Перші люди оселилися на території Аргентини приблизно у час від 50 до 11 тисячоліття до н. е. Але письмова історія починається тільки з 1516 року, коли експедиція Хуана Діаса де Соліса досягла Ріо-де-ла-Плати. З цього періоду починається домінування іспанців у регіоні, яке завершилося революцією 1810 року. Після періоду анархії та диктатури, у 1854 році була створена федеративна республіка, яка з невеликими змінами існує в країні й зараз.

Аргентина до прибуття європейців

Людина з'явилася на території Аргентини приблизно у час від 50 до 11 тисячоліття до н. е. За так званою гіпотезою раннього заселення Америки, перші люди прийшли близько 50 тисячоліття до н. е., але шлях цього заселення залишається невідомим. Деякі племена аргентинської Патагонії є, можливо, нащадками цих перших мешканців. Близько 11 тисячоліття території Аргентини досягла хвиля переселенців, що дещо раніше перейшла до Америки через Берингову протоку.

Між другим та першим тисячоліттями до н.е. на території сучасної Аргентини виникають більш розвинуті людські цивілізації, представлені такими археологічними культурами, як Ансільта, атакаменьйо, Сан-Франсиско, Кондоруасі, Аламіто та інші. У першому тисячолітті нової ери і до приходу іспанців у 16-у столітті на північному заході сучасної Аргентини швидко розвивались культури землеробсько-скотарського типу, серед яких виділялась культура народу діагіта. Тауантінсую (імперія інків), що проводила швидку експансію з території сучасних Перу та Болівії, у 1479 - 1536 роках вона підкорила народи північного заходу Аргентини.

Колоніальний період

У 1516 році експедиція іспанського мореплавця Хуана Діаса де Соліса висадилася на берегах Ла-Плати, однак під час експедиції був вбитий її капітан та кілька матросів, і експедиція була змушена повернутися додому. Чотирма роками пізніше Фернан Магеллан піднявся по Ла-Платі в пошуках судноплавного шляху, що з'єднує Атлантичний і Тихий океани. Впевнений у тому, що іншого шляху немає, Магеллан продовжував плавання в південному напрямку і провів зиму на берегах Патагонії. Тут відбулась друга зустріч з індіанцями (мапуче або теуелче), яких Магеллан назвав патагонцями. Звідси і походить назва регіону, який знаходиться на крайньому півдні Аргентини. Пізніше Магеллан відкрив протоку, яка носить його ім'я і з'єднує Атлантичний океан з Тихим.

Через вісім років, у 1535 році, Педро де Мендоса, перебуваючи в експедиції, яка мала велику кількість коней і провізії, заснував форт Санта-Марія-дель-Буен-Айре — столицю сучасної Аргентини. Тубільні племена перешкоджали діяльності Мендоси, тому він залишив форт і повернувся на батьківщину. Однак він організував відправку нечисленної експедиції під керівництвом Хуана де Айоласа уздовж річки Парана. Айолас передав керівництво експедицією Домінго Мартінесу де Ірала, а сам відправився в Перу (вже завойоване Пісарро).

Відомо, що в 1537 році Ірала і його люди заснували місто Асунсьйон (столицю сучасного Парагваю), а тубільні племена цієї території виявили меншу ворожість. Іспанці не робили наступних спроб організувати експедиції для колонізації території, яка нині є Аргентиною. Тільки в 1573 році з Асунсьйона у південному напрямку було направлено групу, яка укріпилася в районі, де зараз розташоване місто Санта-Фе. Через сім років, 11 червня 1580 року Хуан де Ґарай відновив місто Санта-Марія-дель-Буен-Айре. Однак нова колонія почала діяти лише за його наступника Ернандо Аріаса Сааведри (1592—1614).

Спочатку землі сучасної Аргентини входили до Віцекоролівства Перу, утвореного в 1542 році. Естуарій Ла-Плати мав малу привабливість для європейців, оскільки там не було покладів золота та інших природних ресурсів. Навіть природні порти естуарію використовувалися здебільшого для контрабанди.

