Обухів

Обу́хів () — місто у центральній частині Київської області, адміністративний центр Обухівського району. Розташоване у долині річки Кобринка на відстані 45 км від Києва.

До складу Обухівської міської ради входять два населені пункти: село Таценки і село Ленди. Чисельність населення — 32,6 тисяч осіб без урахування ВПО (2024 рік). Загальна площа становить 2 420 га.

Історія

Стародавній час Навколо Обухова знайдено поселення Трипільської археологічної культури (III—II тисячоліття до н. е.), скіфського часу, зарубинецької та черняхівської культур, давньоруські поселення (XI—XIII ст.); виявлено срібні і бронзові монети II—V ст. до н. е. зі Стародавньої Греції, Риму, Візантії, скарб ювелірних речей (XI—XIII ст.). Загалом на початку XX ст. поруч з Обуховом знайшли 28 курганів.

Польсько-литовське панування Поселення Лукавиця (нинішній Обухів) вперше згадується в історичних документах XIV століття (1362 рік). Літочислення Обухова ведеться з часу вступу на княжий престол першого київського князя з династії Гедиміновичів — Володимира Ольгердовича (1362–1395), якого призначив княжити його батько — Великий князь Литовський Ольгерд, що напередодні приєднав українські землі до Великого князівства Литовського, відвоювавши їх у Золотої Орди.

Першим відомим володарем даровизни Лукавиці (земель у басейні річки Красної, між річками Стугною і Гороховаткою) був воєвода литовського князя Свидригайла — брацлавський староста пан СтанкоObuchów… — S. 356. (Станіслав) Ганкович Юрша (Юршевич). Після смерті Станіслава Юрші Лукавиця перейшла у спадок його синові — володимирському наміснику Іванові (Іванкові). 1471 року великий князь Литовський Казимир підтверджує право на володіння Лукавицею Івашка Юршича. Оскільки Івашко не мав синів, то власником його маєтків стала його сестра Юршанка, що вийшла заміж за волинського православного шляхтича, кухмістра Олехна (Олексія) Монвида-Дорогостайського, який зробився таким чином володарем Лукавиці.

1482 року орда кримського хана Менглі-Гірея спустошила цю місцевість, яка довго залишалася майже незалюдненою. Олехно Монвид-Дорогостайський мав одного сина — мечника Миколу. В Миколи було чотири сини: Микола, Станіслав, Петро та Ян (Іван). По смерті батька Миколи Дорогостайського 14 липня 1550 року відбувся розподіл маєтностей між синами. В результаті Кухмістрівщина (Лукавиця) дісталася найменшому Яну. За життя Яна Дорогостайського на річці Лукавиця був лише хутір, де проживав один селянин Обух: «за живота пана Яна Дорогостайського тые добра были пусты, только тут один мужик мешкал Обух, от которого за часом названо маетность над Лукавицею Обухов и Обуховщизна». Так, від імені Обуха, місцевість, яка до татарського згону називалася Лукавицею, отримала назву Обухів. Ян Дорогостайський володів Лукавицею 15 років і помер, залишивши одного спадкоємця, малолітнього сина Павла. Опікуном Павла був призначений його дядько Петро Миколайович Дорогостайський, що згодом відправляє Павла навчатися за кордон, а після цього продає (хоча й не мав на це права) у 1588 році Лукавицю білоцерківському старості Янушові Острозькому за 300 кіп литовських грошей. Також відомо, що в свою чергу Януш Острозький у поселенні Лукавиця поставив управителем козака Обуха. Крім цього, Острозький заснував села Великий Обухів і Малий Обухів та містечко Новий Обухів. Після повернення з навчання з-за кордону, Павло Дорогостайський вступає у судову боротьбу з Янушем Острозьким за право володіти Обухівщиною. В результаті у листопаді 1598 року Павло через суд повертає свої законні землі.

Після смерті Павла Дорогостайського Обухівщиною оволоділа його єдина дочка Олена. Вона вийшла заміж за белзького каштеляна Анджея Фірлея, якому дістався «Обухівський ключ» — Обухів, Германівка, Перегонівка, Василів, Деремезна.

