Спасо-Преображенська церква — церква у Кременчуці у XIX—поч. XX століття. Не збереглася.
Історія У 1801—1803 роках на місці нинішнього торгово-розважального комплексу «Європа» (колишній «Будинок Офіцерів») була збудована Спасо-Преображенська церква, посвячена 4 вересня 1803 року єпископом малоросійським та переяславським С. Лебединським.
В 1803 р. кременчуцькі храми увійшли до складу Полтавської єпархії. В цей час був виданий циркуляр про заборону зведення нових храмів з легкозаймистих матеріалів. І в Кременчуці починають зводити муровані храми. Рішення про побудову на пожертвування парафіян нової кам’яної Спаської церкви було прийнято 21 березня 1800 р. стараннями протоієрея Федора Варницького.
Храм будують на викупленій у генерал-поручика Гелліна ділянці в центрі міста, на головній Єкатерининській вулиці (сучасна вул. Соборна). Площа під храм складала 58×25 сажнів – цілий квартал з кам’яною огорожею навколо. Фундамент заклали 26 травня 1801 р. за благословення Преосвященного Віктора, архієпископа Чернігівського, а 26 вересня 1804 р. за благословення Преосвященного Сильвестра (Лебединського), єпископа Переяславського, церкву було освячено.
Триярусні різьблені золочені іконостаси виготовляються лише у 1866 році на пожертвування парафіян.
Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Закон Божий у парафіяльній школі викладав священник Кривусєв, а вчителькою письма і граматики була його донька; співу навчав псаломник, а потім диякон Жуковський. Опікувався школою староста Іван Тимофійович Мойсеєв. На 1902 р. піклувальником чоловічої Спасо-Преображенської церковнопарафіяльної школи був почесний громадянин Михайло Акульшин, а жіночою школою опікувався купець Іван Богданов.
У 1837 році в Спасо-Преображенському соборі хрестився П. Житецький, що став пізніше відомим філологом, першим істориком українського літературного мови. Його батько був священиком Спасо-Преображенської церкви, їхній будинок знаходився поряд з церковною садибою. Пізніше, після смерті священика, у його спадкоємців будинок збиралося придбати Кременчуцьке повітове земство для розташування на ньому повітової управи. Але угода не відбулася, а земство вибудувало для своїх потреб новий будинок по вулиці Училищний (цей будинок зберігся до наших днів, знаходити за готелем «Кремінь»).
Значні зміни у церковному житті Кременчуцької Спасо-Преображенської церкви відбулися після революції 1917 р. В 1917 р. церковнопарафіяльна школа була передана до земства разом з іншими такими ж навчальними закладами. А після останнього приходу більшовиків до влади всі кременчуцькі церкви перереєструвалися в надзвичайному комітеті.
Наприкінці 1921 р. було видане розпорядження про передачу церковних цінностей. Спочатку для канцелярій та лазаретів церква передала лампочки. Під час голоду 1921–1922 рр. церква збирала за наказом благочинного першого округу протоієрея Кремянського Стефана Тимофійовича пожертви шляхом т. зв. “тарілочного збору” для допомоги голодуючим дітям. Окрім цього, з храму до фінансового відділу передавалися церковні речі з дорогоцінних металів. Народним центральним виконавчим комітетом на чолі з Нагайським були, також, вилучені богослужебні потири на продаж, для викупу полонених. В цей же час знімають церковні дзвони для потреб держави. Отець Микола Роменський двічі за відсутності настоятеля храму брав участь у передачі цінностей, підписуючи акти. А пізніше, під приводом оновлення, за наказом губвиконкому найцінніші ікони були передані до Кременчуцького богоугодного закладу.
У 1926 р. громаду розганяють, священника звільняють, а храм закривають, вирішуючи його подальшу долю.
Після революції церкву закривають і в середині 1930-х (в 1936) років розбирають. Цегла використовується для влаштування парапету навколо скверу МЮДа, а будівельне сміття — для засипання болота на Сінний площі. Доля книг та ікон невідома. Не можна виключати, що вони були спалені на площі під час “безбожної п’ятирічки”.