Іспанці підняли статус регіону в 1776 році з утворенням Віцекоролівства Ріо-де-Ла-Плата. Воно охоплювало території сучасних Аргентини, Уругваю, Парагваю та частини Болівії. При новому адміністративному поділі Буенос-Айрес отримав митницю й став процвітати з ростом морської торгівлі, орієнтованої насамперед на товари, а не на благородні метали, на експорт худоби й шкіри. З огляду на інші політичні аспекти, він поступово став найважливішим комерційним центром регіону.

Віцекоролівство Ріо-де-Ла-Плата проіснувало недовго, оскільки об'єднувало багато регіонів, між якими не існувало природного зв'язку, а Іспанія підтримувала його слабо. Після Трафальгарської битви, британці утвердили своє панування на морі, іспанські кораблі стали прибувати дедалі рідше. Двічі, у 1806 та 1807 роках, британці робили спроби вторгнутися і захопити Буенос-Айрес та Монтевідео, але місцеві жителі на чолі з Сантьяго де Ліньєрсом відбилися, при чому без підтримки метрополії.

На початку Піренейської війни іспанський король Фердинанд VII потрапив у французький полон, що стурбувало Віцекоролівство. Ширилася думка, що без короля Америка повинна правити сама. У різних містах виникали заворушення, спочатку безуспішні. Травнева революція 1810 року, що почалася зі звістки про те, що практично вся Іспанія завойована французами, стала першою успішною спробою від'єднатися.

Перехід до незалежності

Після Травневої революції віцекороля прогнали, а віцекоролівство перейменували в Об'єднані провінції Ріо-де-ла-Плати. Почалася Війна за незалежність Аргентини. Однак нова держава не змогла втримати всі свої території, поступово від неї відкололися інші країни.

Перші військові кампанії проти роялістів очолили Мануель Бельграно та Хуан Хосе Кастеллі. Перша хунта розширилася до Великої хунти, її змінив Перший тріумвірат. Через кілька років йому на зміну прийшов Другий тріумвірат і скликав Асамблею 13-го року, яка повинна була проголосити незалежність і затвердити конституцію. Однак цього зробити вона не змогла, і країну очолив єдиний правитель — Верховний директор.

Генерал Хосе де Сан-Мартін почав готувати Андську армію з метою визволення Чилі. Одночасно в місті Тукуман було скликано конгрес, що 9 липня 1816 року проголосив незалежність держави, яка стала називатися Об'єднаними провінціями Південної Америки.

Хоча на чолі нової держави став Верховний правитель, Конгрес не зміг дійти згоди щодо форми державної влади. Багато делегатів, зокрема від міста і провінції Буенос-Айрес, були прихильниками конституційної монархії. Пізніше вони, коли змінили позицію на користь централізованої республіканської системи, зіткнулися з опозицією в особі делегатів від інших провінцій, які виступали за федеральну систему державного устрою. Дискусія між двома фракціями призвела до громадянської війни 1819 року, яка велася при постійній загрозі нового іспанського вторгнення.

Війна за незалежність Аргентини закінчилася, а загроза вторгнення зникла до 1821 року. Проте основне питання, а саме створення стабільної форми правління, було невирішеним. Протягом наступного десятиліття Об'єднані провінції переживали стан анархії, якому сприяла війна з Бразилією 1825—1827 років. Бразилія зазнала поразки у конфлікті, що виник з причини територіальних претензій до Уругваю. Але й Аргентина не зуміла повернути Уругвай, і він перетворився на самостійну державу.

Об'єднання країни

Диктаторський режим Росаса скинула в 1852 році група під керівництвом генерала Хусто Хосе де Уркіси, який раніше був губернатором Ентре-Ріоса. Революція вдалася зробити завдяки допомозі з Уругваю і Бразилії. У 1853 році було ухвалено конституцію Аргентини, а Уркіса став президентом Аргентинської Республіки. Провінція Буенос-Айрес не приєдналася до Конституції і в 1854 р. проголосила незалежність. Взаємна ворожнеча двох держав призвела до війни 1859 року. Аргентинська Республіка швидко здобула перемогу, і в жовтні 1859 році провінція Буенос-Айрес приєдналася до конституційного ладу решти країни. Проте вона стала центром нового заколоту, спрямованого проти федерального уряду, що спалахнув у 1861 році під командуванням генерала Бартоломе Мітре. Бунтівники завдали поразки національній армії у вересні цього ж року. 5 листопада президент республіки оголосив про свою відставку. У травні наступного року Мітре був обраний Конгресом на посаду президента, а Буенос-Айрес став столицею Аргентини. У результаті цих подій провінція Буенос-Айрес, найбагатша і найвпливовіша в Союзі, домоглася контролю над рештою території країни.