Після Люблінської унії посилилося соціальне й національне гноблення населення феодалами. Місцеві жителі брали активну участь у селянсько-козацькому повстанні 1591–1593 років під проводом Криштофа Косинського. Тоді вони спалили фільварк дідича Обухова — белзького каштеляна Анджея Фірлея. Коли у травні 1596 року через Обухів проходили повстанці на чолі з Северином Наливайком, з ними пішла й частина жителів Обухова.

В січні 1630 року маєток Фірлеїв в Обухові був розгромлений козаками-«випищиками» та повсталими селянами Трипільського староства.Щербак В. Антифеодальні рухи на Україні напередодні визвольної війни 1648—1654 рр. — К. : Наукова думка, 1989. — С. 33. — ISBN 5-12-000672-8 (в обкл.).

У А. Фірлея та дружини не було дітей, тому маєток перейшов до Фірлеєвої сестри Анни — дружини воєводи парнавського та венденського, графа Казімежа (ЙоахімаObuchów… — S. 357.) Тарновського гербу Леліва.

Гетьманщина

В роки визвольної війни 1648—1657 років Обухів у 1649 році став сотенним містечком (сотник Яцько Красовський). Сотня ввійшла до Київського полку (полковник Антін Жданович). Основна маса населення Обухова «покозачилась». В 1651 році його пограбували й зруйнували татари, а людність забрали в полон. Однак містечко швидко відбудувалося. На початку 1654 року жителі Обухова присягли на вірність Російській державі. 1656 року Богдан Хмельницький зробив Обухів ранговим помістям і в цьому ж році цар Олексій Михайлович віддав цю місцевість у володіння київському полковнику Ждановичу.

Під час громадянської війни Руїни Обухів був перетворений у пустку. 1662 року його залишили власники Тарновські. За договором 1686 року Обухів залишився за Польщею. Частина місцевих селян переселилися за Дніпро, інша — залишилася в Обухові, але не корилася панам, не платила податків і навіть не пускала на обухівські землі польську шляхту, тому польські пани прозвали їх «розбійниками». Пізніше обухівці підтримали повстання Семена Палія у 1702—1704 роках. Після поразки Палієвого повстання Обухів, Нещерів і Копачів дісталися «на ранг» київському полковникові, племінникові Івана Мазепи Костянтину Мокієвському. Тоді Обухів був порожній, Мокієвський у 1704 році залюднив його переселенцями, в основному з Полтавщини.

Після Полтавської битви 1709 року Петро І, ліквідовуючи «изменников мазепинцев», віддав і їхні «изменничьи маетности» іншим володільцям: відповідно «изменичье» село Обухів було відписане в казну і «представлено указом в пользование» київському комендантові Черсичу. В 1710 році частина «мазепинських пожитков» в Обухові, Нещерові і Копачеві «за указом» дісталася першому київському губернаторові, Петровому небіжеві Дмитрові Голіцину. 1727 року Обухів поділили на 2 частини, які надавалися «на пропитание» відповідно київським генерал-губернаторам і обер-комендантам. При цьому з 1714 року до кінця XVIII століття номінальними власниками однієї з частин вважалися польські графи Тарновські.

На час проведення Люстрації 1765 року в тій частині Обухова, що належала польському магнатові, хрещеникові Катерини II графу Яну-Яцеку Амор Тарновському, налічувалося 50 дворів. Але польсько-російський кордон, що пролягав Обухівщиною і ділив її навпіл понад сто років, постійно був неспокійний, часто він був пов'язаний і із гайдамацькими рухами. Відомо, що в гайдамацькому повстанні Коліївщина 1768 року брав участь загін, який очолював двадцятилітній обухівець, козак-запорожець Яків Сачко (Довгошиєнко).

Російська імперія (кінець XVIII — початок XX сторіччя)

Після другого поділу Польщі указом Павла I від 1796 року половина Обухова з прилеглими землями були подаровані київському цивільному губернатору М. М. Бердяєву, його синам і онукам, друга ж половина перейшла в казну і називалася ранговою. Одну частину населяли кріпаки, іншу — казенні селяни. За обома частинами містечка закріпилися відповідні назви: Бардіївка (нинішня Піщана), що перейшла у власність Бердяєвим, і Кип'яча, що стала власністю казни.

