Бі́лгород-Дністро́вський (лат. Tyra, дав.-гр. Τύρας, , ; до 1944 — Аккерман) — місто в Одеській області, центр Білгород-Дністровського району. Населення міста — 46,7 тис. осіб (01.01.2025)https://toolkit.in.ua/files/438/upload/Депаратмент%20економіки/Паспорт%20міста%20Білгорода-Дністровського%202024%20року.pdf. Місто утворює осібну Білгород-Дністровську міську громаду.
Започатковане в IV столітті до н. е., мало велике значення в Середньовіччі та мало потужну оборонну споруду, що досі збереглась, — Аккерманську фортецю.
Місто лежить на Дністровському лимані за 18 км від Чорного моря й за 81 км від Одеси (автошлях ).
Назва VII ст. до н. е. — фінікійська колонія ОфіуссаТринадцять назв одного міста (Білгород-Дністровський); VI ст. до н. е. — давньогрецька колонія Тіра; II ст. н. е. — римське місто Тіра; VI ст. — східнослов'янське плем'я антів називало поселення Туріс; IX—X ст. — східнослов'янські племена — тиверці та уличі — назвали місто Білгород , а візантійці — Левкополь («Біле місто»); XIII ст. — генуезці назвали місто Монкастро; XV ст. — місто було в Молдавському князівстві й називалось Четатя-Албе («Біла фортеця»); 1484 р. — місто й фортецю на понад три століття загарбала Османська імперія, його назву змінено на Аккерман («Білий камінь»); 1812 р. — згідно з Бухарестською угодою місто разом з дельтою Дунаю, відійшло до Російської імперії під назвою Аккерман; 1918 р. — місто разом із рештою Бессарабії відійшло до Румунського королівства під назвою Четатя-Албе; 1940 р. — місто разом із Бессарабією долучено до СРСР під назвою Аккерман; 1944 р. — за наказом Сталіна місто перейменували у Білгород-Дністровський, додавши уточнення «Дністровський», аби відрізняти від російського Бєлгорода.
Історія
Античність
У IV столітті до н. е. на острові, що омивався двома рукавами Тіраса (Дністра), мілетці заклали поліс, що дістав назву Офіуса («місто змій»), через безліч плазунів. Незабаром на високому правому березі річки виросла Тіра — поселення скіфів-орачів. Згодом відмінності між полісами стерлись, люди перемішались, утворивши нову спільноту — скіфів-еллінів, або мікс-еллінів. А коли через дедалі вищий рівень Світового океану Офіусу затопило — її пожильці перебрались до Тіри.
107 року Римська імперія завоювала Дакію, вийшла до Дунаю й зробила його прикордонною річкою. Тіра стала форпостом імперії.
238 року Тіру захопили готи, котрі вже 257 року почали будувати в місті піратський флот і стали нападати на римські провінції.
371 року під мурами поліса з'явились орди гунів, що взяли собі за спільників готських невільників — скіфів-еллінів. У розпал битви за місто вони відчинили ворота, що через них увірвалися кочовики. Від чистого знищення готів урятувала угода з імператором Римської імперії, що 376 року дозволив менш як 200 тисячам готів розселитись у Мезії та Фракії. А завойовники-гуни, на знак подяки несподіваним спільникам, мало не відновили історичну назву поліса — Туріс.
Утім, серед гунського війська були й слов'яни, що осіли в завойованому місті. А вже через три століття воно стало резиденцією легендарного хана Аспаруха, що скорив сім слов'янських племен і 679 року розбив візантійську армію. Ще через два роки на відбитих у Константинополя землях започатковано Перше болгарське царство. Після цього нашестя в полісі утвердилось східнослов'янське плем'я тиверців. Воно підняло місто з попелу, а як головним будівельним матеріалом став білий вапняк, то назвали його Білий Город.
