Пі́стинь — село в Україні, у Косівській міській територіальній громаді Косівського району Івано-Франківської області. Розміщене на березі річки Пістиньки, правої притоки Пруту. Населення — 3706 осіб (на 01.01.2021 р.).
Географія На південно-західній околиці села річка Корови впадає у Пістиньку.
Біля гирла струмка Нижній (Малий) Ардан, правий доплив Пістиньки, поруч з церквою Успіння Пресвятої Богородиці, розташований водоспад Ардан (3 м).
Вершини
Клифа — 859м;
Ділок — 578м;
Голиця — 450м;
Хребет Каменистий — 700 метрів.
Історія За легендою, село було засноване монахами. Легенда розповідає, що поселенці, прийшовши сюди, побачили «…довкола пусто, жодної тобі людини за весь день переходу…». «Пусто тут безпечно тут, то ж піст триматимемо, щоб Бог благословив це місце на безпечне щасливе проживання…». Вони поселились на горі яку омивала ріка для усамітниння та присвячували себе молитвам до Бога. З часом на тій горі вирішили поставити церкву, але через те що гору омивала ріка вони перенесли будівництво на інший берег ріки. Але три ночі підряд невидима сила переносила будівельні матеріали на інший бік - туди де її зрештою і збудвали. Згодом навколо церкви почали силитися люди, адже в його стінах могли найти знайти захист під час нападу кочовників. Для захисту від знищення і розорення святині навколо церкви звели монастирське укріплення з валами і кам'яними мурами. Завдяки цьому церква збереглася до наших часів.
Річ Посполита Перша письмова згадка про Пістинь з'являється у 1375 році та пов'язана зі з'ясуванням права власності на соляні джерела, що тут знаходились. У 1416 році король Владислав Ягайло підтвердив надання села Пістинь (Pyestina) Василькові Тептуковичу. У податковому реєстрі 1515 року задокументовані 4 лани (близько 100 га) оброблюваної землі та ще 3 лани тимчасово вільноїZródla dziejowe. Tom XVIII. Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym. Cz. I. Ziemie ruskie. Ruś Czerwona. s. 173 — Warszawa: Sklad główny u Gerberta I Wolfa, 1902. — 252 s..
Своєму розквіту Пістинь завдячує сировиці. Соляні промисли були основним джерелом прибутку мешканців Пістиня. Уже в 1515 році в податковому реєстрі основними були податки з солеварень. У ті часи село належало родині Бучацьких, які належали до української шляхти, родовід якої бере свій початок ще з князівських часів.
У планувальному відношенні село мало витягнуту структуру вздовж річки, переважно на лівому березі. У панорамі поселення домінували виробничі споруди солеварних промислів. У північно-східній частині села, на горі Замчище, знаходилось укріплення власника. Це городище — притулок, що складалося з двох частин: верхнього «замчища», тобто самого городища, нижнього «замчища» — форпосту у вигляді валів дерев'яних стін — огорож з вежами, що охороняли підходи до основних укріплень. Власники земель будували такі укріплення в першу чергу для власного захисту від татар. Багато міст зазнавали неодноразових нападів ординців: протягом 1600–1629 pp. на Коломийський повіт, в який входила Косівщина, татари вчинили 20 набігів. Найспустошливіший набіг на Пістинь був у 1621 році.
Немало збитків завдавали селянським господарствам так звані «домашні війни», які вели між собою феодали. 1664 року 24 драгуни з гарматою і понад 400 селян спаського маєтку магната Яблоновського напали на жителів Микитинців і Пістиня. Під час сутички загинуло декілька осіб.
У 1600 році в західній частині села на невеликому столоподібному плато була споруджена дерев'яна п'ятизрубна церква Успіння Пресвятої Діви. З метою захисту від знищення та розорення святині, навколо звели монастирське укріплення з валами, кам'яними мурами, залишки яких простежуються і сьогодні. Втім, існуюча Успенська (Варварівська) церква збудована пізніше, у 1858 році.