До початку Другої світової війни на місці напіврозібраного храму почали ладнати Будинок офіцерів, але закінчити будівельні роботи не встигли. Під час війни будівля горіла, що підтверджують фотографії. У повоєнний період споруду відновили і дещо перебудували. А в 1953 р. встановили нову огорожу. Тут проводили культурно-масові заходи, влаштовували кінопокази, а на другому поверсі розташовувалася музична школа. Певний час тут квартирував кінотеатр “Більшовик”. В актовій залі відбувалися партійні збори та антирелігійні лекції. Поступово фінансування на утримання Будинку офіцерів зменшувалося, і в 1990-х рр. він мав жалюгідний вигляд.
10 листопада 1990 р. віруючі написали звернення до Кременчуцького виконкому про передачу релігійній громаді Будинку офіцерів на вул. Леніна, 7 (сучасна вул. Соборна), який практично стояв пусткою, але від керівництва міста отримали відмову.
29 січня 1998 р. була зареєстрована нова громада Преображенської церкви за № 45. Богослужіння проводилися в молитовному будинку на вул. Пушкіна, 2, де служив протоієрей Володимир Миронов, а керівником релігійної організації виступала Кивирєва Надія Ларіонівна.
В 2002 р. голова Кременчуцького будівельного комбінату Григорій Васильович Брижаха оголосив Кременчуцькій православній громаді про бажання закласти тут храм на честь Георгія Побідоносця. На місці майбутнього храму почали служити молебні, замовили аналої та підсвічники, встановили хрест. Але ідея не була втілена у життя. А хрест з місця не збудованого храму встановили на могилі протоієрея Йосипа Односума на Крюківському кладовищі.
Опис Спасо-Преображенська церква була побудована з каменю, в одній зв'язці з дзвіницею, мала одну баню.
Іконостаси були триярусні різьблені золочені. У центральному іконостасі розташовувалися ікони в срібних ризах, прикрашені виробним та дорогоцінним камінням.
Храм був зведений у візантійському стилі, з широким сфероїдальним куполом та хрестом. Головний корпус з прибудовами мав вигляд корабля. З усіх боків на портиках біля вхідних дверей знаходилися тамбури: на південному та північному – дерев’яні зі скляними рамами, а на західному – кам’яний, з трьома дверми, з яких головні зовнішні, дубові, відрізнялися масивністю та цікавим різьбленням. До північного вівтаря була прибудована мурована паламарка. Триярусна мурована дзвіниця за стилем відповідала будівлі церкви. Тут було встановлено 8 дзвонів, з яких найдавніший, вагою 96 пудів 36 фунтів, був подарований в 1778 р. капітаном Григорієм Келебердяном. Біля південних воріт огорожі (праворуч) розташовувалася мурована каплиця, зведена парафіянами в 1868 р. на згадку про дворазове спасіння життя імператора Олександра ІІ: 4 квітня 1866 р. та 25 травня 1867 р. Всередині каплиці був дерев’яний позолочений іконостас з іконами Преображення Господнього, св. Йосипа Піснеспівця, святителя Тихона Задонського, св. Олександра Невського та ін. До цієї каплиці були прибудовані праворуч – невелика кам’яна сторожка і ліворуч кам’яна свічна лавка, збудована в 1888 р.
Всередині храм був чотирикутний з високими стінами та склепіннями над ними, що підтримувалися чотирма кам’яними колонами, дві з яких були закриті іконостасами та входили у вівтар, а дві інших розташовувалися посеред церкви. Колони слугували опорою круглого кам’яного ліхтаря з шістьма величезними вікнами, що височів над центральною частиною церкви. Ця опора замикалася вгорі широким овальним куполом. До 1842 р. всередині церква була пофарбована блакитною олійною фарбою із зображенням в куполі Бога Отця і Святого Духа, а під куполом між ліхтарними вікнами – Спасителя і вселенських святителів. Але, за розпорядженням Преосвященного Гедеона, у 1904 р. всі стіни та купол вибілили вапном. (Розписи були зафарбовані і залишилися там до часу перебудови колишнього будинку офіцерів під ТРК “Європа”. Як пригадують будівельники – це були залишки блакитних і кольору вохри зображень під оглядовим балкончиком, що відкрилися під ліпниною та трьома шарами штукатурки, а також з двох боків гвинтових сходів біля прожекторів залишилися зображення янголят).