Середньовіччя IX століття відзначилось приходом до Північного Причорномор'я кочових угрів, котрих згодом змінили печеніги. У Києві спочатку не зважили на цю напасть, але вже 907 року князь Олег справив великий похід Русі на Візантію, в якому спілкували й тиверці. Царгород підступно помстився їм, 915 року нацькувавши печенігів на Білгород. І хоча мури й будинки під час нападу вціліли — вирізано й продано в неволю візантійцям було понад половину городян.
У XII ст. Білгород входив у склад Галицько-Волинського князівства.
1241 року місто захопили татари, котрі, як і половці, також були тюрками, тому вони зоставили тюркську назву Ак-Ліба. Однак надовго татари в місті не затрималися: 1288 року хан Ногай, мавши потребу в коштах для боротьби з іншими чингізидами, за щедру плату віддав місто генуезьким купцям. Назву міста тоді змінювали кілька разів: Білий Замок (Аспрокастро), Зелений Замок (Мальвокастро), Замок на горі (Монкастро). А з 1362 року, коли повсталі городяни вигнали набридлих баришників та лихварів, — місто назвали Чорний Замок (Маврокастро).
1395 року, за війни між Тимуром та ханом Тохтамишем, місто взяв авангард армії Тимура під проводом еміра Османа.
Місто набуло вільного статусу, посівши помітне місце в економічному житті краю: розвивало ремесла, виготовляло музичні та ігрові інструменти, карбувало монети, вигідно торгувало. Наприкінці XIV століття, Білгород (по-новому Четатя-Албе, або Фегер-Варр), відійшов до Молдавського князівства. За заступника йому був його сюзерен — Угорське королівство. Молдовські господарі подбали щоб відновити старі й побудувати нові оборонні споруди. На каменях мурів викарбувано роки — 1399 і 1432. Останнім фортецю розбудував майстер Федорко 1482 року.
Уздовж фортечних мурів завдовжки 2 кілометри вишикувалось 26 веж (спочатку їх було 34): 12 бойових і 14 глухих, щоб сполучати куртини. Зі східного, західного та південного боків фортецю обступав рів, що спочатку був завширшки 14, а завглибшки — 22 метр. Причому його дно лежало на три метри нижче від рівня води в лимані. Там, де рів підходив до лиману, справили спеціальні заслінки, що в разі небезпеки підіймались і заповнювали його водою. Для зв'язку із зовнішнім світом фортеця мала двоє воріт: Головні (Кілійські) стояли з боку суходолу у двоповерховій вежі, оснащеній двома ворітьми, двома опускними ґратами та звідним мостом; а Овідіопольські ворота виходили до лиману, а для сполучення між частинами фортеці було поставлено ще четверо внутрішніх воріт.
Разом із Кілією, фортеця не раз ставала неабиякою завадою на дорозі до експансії османських султанів. Так, 1420 року османський флот спробував узяти місто, але був відбитий із чималими для нього втратами. 1475 року 30-тисячна армія під проводом господаря Молдови Штефана III захопила місто. Султан Баязид II, що вважав Четатя-Албе за ворота не тільки до Молдови, а й усієї Речі Посполитої, 1484 року зібрав небачене на той час військо, що складалося з 300 тис. османів, 50 тис. кримських татар Менґлі I Ґерайя та загонів волохів. Обкладене і з боку суходолу, і з боку лиману, місто без надії на порятунок боронилось з 1 по 16 серпня. З 20 тисяч городян уціліли тільки 200 родин, а 4 тисячі осіб продали в рабство.
Новий час 1517 р. запорізькі козаки під проводом Предслава Лянцкоронського із Димитром Сильним уперше здійснили рейд під Аккерман.Білгород-Дністровський 1:11000. затока 1:30000. План міста. Картографія. 2007 р.
1574 року на османське місто напав козацький флот (25 чайок з екіпажем у складі 600 осіб) на чолі з отаманом Хомою Покотилом, що допомагав господарю Івану Лютому у війні проти Османської імперії. Через несподіваний напад козаки ненадовго заволоділи важливим портом, але замок так і не змогли взяти. Навесні 1614 біля Аккермана відбулася битва між ордами бунтівного нуреддина Шахіна Ґерая і хан-агаси (ханського радника) Бек-аги, що здобув перемогу. Шахін Ґерай спочатку переховувався у Кілії, а згодом утік до Ірану.
