Українська автокефальна православна церква, скорочено УАПЦ — православна церква, що існувала в Україні до 2018 року. Припинила існування як окрема релігійна громада, ставши інтегрованою частиною Православної Церкви України після об'єднавчого собору українських православних церков.
Історія Відродження УАПЦ 15 лютого 1989 року за підтримки проукраїнських сил у Києві почав діяти ініціативний комітет із відновлення Української Автокефальної Православної Церкви в Україні. Його основною метою було відродження УАПЦ та реєстрація громад Церкви. Після того, як 19 серпня 1989 року з юрисдикції Російської православної церкви разом зі своєю парафією вийшов протоєрей Володимир Ярема, настоятель львівського храму Петра і Павла, автокефальний рух почав набирати широких обертів. Під час богослужінь на парафіях УАПЦ було прийнято поминати тодішнього Вселенського Патріарха Димитрія.
Тривали пошуки єпископів для відновленої Церкви. 22 жовтня 1989 р. на Соборі священиків і мирян у Львові було проголошено відродження УАПЦ. Очолив відроджену Церкву позаштатний єпископ Московського Патріархату Іван (Боднарчук) (14 листопада 1989 року він був заборонений у служінні Синодом РПЦ).
На початок 1990 року в УАПЦ перейшло близько 200 галицьких парафій. Все більша кількість громад змушувала провід Церкви ухвалити рішення здійснити хіротонії нових єпископів. Оскільки залучити до цього процесу архиєреїв УАПЦ в еміграції на той час не було можливо, нового єпископа УАПЦ — Василя (Боднарчука) рукоположили Іван (Боднарчук), архієпископ Сімферопольський і Кримський РПЦ Варлаам (Ільющенко), який діяв таємно від Синоду РПЦ, та єпископ Яснополянський Істинно-Православної (Катакомбної) Церкви Вікентій (Чекалін). Як виявилось згодом, останній був самозванцем. Тому всі здійснені за його участі хіротонії були повторені в 1991 році за участі єпископа із закордонної частини УАПЦ Антонія (Щерби).
Загалом весною 1990 року відбулося ще п'ять єпископських хіротоній: Андрія Абрамчука, Данила Ковальчука, Миколая Гроха, Романа Балащука та Володимира Романюка.
«На момент утвердження автокефального устрою Української Церкви на Помісному Соборі 1990 року механізм її проголошення, по-перше, не було регламентовано священними канонами Православної Церкви, а по-друге, не було узгіднено на загальноправославному рівні. Саме тому, піклуючись про утвердження українського православ'я в нових історичних умовах, Помісний Собор 1990 року пішов шляхом самопроголошення автокефалії. Обираючи цей шлях, Українська Церква не прагнула сепарації від повноти вселенського православ'я або навіть однієї Помісної Церкви. Нашою метою було не відокремлення, а усамостійнення, не розкол чи ослаблення українського православ'я, а навпаки, церковне відродження, зокрема, збереження та утвердження структур Православної Церкви в західних та центральних регіонах, де у той час мав місце стрімкий розвиток структур Української Греко-Католицької Церкви». — Мефодій, предстоятель УАПЦ
5-6 червня 1990 року в Києві відбувся Всеукраїнський Православний Собор за участю близько 700 делегатів з усієї України, серед них було 7 єпископів i понад 200 священиків. Собор затвердив факт відновлення УАПЦ i обрав Патріархом Київським Мстислава (Скрипника). Також було прийнято Статут Церкви. Сам митрополит Мстислав на цьому Соборі був відсутнім, а своє обрання Патріархом прийняв не одразу. Місцеблюстителем патріаршого престолу в Києві став на той час вже митрополит Іван (Боднарчук). 16 вересня 1990 року митрополитом Львівським (УАПЦ) Іоанном (Боднарчуком), єпископами УАПЦ Володимиром (Романюком) і Данилом (Ковальчуком) — Антоній (Масендич) був висвячений на єпископа Рівненського і Житомирського.
2 жовтня 1990 року органи влади Української Радянської Соціалістичної Республіки офіційно зареєстрували УАПЦ. Російська православна церква розпочала кампанію по дискредитації церкви, як розкольницької, самосвятницької, і неканонічної.
28 жовтня 1990 року в соборі Святої Софії міста Києва Патріарх Московський Алексій ІІ урочисто оголосив рішення Архиєрейського собору та вручив митрополиту Філарету, главі УПЦ (бувший екзархат РПЦ), Томос (Грамоту) про «самостійність і незалежність» в управлінні.
