрархії УАПЦ в діаспорі у Європі залишилися тільки митрополит Полікарп (Сікорський) у Франції з осідком у Ольне-су-Буа під Парижем (від травня 1950 року, до того перебував у Німеччині в українських таборах Гронау і Гайденау) та архієпископ Никанор (Абрамович) у Карлсруе.
Під безпосередньою духовною опікою митрополита Полікарпа залишилися церковні осередки УАПЦ у Франції, Бельгії, Великій Британії, Австрії, Австралії й інших заокеанських країнах. Архієпископ Никанор керував усіма парафіями у Німеччині. На церковному Соборі УАПЦ в Парижі 15-16 вересня 1952 року за його велику працю для УАПЦ архієпископ Никанор був піднесений до сану митрополита і обраний на заступника предстоятеля УАПЦ. Митрополиту Полікарпу за його великі заслуги перед УАПЦ Собор надав титул «Його Блаженство, Блаженніший Митрополит Полікарп»
Після смерті митрополита Полікарпа 22 жовтня 1953 року архієпископ Никанор приступив до керування УАПЦ. 28 жовтня того ж року в Парижі відбувся Надзвичайний архієрейський собор УАПЦ, на котрому митрополит Никанор був обраний предстоятелем УАПЦ в діаспорі.
Це обрання Никанора на становище предстоятеля УАПЦ було схвалено на Першому Соборі Митрополії УАПЦ (фактично — помісному соборі духовенства і мирян), що відбувся 16-18 грудня 1956 року у Карлсруе. На Соборі було прийнято Статут УАПЦ, обрані керівні органи й на заступника митрополита призначено архієпископа Мстислава (Скрипника). Заслуговує на увагу доповідь прот. Демида Бурка з Німеччини «Проблеми УАПЦ на чужині», виголошена під час роботи Собору, у якій він окреслив найбільші проблеми церкви протягом 10 років існування в діаспорі, а саме: єдність церкви, питання автокефалії, національність та соборний устрій церкви.
Після смерті митрополита Никанора 21 березня 1969 року відбувся Надзвичайний 4-ий Собор УАПЦ 12-14 вересня 1969 року в Оттобрунні поблизу Мюнхена, де владика Мстислав, архієпископ Нью-Йоркський, колишній єпископ Переяславський і вікарій Митрополита Київського, був обраний предстоятелем УАПЦ в діаспорі.
5-ий Собор УАПЦ відбувся у Лондоні 22-24 вересня 1978 року за участю митрополита Мстислава і архієпископа Ореста (Іванюка), та вніс важливі зміни до статуту УАПЦ (Детальніше: Жуковський А. П'ятдесятиріччя УАПЦ на еміграції – спроба перегляду й оцінки // Український церковно-визвольний рух і утворення української автокефальної православної церкви: матеріали наукової конференції (Київ, 12 жовтня 1996 р.) / [ред. А. Зінченко]. – К. : Логос, 1997. – С. 183–195).
У травні 1981 р. нововисвячений єпископ Анатолій (Дублянський) затверджений єпископом Лондонським і Західноєвропейським (з резиденцією при його парафії у м. Новий Ульм в Німеччині).
В серпні того ж року адміністрація парафій УАПЦ у Великій Британії була піднесена до рівня єпархії, і єпископ Дублянський був уведений на лондонський престол.
6-ий Собору УАПЦ відбувся в Лондоні в днях 27-29 травня 1983 року. Загалом у роботі Собору взяло участь 56 осіб, серед яких два єпископи, 16 представників духовенства, 38 делегатів-мирян з Європи та Австралії. Владика вказав на нестачу духовенства та єпископів УАПЦ, яка складалася з чотирьох єпархій: Західноєвропейської з кафедрою в Парижі, Великобританської з кафедрою в Лондоні, Австралійсько-Новозеландської з кафедрою в Сіднеї та Південноамериканської з кафедрою в м. Куритиба (Бразилія). В неділю 29 травня, під час Урочистої Божественної Літургії в Катедральному Соборі Преображенія Господнього, висвячено архімандрита Володимира (Дідовича) на єпископа Лондонського, а також владика Митрополит Мстислав підвищив висвяченого у 1981 р. єпископа Лондонського та вікарія митрополита УАПЦ для Західної Європи Анатолія (Дублянського) до сану Архиєпископа, з титулом Паризького й Західноєвропейського. Фактично, було утворене окреме Західноєвропейське архієпископство УАПЦ у віданні Митрополії УПЦ під загальним керівництвом Мстислава.