Заворушення в Уругваї призвели до інтервенції Парагваю на територію Аргентини та Бразилії в 1865 році. Так розпочалася кривава Війна Потрійного альянсу, яка закінчилася перемогою Аргентини, Бразилії та Уругваю в 1870 році.

В результаті цієї війни та політики президентів Бартоломе Мітре, Домінго Фаустіно Сарм'єнто (1868–1874) і Ніколаса Авельянеди (1874–1880) країна пережила швидкий економічний розвиток. За допомогою іноземного капіталу і технологій будувалися залізниці, розводилися нові породи великої рогатої худоби і овець, люцерна увійшла до вживання як кормова культура, а пасовища обносилися колючим дротом. Стало застосовуватися заморожування м'яса, і почався масштабний експорт сільськогосподарської продукції з Аргентини (включаючи охолоджене м'ясо) в європейські країни. Заохочувалася імміграція; у період з 1850 по 1880 роки населення Аргентини зросло на 150%. Величезним внеском у справу розвитку країни з'явилася проведена Сарм'єнто повна реорганізація системи народної освіти. Завдяки цим реформам Сарм'єнто залишився в пам'яті народу як «президент-вчитель». При Сарм'єнто в 1869 році був проведений перший перепис населення.

Наступне десятиріччя ознаменувалося завоюванням пампасів, території, відомої нині як провінція Ріо-Негро, під час якого було усунуто загрозу з боку тубільних племен. Ця так звана Кампанія завоювання пустелі (1879—1880) під керівництвом генерала Хуліо Роки відкрила шлях до значних територій, сприятливих для розвитку землеробства і тваринництва. У 1880 році Рока, противник піднесення Буенос-Айреса, був обраний на посаду президента. У наступні роки Буенос-Айрес був відділений від провінції і затверджений як столиця Аргентини і федеральний округ. Внаслідок тривалого прикордонного конфлікту з Чилі у 1881 році було підписано договір, відповідно до якого Аргентина отримала контроль над частиною території острова Вогняна Земля.

Консервативна республіка

1895 року гострий прикордонний конфлікт, тепер вже з Бразилією, був переданий на розгляд Сполученим Штатам. Аргентина отримала 65 тис. км² нової території. У 1899 році Аргентина була втягнута в серйозне протистояння з Чилі, що розгорілося з приводу патагонського кордону. Суперечку було вирішено в 1902 році за посередництва Великої Британії, і вона завершилася встановленням нині діючих кордонів між Аргентиною і Чилі.

Протягом 50 років після 1880 року Аргентина домоглася значних економічних і соціальних успіхів. У перше десятиріччя 20 століття вона стала однією з провідних держав Південної Америки. Популярність Аргентини зросла після прибуття в країну мільйонів європейців. З початку 20 ст. у країні розвернувся могутній робітничий рух, країну розхитували численні загальні і часткові страйки, які супроводжувалися запеклими кривавими зіткненнями з поліцією і військами. Соціальний клімат в Аргентині був вельми напруженим. У профспілках йшла гостра боротьба між анархістами, що створили в 1901 році Аргентинську регіональну робочу федерацію (ФОРА) під гаслами анархістського комунізму, і соціалістами — прихильниками реформ. Переважаючі позиції до 1915 року займала ФОРА, в подальший період в робочому русі встановилася відносна рівновага.

Безславна декада

Крах міжнародної торгівлі у зв'язку з Великою депресією спричинив ріст промисловості, що зосередилася на заміні імпорту національним виробництвом, підсиливши економічну незалежність країни. Проте, над нафтовидобутком в країні превалювали іноземні компанії, здебільшого з США. Крім того, цей період характеризувався підсиленням британського впливу, коли згідно з Пактом Роки-Рансмана (1933 рік) Британія отримала контроль над аргентинськими залізницями, а Аргентина — привілейоване становище у експорті м'яса.

Друга світова війна і прихід Перона до влади