Демократизація політичного життя в Україні сприяла тому, що восени 1990 року митрополит УАПЦ Мстислав (Скрипник) отримав змогу відвідати Україну. 18 листопада 1990 року в соборі Святої Софії в Києві відбулася інтронізація його на Патріарха Київського i всієї України. В Україні Патріарх Мстислав разом з єпископом Вашингтонським Антонієм (Щербою) рукоположили єпископа Хмельницького Антонія (Фіалко) i єпископа Дніпропетровського Пантелеймона (Романовського).
Незабаром між престарілим главою УАПЦ патріархом Київським Мстиславом (Скрипником), який жив в США, і його місцеблюстителем в Україні митрополитом Іоанном (Боднарчуком) розгорівся конфлікт, в якому Антоній (Масендич) прийняв сторону Мстислава і став з цього часу користуватися його довірою. Отримавши від нього посаду керуючого справами УАПЦ (з 1 грудня 1990) і повністю усунувши Іоанна від керівництва, Антоній у 1991—1992 роки фактично очолював УАПЦ. Мав в УАПЦ повноваження приймати у відсутності патріарха найбільш важливі рішення самостійно, після попередньої телефонної консультації із патріархом Мстиславом, що був тоді в США. У липні 1991 року Антоній був призначений на посаду голови Відділу зовнішніх церковних зв'язків УАПЦ та возведений у сан архієпископа Київського. 25 січня 1992 році останній був зведений на митрополита Переяславського і Січеславського.
Після свого короткого перебування в Україні Патріарх Мстислав повернувся до США. Перебування глави УАПЦ поза межами держави, а також низка внутрішніх непорозумінь та конфліктів в українській частині УАПЦ в 1990—1991 роках призвели до протистояння всередині неї різних груп та архиєреїв. Це унеможливило чітко оформити свою структуру та унормувати церковне життя Церкви.
1-3 листопада 1991 року митрополит Філарет зібрав Помісний Собор УПЦ (Російської церкви в Україні), на якому учасники підписали звернення до Патріарха Московського, де просили надати УПЦ автокефалію та піднести Церкву до рангу Патріархату. Зокрема Собор ухвалив таку пропозицію: «Звернутися до Святійшого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II і єпископату Російської Православної Церкви з проханням дарувати Українській Православній Церкві повну канонічну самостійність, тобто автокефалію». У Зверненні до голови Верховної Ради України, митрополит Філарет писав, що «Самостійність Української Православної Церкви в незалежній Українській державі є канонічно виправданою та історично неминучою». У середовищі Російської Православної Церкви назрівав серйозний конфлікт.
21 червня 1992 року в канцелярії УАПЦ на вул. Трьохсвятительській у Києві до митрополита Антонія прибули народні депутати Олександр Зінченко, Лариса Скорик, Дмитро Павличко, Василь Червоній, М. В. Поровський, а також майбутній заступник голови СБУ Віктор Бурлаков і співробітник апарату Президента України Леоніда Кравчука Богдан Тернопильский. Вони вимагали негайно скликати собор єпископів УАПЦ для прийому в її лоно Філарета (Денисенка) разом з церковною скарбницею, будівлею митрополії на Пушкінській і Володимирським собором..
22 червня 1992 року Антоній (Масендич), піддавшись тиску з боку влади і не погодивши питання з патріархом Мстиславом, відправив телеграми єпископам УАПЦ з вимогою терміново приїхати в Київ, не повідомивши їм про мету приїзду.В. И. Петрушко Автокефалисткие расколы на Украине в постсоветский период 1989—1997
26 червня 1992 року відбувся перший об'єднавчий собор між Українською церквою (УАПЦ) і Російською церквою в Україні (УПЦ-МП, яка себе називає "Українська православна церква"), на якому було створено Українську православну церкву Київського патріархату на чолі з патріархом Мстиславом (без його згоди чи підтвердження), було також вирішено вважати заступником — Філарета (Денисенка), а керуючим справами — Антонія (Масендича). Українську Православну Церкву (Московського Патріархату) представляли митрополит Філарет, єпископ Яків (Панчук) та двоє нових архиєреїв — Спиридон (Бабський) і Варсонофій (Мазурак). З боку УАПЦ в Соборі брали участь єпископи Антоній (Масендич), Володимир (Романюк), Роман (Балащук), Софроній (Власов), Роман (Попенко) та Михаїл (Дуткевич). Відразу після об’єднавчого Собору єпископи УАПЦ — Хмельницький Антоній (Фіалко), Дніпропетровський Пантелеймон (Романовський), Волинський Миколай (Грох) Овруцький Полікарп (Пахолюк) подали прохання про перехід до РПЦ і були перерукоположені. А єпископ Полікарп зрікся єпископського сану.