У середині XV ст. польські родини Белзецьких, Потоцьких та Яблоновських різними методами захопили села та землі в місцевої української шляхти різними способами, зокрема, Пістинь стає власністю Потоцьких. Польські пани руками селян зводять замки. В архівах згадується Пістинський замок, що побудований у 1688 році в урочищі Шкарбан, тепер Штурбак. Прекрасно збереглися його потужні земляні укріплення. Замок був збудований в ідеальному місці: з напільного боку його захищала глибока долина струмка (тепер Штурбак), з боку — прямовисний берег річки, що значно ускладнювало приступ до нього. В архівах зберігається також план будинку-тюрми квартири гайдука в Пістині, що були розташовані на замку.
У 1756 році Пістинь одержав Магдебурзьке право. У цей час посеред поселення формується типове містечкове середмістя. І збільшується частка польського та єврейського населення. В основі господарської діяльності містечка надалі залишається виварювання та торгівля сіллю. Розвитку також набуває кушнірство, шевство, керамічний промисел. Розвиткові ремесла та швидкій забудові середмістя сприяють торги та ярмарки, які регулярно відбувалися у містечку. Солеварня проіснувала в до кінця XVIII століття. Ще у 1777 році за солеварнею австрійський уряд закріпив долю виробництва солі на 13000 соток.
Австрійський період У 1794 році у відкривається початкова народна школа. Є відомості про існування у цей час трьох релігійних споруд: церква Благовіщення та Успіння Святої Богородиці, католицького костелу, єврейської синагоги. Культові споруди були збудовані з дерева.
Ярмарки У середині XIX ст. місто мало право на проведення в році 11-ти ярмарків, що було значно більше, аніж у будь-якого міста поблизу. Австрійський уряд у 1835—1837 pp. переглянув встановлені польськими королями строки проведення в гуцульських містах ярмарків. Так, у привілеї, виданому м. Кути 28 березня 1835 року, було затверджено чотири ярмарки з конкретними датами проведення: 30 січня, двадцять четвертого дня по Великодню, 26 вересня та 13 листопада. Косівські та Пістинські ярмарки узаконено цісарськими привілеями 20 січня 1837 року. В Косові ярмарки дозволялось проводити в четвер першого тижня по Великодню, у вівторок перед Вознесінням Христовим, 25 серпня та 11 жовтня, а в (?) — 29 березня, в понеділок по Зелених святах, 8 серпня та 10 вересня. А вже з 18 березня 1881 року відбувалося 11 ярмарків: 5 січня, 17 березня, в четвер по Великодню, в понеділок по Зелених святах, 30 червня, 27 липня, 29 серпня, 18 жовтня, 8 та 30 листопада, 30 грудня.
З повідомлень «Временника» Ставропігійського інституту за 1881 р. дізнаємося, що ярмарки у Галицькій Гуцульщині ділились на одно-, дво-, три- чотириденні. Так, одноденними були ярмарки Делятина, два косівських (на Вознесіння Господнє 15 серпня), один пістинський (31 грудня) три Надвірної. Дводенні проводилися в Косові (у четвер першого тижня Великого посту) (5-6 січня, 17-18 березня, в четвер-п'ятницю по Великодню, в понеділок-вівторок по Зелених святах, 30 червня — 1 липня). Чотириденні ярмарки відбувалися тільки в Кутах і Пістині. В. Задорожній стверджує, що ярмарки визначали так, щоб вони не збігалися строками ярмарків у сусідніх містах. Враховувалася передусім спеціалізація ярмарків. Так, великі спеціалізовані ярмарки збиралися у Делятині, Косові, Надвірній, й Яблунові. Наприклад, у Делятині відбувалися знамениті на всю Галичину ярмарки на вовну, в Надвірній — худобу, овець; в Яблунові — худобу, а в Косові — на сіль, яблука. Сюди приїжджали купці з різних регіонів України та багатьох європейських країн. В. Грабовецький підкреслює, що на гуцульських ярмарках бували купці з Польщі, Угорщини, Молдови. Очевидці розповідали, що в Надвірній протягом дня продавали до 6000 штук овець, а отари розтягалися майже до Делятина. У Кутах (1833) бували купці з Чехії та скуповували у місцевого населення худобу та спроваджували на ярмарки чеського міста Оломоуц.