В головному іконостасі всі 38 ікон були в срібних та срібнопозолочених ризах. Серед них: образ Спасителя грецького письма, з вінцем, прикрашеним різнокольоровими камінцями; ікона Божої Матері в срібній ризі; храмова ікона Преображення Господнього, прикрашена ризою з фініфтю та зі срібно-позолоченим вінцем, усипаним білими стразами, встановлена в 1836 р.; ікони Стрітення Господнє та Успіння Божої Матері; ікона Козельщанської Божої Матері – точна копія з оригінального образу чудотворної ікони, в позолоченій та емальованій рамі, яку пожертвував у 1883 р. купець Іван Фатєєв; ікона святителя Миколая зі срібним вінцем, прикрашеним різнокольоровими камінцями.
Іконостас було оновлено за ініціативою старости церкви у 1866 р. Під час капітального ремонту в 1888 р. у нижній частині стіни по периметру всієї церкви на один сажень у висоту були розписані олійною фарбою під колір білого мармуру.
До 1904 р. в західній частині храму розташовувалися хори, але невдовзі їх зняли для збільшення надходження світла. Перед центральним іконостасом на солеї знаходилася витончена чавунна з мідними прикрасами решітка, пофарбована жовтою олійною фарбою. Такою самою решіткою були огороджені обидва криласи. В 1877 р. підлога була вимощена кам’яними плитами. В двох місцях за криласами під підлогою знаходилися склепи не більше сажня в ширину та глибину, обштукатурені і вибілені. Для того, щоб туди увійти, потрібно було знімати плити на підлозі над обома підземеллями. (Ці склепи знов-таки були знайдені та відкриті під час перебудови Будинку офіцерів під ТРК “Європа” групою будівельників).
Біля західного входу до церкви справа та зліва під нижніми склепіннями дзвіниці знаходилися комори, в яких зберігалися запасні свічки та ін. До храму вели троє широких головних дверей, які відчинялися зсередини на паперть.
В церкві було 32 вікна з подвійними рамами. Простір храму з вівтарем у довжину складав 14 сажнів 2 аршина, в ширину – 11 сажнів. При храмі було два будинки для причту, жіноча та чоловіча парафіяльні школи (одноповерхова Г-подібна будівля, яка збереглася до наших днів біля ТРК “Європа”) та недільна школа.
Головний престол середньої частини храму був улаштований та освячений на честь Преображення Господнього, другий (у правому вівтарі) в ім’я Казанської ікони Божої Матері та третій (у лівому вівтарі) в пам’ять Різдва Предтечі та Хрестителя Господнього Йоанна. Іконостаси у всіх трьох частинах храму були дерев’яні, однакового малюнку, визолочені, вирізьблені в римськовізантійському стилі. Всі три вівтаря стояли на одній лінії та відокремлювалися один від одного лише до половини колонами, що підтримували східну частину вгорі, та двома печами, що прилягали до колон. Увесь вівтарний простір вирізнявся великою кількістю світла завдяки 13 вікнам в два яруси. Головний престол був середнього розміру. На ньому – шовковий антимінс палевого кольору, виданий 19 червня 1892 р. Преосвященним Іларіоном, єпископом Полтавським та Переяславським.
За престолом розміщувалася ікона Преображення Господнього в срібно-позолоченій ризі та дерев’яній позолоченій рамі, з держаком для носіння при хресних ходах, вставленим у спеціально влаштовану дерев’яну тумбу. У боковому вівтарі Казанської Божої Матері престол був дещо менший за розміром. На ньому знаходився шовковий антимінс світло-жовтого кольору, виданий 26 вересня 1884 р. Преосвященним Іларіоном. За престолом була розміщена храмова ікона з держаком, прикрашена срібною з позолотою ризою. У боковому вівтарі Йоанна Предтечі престол таких самих розмірів. На ньому був блакитний шовковий антимінс, виданий 20 серпня 1885 р. Преосвященним Іларіоном. За престолом розміщалася ікона св. Йоанна Предтечі, в срібній ризі та дерев’яній позолоченій рамі, з держаком. У всіх трьох вівтарях жертовники були дерев’яні, визолочені, з однаковими прикрасами у верхній частині кожного з них .