1595 року стався козацький похід на Аккерман під проводом гетьмана Григорія Лободи, коли було захоплено місто й фортецю.
Для контролю за загарбаною територією переселено татар, що утворили Буджацьку орду з центром в Аккермані (Білій Фортеці). Іноді її називали сухо й офіційно — Керман, або й зовсім по-панібратськи Акджа (біленька). Звідси був родом видатний мусульманський учений Мухаммад аль-Аккірмані (пом. 1760).
У XVII столітті запорожці й далі ходили під АккерманГромович У. О., Полторак В. М. Козацькі місця Одеси та області..
Під Аккерманом 9 березня 1637 року кримська орда на чолі з калгою Хусам-Ґераєм та нуреддином Саадет-Ґераєм, від хана Інаєт Ґерая, котрим допомагав загін запорожців на чолі з гетьманом Павлом Бутом (Павлюком), перемогла буджацьких татар. Кримські татари у квітні-травні обступили Кілію та Кафу, вимагаючи видати ханові прихильників мурзи Кан-Темира Кривавого Меча, що з двором та синами утік до Османської імперії. Рештки Буджацької орди наказано переселити до Криму, але ногайці повстали під Ачі-Кале (нині — Очаків), убили калгу та нуреддина, та повернулися на батьківщину.
У XVIII столітті після поразки гетьмана Івана Мазепи у боротьбі з Росією та жорсткої розправи царського війська зі Старою Січчю у Бесарабії з'явилися козаки-мазепинці на чолі з Пилипом Орликом.
У 1768—1774 роках під час російсько-турецької війни запорізька піхота та кіннота з боями пройшла від Січі аж по Добруджу. Частина козаків, уклавши мир, не повернулась на Січ, а осіла на територіях навколо Дністровського гирла. Значна їх кількість жила поблизу Аккермана й у самому місті. Це засвідчують козацькі могили в місті на старих цвинтарях та залишки поселень у Подністров'ї.
За Російсько-турецької війни 1787—1791 років, як брали місто 1789 року, відзначився генерал-поручник Віктор Амадей фон Ангальт-Бернбург-Шаумбург-Гойм. У штурмі міста спілкували українські козаки.
Згідно з Бухарестським трактатом 1812 року землі між Дністром і Дунаєм перейшли до Російської імперії. Буджацьких і ногайських татар виселено до Таврійської губернії, а до спустошеного моровою виразкою краю потекли розрізнені людські потічки: болгари, гагаузи та німці-колоністи знову обживали цю землю. Багато біглих від кріпацтва селян купували в місцевої поліції паспорти вже померлих людей. Це породило явище «безсмертних аккерманських міщан».
Згодом Аккерманська фортеця втратила свою військово-оборонну вагу, і 1832 року її зняли з реєстрів як стратегічний об'єкт, а 1859 року передали в управління міської влади. Бессарабський і Новоросійський губернатор граф Строганов пішов далі й дозволив Російському товариству пароплавства й торгівлі брати вапняк із фортечних мурів, щоб обладнати пристань. Від чистої руйнації фортецю врятувало те, що видобувати вапняк із кар'єру виявилось значно легше, ніж розбирати мури замку.
Новітній період
Згідно з адміністративним поділом УНР, місто було в землі Одесі.
Після тодішнього етапу української революції та громадянської війни Бессарабія загалом і Аккерман поміж іншим потрапили під Румунію. 1925 року місто під румунською назвою Четатя-Албе стає повітовим центром королівства. У 1926—1929 роках примаром міста був Пауль Нікореску.
1936 року в місті заснували Аккерманську повітову «Просвіту» — українську культурно-просвітницьку організацію, при якій діяла бібліотека й читальня.