За кількістю проданих та закуплених товарів, а також величиною торгових операцій гуцульські ярмарки ділились на середні та великі. На нашу думку, ярмарки першої величини були чотириденні (Кут, Пістиня), другої — дводенні (Косова Пістиня), а третьої — одноденні ярмарки (Пістиня, Яблунова). Великі ярмарки мали характер оптового торгу. Середні ярмарки обслуговували регіональну торгівлю, а — навколишні найближчі буковинські, покутські закарпатські села. Постійними фігурами середніх дрібних ярмарків були торговці-скупники вірменського та єврейського походження.
Забудова Багато інформації про планувальну структуру містечка та характер його забудови у XVIII половині XIX ст. доносять до нас карта Галичини Кумерберга 1852 року та Кадастральний план території Пістиня 1858 року. Карта 1852 року показує, що місто мало забудовану досить велику територію. Річка Пістинька розтинала поселення на частини. З лівого берега розташоване було середмістя з ринковою площею, церквами, костьолом, дворами власника та більшістю житлової забудови. На правому березі річки розташувався присілок Вибранівка та недавно збудований курорт-купальня. Решта забудови містечка, крім щільно забудованого середмістя, була дисперсно «розкидана» закрученими вулицями, вуличками, численними струмками. У західній частині містечка на штучно прокопаному перешийку річки був влаштований водяний млин, який виконував ще й функцію сукновальні.
В Пістині була розташована прямокутна ринкова площа, щільно забудована з трьох сторін. Північна, незабудована сторона площі, «впиралась» у помістя з фільварком. Тут же, зліва нього, на коротенькій вулиці, був дерев'яний костьол. Посередині ринкової площі утворився невеличкий квартальчик з яток, торгових будинків-крамниць, які притулялися до ратуші. Парцелярія ділянок по периметру площі дещо різниться: західна сторона — будинки чергуються вузенькими проходами; південно-східна — суцільнорядовий характер забудови, який лише зрідка переривається проходом. Ширина площі з заходу на схід становила приблизно 100 метрів. Переважна більшість (90 будинків) в середмісті були дерев'яні. На південь від середмістя, на площі, знаходився ще один водяний млин. До нього можна було добратись вигнутою вуличкою. Квартали забудови по периметру ринку були з тильної сторони вулиці. Єврейське кладовище знаходилось на північний схід від середмістя на невеликій віддалі, в занедбаному стані воно зберігається донині завдяки кам'яним бетонним надгробкам.
Символіка
У XIX столітті містечко мало власні печатки. Громадська печатка 1848—1860 рр. мала зображення коронованого двоголового орла (без скіпетра й держави) над геральдичним підніжжям, з написом «KREIS KOLOMYA. HERRST. KOSSOW. DORF PISTIN». Водночас печатка єврейської громади містечка мала зображення коронованого щитка з вензелем «P. J. G.» і довколишнім написом: «PISTYNER JUDEN-GEMEINDE». Відбитки обох печаток збереглися в колекції документів львівського краєзнавця Антонія Шнайдера (Львівська наукова бібліотека імені В.Стефаника. — Фонд 144. — Опис 3. — Спр. 14).
Населення та власники земель 1870 року нараховувалось 2976 мешканців. 1880 року було вже 3113, з яких 63 особи проживали на Вибранівці.
Навколо села більшістю земель володів поміщик Ян Яворський, а лісом — Леонард Тарнавський. Яворський мав 300 гектарів землі.
Медицина Жили пістинці в несприятливих умовах. Взимку в одному приміщенні тулились люди, худоба. Все це приводило до захворювань. Люди не знали лікаря, лікувались у знахаря травами, димом і т.п.. У старі часи медицина була на такому низькому рівні, а лікування коштувало так дорого, що селянин не могли собі дозволити лікаря. Приплив народу в село та перетворення села Пістинь у містечко в 1857 році привело до того, що жителі приватно засновують лікарню.
Освіта За часів панування Австро-Угорщини освіта в селі була на дуже низькому рівні. Тут була лише однокласна школа, з 1884 р. — 2-класна, до 1936 року школа мала 5 класів. Приміщення для школи здавав суддя Пістиня за велику плату. Тягнучись до світла знань, люди збирають гроші та купують у власника цей будинок.
У 1910 році в селищі діяла читальня «Просвіта».
Ремесла