Фракція Червоної армії () — німецька ліворадикальна терористична організація міських партизанів, що діяла в Федеративній Республіці Німеччина та Західному Берліні.

Заснована у 1970 році Андреасом Баадером, Гудрун Енслін, Ульрікою Майнгоф, Ірмгард Меллер та іншими, організація була названа на честь революційних армій СРСР, Китаю та Куби. Організованою за зразком південноамериканських партизанських груп, таких як Тупамарос, члени RAF розглядали свою діяльність як міську партизанську війну, спрямовану проти державного апарату і класу буржуазії.

Організація відповідальна за вчинення 34 вбивств, серії банківських нальотів, вибухів військових і цивільних установ, викрадень та замахів на високопоставлених осіб.

Історія організації, яку також називають об'єднанням (), нараховує, за оцінками різних дослідників, від 3 до 5 поколінь. У 1998 RAF офіційно заявила про саморозпуск.

Німецькі ЗМІ також визнають скоординованійсть дій, ідейний, організаційний та фінансовий зв'язок між RAF та близькосхідними палестинськими терористичними угрупуваннями, італійськими «Червоними бригадами», турецькими «Сірими вовками» та іншими «партизанськими рухами», що густо з'явилися у 1970-х роках та існували завдяки СРСР.

Згідно зізнанню колишнього керівника розвідки румунської державної спецслужби Секурітате Іона Михая Пачепи, що отримав політичний притулок у США, RAF фінансувалася і підтримувалася з боку КДБ СРСР в рамках таємної операції «Тайфун» з внутрішньої дестабілізації країн Західної ЄвропиИон Михай Пацепа. РОССИЙСКИЕ СЛЕДЫ . — Бібліотека Якова Кротова.

Причини виникнення На початок 1960-х років у Західній Німеччині і Західному Берліні виросло молоде повоєнне покоління, яке по-новому сформулювало питання моралі та етики щодо дій своїх батьків під час війни та правомірності існування Федеративної Республіки Німеччина в тій формі, в якій вона існувала на той момент. Нерідко світогляд молоді ставав причиною розмежування зі старшими поколіннями. Війна у В'єтнамі посилила неприязне ставлення деяких верств німецького населення до США. У великих університетських містах Західної Європи пройшли антиамериканські студентські демонстрації. На території ФРН виникли позапарламентська опозиція та Соціалістичний німецький союз студентів, які виступали з мирними протестами.

За власним визначенням, «Фракція Червоної армії» була революційним авангардом всередині опозиції державній владі і був покликаний здійснити світову революцію. Своє завдання група бачила у веденні збройної боротьби з американським імперіалізмом, в тому числі і в Західній Європі. З трьох поколінь RAF тільки перше користувалося деякою підтримкою населення. Симпатії з боку населення виражалися в акціях солідарності і організації розгалуженої системи напівлегальної підтримки тилового забезпечення, в першу чергу завдяки діяльності «Червоної допомоги». Про популярність ідей організації може говорити і той факт, що судовими захисниками терористів RAF першого покоління виступили відомі юристи. Друге покоління втратило колишню популярність: з одного боку цьому сприяло посилення поліцейського режиму в Західній Німеччині, з іншого — жорстокіші методи дії нового покоління RAF.

RAF являла собою порівняно невелику групу людей. Число лідерів, які очолювали групу і займалися активною підпільною діяльністю, за всю її історію з 1970-х по 1990-ті роки становило від 60 до 80 осіб. Число осіб, які безпосередньо не входили до угруповання, але надавали їй всіляку підтримку, становила близько 300 осіб.

Реакцією на злочини, вчинені RAF під час «Німецької осені», стало прийняття протягом 1977—1979 років ряду законів проти терористів, які обмежували особисті права громадян, однак були визнані легітимними з точки зору дотримання державно-правових принципів. У ході проведення терористичних актів і захоплень заручників члени «Фракції Червоної армії» убили 34 людини, багато осіб зазнало поранень. З боку організації за час її існування загинуло 20 осіб.

У німецьких ЗМІ організацію часто називали «групою Баадера-Майнгоф» («Der Spiegel») або «бандою Баадера і Майнгоф» («Bild-Zeitung»). Пізніше за нею закріпилася назва, обрана самими терористами на честь революційної армії Росії, — «Фракція Червоної армії» ().

Її історія налічує не одну зміну поколінь революціонерів-терористів, між якими, проте, практично не було фізичної наступності. Крім того, кожне нове покоління RAF відрізнялося від попереднього організаційною структурою і змінами в теорії та практиці ведення «боротьби за новий світ».

Хроніка подій

Перше покоління

Хоча в деяких дослідженнях діяльності «Фракції Червоної армії» підпали супермаркетів у Франкфурті-на-Майні вважаються відправною точкою в історії групи, найчастіше датою створення RAF називають день втечі Андреаса Баадера з-під арешту, що відповідало точці зору самої організації. 14 травня 1970 року Баадер був доставлений в Берлінський інститут соціальних досліджень для зустрічі з журналісткою Ульрікою Майнгоф, яка добилася дозволу на інтерв'ю з ним під приводом написання книги про осіб, що перебувають під домашнім арештом. Застосувавши зброю і важко поранивши співробітника інституту Георга Лінке, Майнгоф і Баадер зникли разом з трьома іншими спільниками.

5 червня 1970 в журналі «Agit 883» під заголовком «Die Rote Armee aufbauen!» з'явилась перша офіційна заява RAF, написана Гудрун Енслін.