Перші єпархії Перші єпархії до першого об'єднання у 1992 Львівська і Галицько-Волинська (Іоан (Боднарчук)) → Львівська і Сокальська (Петро (Петрусь)) Київська (Мстислав (Скрипник)) Білоцерківська, вікарна Київської єпархії (Володимир (Романюк)) → Вишгородська, вікарна Київської єпархії (Володимир (Романюк)) Тернопільська і Бучацька (Василій (Боднарчук)) Івано-Франківська і Коломийська (Андрій (Абрамчук)) Чернівецька і Буковинська (Даниїл (Ковальчук)) Ужгородська і Виноградівська (Володимир (Романюк)) Луцька і Волинська (Миколай (Грох)) Чернігівська і Сумська (Роман (Балащук)) Рівненська і Житомирська (Антоній (Масендич)) → Житомирська і Овруцька (Софроній (Власов)) Овруцька, вікарна Житомирської єпархії (Полікарп (Пахолюк)) Переяславська і Січеславська (Антоній (Масендич)) Хмельницька і Кам'янець-Подільська (Антоній (Фіалко)) Миколаївська і Херсонська (Пантелеймон (Романовський)) → Миколаївська і Полтавська (Роман (Попенко)) Вінницька і Кіровоградська (Софроній (Власов), Пантелеймон (Романовський)) Білоцерківська і Уманська (Михаїл (Дуткевич))
Після об'єднання заступник Патріарха Філарет (Денисенко) вирішив перерукопокласти деяких єпископів, які вже були рукопокладені в УАПЦ: Володимир (Романюк), Роман (Балащук), Антоній (Масендич) та Софроній (Власов).
Нова Церква була зареєстрована органами влади, а тому скасовувалась реєстрація УАПЦ (юридично вона перестала існувати). Однак частина духовенства та вірних УАПЦ негативно поставилось до утворення нової структури. Пояснювалось це тим, що об’єднавчий Собор та утворення УПЦ КП відбувалось за відсутності Патріарха Мстислава та без його благословення.
Від 1 до 10 липня 1992 року Патріарх Мстислав перебував з візитом в Україні. Під час зустрічі з колишнім єпископатом УАПЦ він виразив своє невдоволення об’єднавчим Собором та утворенням нової структури — УПЦ КП.
17 жовтня глава УАПЦ вивів за штат митрополита Антонія (Масендича) та єпископа Володимира (Романюка).
Даниїл (Ковальчук) не поспішав з переходом до грудня.
12 грудня того ж року Патріарх востаннє прибув в Україну. Тоді ж — 23 і 24 грудня — в Києві відбулася зустріч із вірними та духовенством, які не визнали об’єднання з частиною УПЦ (МП) на чолі з митрополитом Філаретом (Денисенком). Участь у нараді взяв і архиєпископ Львівський Петро (Петрусь). Підсумком наради стало звернення Патріарха Мстислава від 24 грудня на ім’я Президента України, Прем’єр-міністра та Генерального прокурора України, в якому він наполягав на незаконності участі частини єпископів і вірян в об’єднавчому Соборі 25-26 червня 1992 року і порушенні Статуту УАПЦ.
На такі дії Патріарха Архиєрейський Собор УПЦ КП (17 архиєреїв) відреагував постановою від 15 грудня, що жодні дії першоєрарха (Мстислава (Скрипника)) не мають чинності без попереднього узгодження з Синодом. Самого Патріарха Мстислава запрошували взяти участь в Соборі, однак він категорично відмовився.
У свою чергу владика Мстислав призначив нового керуючого справами Патріархії УАПЦ архиєпископа Петра (Петруся) та доручив йому скликати в січні 1993 року розширену архиєрейську нараду з метою подальшого врегулювання статусу УАПЦ. Нарада відбулась у Львові 22 січня, але, окрім архиєпископа Петра (Петруся), на ній був присутній тільки єпископ Михаїл (Дуткевич).
У відповідь на дії архиєпископа Петра (Петруся) того ж дня Архиєрейський Синод УПЦ КП позбавив його сану, а також тих священнослужителів, які намагались відновити діяльність УАПЦ.