Владика Мстислав помер 11 червня 1993 року.
7-ий собор Митрополії УАПЦ в діаспорі було проведено з 7 по 10 квітня 1994 року при Соборі Святого Архистратига Михаїла у Ґенці в Бельгії, владика Константин (Баган) був обраний предстоятелем УАПЦ в діаспорі з наданням йому титулу «Блаженніший Митрополит Української Автокефальної Православної Церкви в Діаспорі». Архієпископа Анатолія (Дублянського), який проживав у Німеччині, призначили його заступником, та піднесли до сану митрополита з титулом "Паризького і Західноєвропейського". Митрополича рада та консисторія розмістилися у головних парафіях УАПЦ, найбільших за чисельністю українських вірних: у Парижі (кафедральному місті Паризько-Західноєвропейської єпархії УАПЦ), де впливовим активістом та ідеологом УАПЦ був мирянин Аркадій Жуковський, та у Лондоні, де мешкав єпископ Іоанн (Деревянка). Зусиллями останнього, при кафедральному Преображенському соборі УАПЦ у Лондоні замість раніше існуючого єпархіального вісника "Відомості єпархіяльного управління УАПЦ у Великій Британії", став видаватися журнал з новою назвою: "Відомості Митрополії УАПЦ у діяспорі й єпархіяльного управління у Великій Британії" (за 1994-2011 роки випущено 50 номерів).
Під омофором Вселенського патріархату Константинополя У 1990-х роках розпочався процес врегулювання канонічного статусу УАПЦ в діаспорі шляхом її поступового входження у юрисдикцію Константинопольського патріархату.
Першою була визнана Українська православна церква Канади і від квітня 1990 року вона перебуває під омофором Вселенського патріархату як самостійна адміністративна одиниця.
У Неділю Православ'я 12 березня 1995 Патріарх Варфоломій I ствердив прийняття усіх православних українців у діаспорі під його юрисдикцію. Українська православна церква США була виділена в окрему самостійну адміністративну одиницю, а решта православних українських парафій, тобто УАПЦ в діаспорі, були підпорядковані предстоятелю Української православної церкви США — митрополиту Константину, та очолюваній ним митрополії. Таким чином було відновлено історичний зв'язок із Вселенським патріархатом . З цього часу Українська православна церква в діаспорі у цілому перебуває у канонічній і євхаристичній єдності з Вселенським Константинопольським патріархатом і тим самим з усіма канонічними автокефальними православними помісними церквами.
Через незгоду з приєднанням до юрисдикції Вселенського патріархату, вийшов зі складу Ради Митрополії УАПЦ у 1995 р. парафіянин церкви св. Симона Зилота у Парижі, та діяч ОУН Жуковський Аркадій Іларіонович, який відтоді був прихильником Української православної церкви Київського патріархату.
8-ий собор Митрополії УАПЦ в діаспорі було проведено 24-26 вересня 1999 року в місті Генк. У Соборі взяли участь єпископи, духовенство та миряни західно-європейських країн: Сполученого Королівства, Франції, Німеччини та Бельгії, а також з Австралії, Північної та Південної Америки. Собор був скликаний через 2 роки після упокоєння в Бозі правлячого архієрея УАПЦ для Західної Європи, митрополита Созопольського Анатолія (Дублянського) у жовтні 1997 року в місті Новому Ульмі, Німеччина. На місце Владики Анатолія був призначений керуючий з 1991 року Лондонсько-Великобританською єпархією єпископ Іоан, піднесений у сан архиєпископа, і тоді ж його юрисдикцію поширено на Паризько-Західноєвропейську єпархію.http://www.uaoc-diaspora.com/8thSoborRelacja.htm/ У 2000 році юрисдикцію Іоанна поширено також на Австралійсько-Новозеландську єпархію УАПЦ, якою раніше керував Антоній (Щерба).