У період з червня по серпень 1970 року Андреас Баадер, Гудрун Енсслін, Ульріка Майнгоф, Горст Малер, Петер Гоманн, Бриґіта Асдонк і ще десяток членів групи пройшли підготовку у військовому таборі терористичного палестинського руху «ФАТХ».

У початковий період формування група заявила про себе скоєнням серії банківських пограбувань, нападів на інкасаторські машини і викраденням важливих документів. Їх метою було первісне нагромадження капіталу. Лише в 1971 році RAF виступила перед громадськістю з програмним документом «Концепція ведення міської партизанської війни» (). Незадовго до цього по всій території ФРН розпочався широкомасштабний розшук членів групи, до складу якої входило близько 50 осіб. Лідерами першого покоління RAF вважаються Андреас Баадер, Гудрун Енслін, Гольгер Майнс, Ульріка Майнгоф і Ян-Карл Распе.

У 1972 році група вперше здійснила замах із застосуванням бомб. В результаті серії вибухів військових і державних об'єктів США, які перебували на території ФРН, було вбито 4 людини, ще понад 30 були поранені. У червні 1972 року особи, що грали ключову роль в групі, були арештовані.

17 січня 1973 року 40 членів RAF, що перебували під вартою, почали перше колективне голодування в знак протесту проти умов утримання. Заява про початок голодування, зроблена Андреасом Баадером на знак протесту проти ведення кримінального процесу проти Горста Малера, стала і вимогою «припинити застосування заходів ізолювання щодо політичних ув'язнених ФРН». Вимога виведення ув'язнених з системи «коридорів смерті» в першу чергу стосувалося Ульріки Майнгоф. 9 лютого вона була переведена в одиночну камеру в чоловіче відділення в'язниці Кельн-Оссендорфа, і 16 лютого голодовка була припинена.

Терористи скаржилися на нестерпні умови тюремного утримання. Називаючи його тортурами самотністю і вимагаючи її припинення, серед іншого вони намагалися отримати статус військовополонених. Свої вимоги вони підкріплювали голодуваннями, внаслідок однієї з яких у в'язниці Віттліха 9 листопада 1974 року помер Гольгер Майнс. Дії ув'язнених, підтримку яким надавали їхні адвокати, як, наприклад, пізніше постав перед судом Клаус Крусан, викликали широкий резонанс в середовищі лівих рухів. У число відомих адвокатів, які захищали терористів RAF першого покоління, входили згодом відомий політик Отто Шилі, який у 1998—2005 роках обіймав посаду пост міністра внутрішніх справ, і Ганс-Крістіан Штребель. Розповідь Горста Бубека, охоронця, який працював в одній з в'язниць, де містилися терористи RAF, і фотознімки, зроблені самими ув'язненими за допомогою таємно переданої їм фотокамери, поставили під сумнів твердження про надмірну суворість їх утримання під вартою і проведення над ними тортур самотністю.

Всупереч звичайним тюремним правилам, ув'язнені терористи, як жінки, так і чоловіки, розміщувалися на одному поверсі, але в окремих камерах. Під час «вільної години» ув'язнені мали можливість користуватися загальним тюремним двором. Їм дозволялося користуватися програвачами платівок, радіоприймачами й іноді телевізорами, їм також видавали сотні журналів і книг.

Незважаючи на порівняно легші умови утримання, терористам вдалося, зокрема за допомогою голодування, створити у громадськості враження, що їх ізолюють і катують. Вони представили себе жертвами системи правосуддя і домоглися широкої хвилі солідарності. Замість того щоб дозволити незалежну звітність про умови утримання у в'язницях, система правосуддя продовжувала ізолювати злочинців, тим самим підтримуючи таким чином міф про тортури в одиночних камерах.

У справу терористів RAF втрутилася світова громадськість в особі французького філософа-екзистенціаліста Жана-Поля Сартра, який спробував виступити посередником у суперечці між ув'язненими і урядом ФРН. 4 грудня 1974 року Сартр відвідав Баадера у в'язниці. Після розмови він залишив по собі негативний відгук про Баадера, а той в свою чергу різко засудив Жан-Поля Сартра. На пресконференції Сартр дистанціювався від RAF, назвавши її «шкідливою для лівих», але висловив солідарність з ув'язненими. Він розкритикував утримання Баадера і його соратників в одиночній камері, зазначивши, що «це не тортури, як у нацистів, але інший вид тортур — тортури, які повинні викликати психологічні розлади».

10 вересня 1974 в Західному Берліні розпочався процес над Ульрікою Майнгоф, Гольгером Майнсом і іншими терористами, що звинувачувалися в допомозі втечі з-під варти Баадера в 1970 році. Майнгоф намагалася використати судову трибуну для революційної агітації — тоді підсудним відмовили у всіх процесуальних правах, процес зробили закритим, свідків захисту відмовлялися викликати і заслуховувати в суді, а підсудні та адвокати таким чином перетворилися на спостерігачів. У відповідь 13 вересня члени RAF почали черговий голодний протест. Натомість голова Верховної судової палати Західного Берліна Ґюнтер фон Дренкман був непохитний і публічно називає підсудних «покидьками» і «скаженими собаками». 9 листопада Майнс помер від виснаження, а світлина його скелетоподібного тіла, опублікованого в газетах, призвела до того, що 10 листопада члени з західноберлінського «Руху 2 червня» вбили фон Дренкмана. 29 листопада 1974 року Майнгоф була засуджена до позбавлення волі строком на 8 років.

У травні 1975 року затримані були визнані винними в скоєнні пред'явлених їм злочинів, і в квітні 1977 року, після 192 днів судового розгляду, кожен із них був засуджений до довічного ув'язнення.

Смерть у в'язниці «Штамгайм»