У 1837 році Бердяєв від 1199 ревізьких душ власницької частини Обухова мав 3037 карбованців прибутку та 600 карбованців — від зданих на відкуп п'яти шинків та одного млина. 1816 року князь М. М. Бердяєв звів у центрі Обухова білокам'яну Свято-Воскресенську церкву, біля якої був похований.

У 1834 році Обухову надано статус ярмарського містечка: тоді тут проходило 6 губернських ярмарків у рік. Чисельність населення містечка становила 5165 жителів.

У 1845 році тут діяли полотняна фабрика, цегельний завод, гуральня. В казенній частині Обухова за рахунок казни в 1852 році споруджено церкву в ім'я Архістратига Михаїла. Після смерті Бердяєва його нащадки продали маєток канцлерові імперії, намісникові Польщі, князеві Олександру Михайловичу Горчакову, який продовжив розбудову маєтку, спорудив білокам'яний палац, що вражав своєю архітектурною довершеністю. Також князь Олександр Горчаков у 1872 році побудував в Обухові винокурний завод.

Ярмарково-базарна стихія породила суто обухівський прошарок людей: промисловиків-баришників, торговців свинями — кабанників. Ярмаркове містечко густо заселяли ремісники: стельмахи, бондарі, столярі, ковалі, шевці, кравці, «богомази» і найбільше гончарі. Гончарним промислом займалися 15 відсотків населення Обухова. На початку XX століття місто вважалось «гончарною столицею» Київського повіту Київської губернії. Цьому сприяли великі природні поклади гончарної глеїстої глини. Також відомо, що 1900 року в Обухові діяло 56 вітряків, на двох річках — Кобринці і Заваллі — стояли дві греблі, а на них три водяні млини.

Метричні книги, клірові відомості, сповідні розписи церков св. Михаїла, Воскресіння Господнього м-ка Обухів XVIII ст. — Київської сот. і п., з 1781 р. Київського пов. і нам., з 1797 р. Київського пов. і губ.; XIX ст. — Обухівської волості Київського пов. Київської губ. зберігаються в ЦДІАК України. http://cdiak.archives.gov.ua/baza_geog_pok/church/obuk_001.xml

Новітня доба (ХХ-XXI сторіччя) Під час революційних змагань 1917—1921 років Обухів опинявся у нетривалому володінні різних держав та військ. У березні 1917 року у селищі стало відомо, що в результаті Лютневої революції було усунено від правління царя, тому влада формально перейшла у відання Української Центральної ради. В листопаді стало відомо, що в результаті Жовтневого перевороту був скинутий Тимчасовий уряд, а в грудні влада в Обухові перейшла до Комісара Центральної ради (Обухів тепер офіційно знаходився на території Української Народної Республіки). У січні 1918 року Обухів окупували більшовицькі війська. Створився ревком, керівником якого став Т. Т. Зінченко. Але, у березні 1918 року містечко звільнили німецькі війська і влада знову перейшла до УНР (березень-квітень), а з 29 квітня, після державного перевороту, Обухів став входити до території Української Держави гетьмана Павла Скоропадського. В листопаді 1918 року в Обухові, Трипіллі та Григорівці почалося повстання проти німецьких військ (в результаті встановлюється влада Директорії УНР). 15 лютого 1919 року більшовики вдруге окупували Обухів і знову відновилася радянська влада, почав працювати ревком. Та проти радянської влади відразу повстали обухівці, підтримуючи дії отамана-«незалежника» Зеленого. 12 травня 1919 року повстанці були розбиті під Обуховом батальйоном Київського губвійськкомату, але опір більшовикам продовжувався навіть тоді, коли в липні 1919 року Дніпровська дивізія отамана Зеленого була остаточно розбита біля Ржищева. У вересні 1919 року Обухів зайняла Біла армія Антона Денікіна, але у грудні більшовики повернули собі владу. На початку травня 1920 року об'єднані армії Польщі та Директорії УНР зайняли селище, та через контрнаступ радянської армії змушені були на початку червня відступити. З даного часу в Обухові остаточно встановлюється радянська влада, хоча збройний опір на Обухівщині продовжувався до 1922 року.