Украї́нсько-япо́нські відно́сини () були офіційно започатковані 26 січня 1992.Четвертий територіальний департамент - МЗС України Перші ж контакти між українцями і японцями мали місце на теренах Сибіру та Примор'я починаючи з 18 століття. Через тривалу залежність України від Росії, до кінця 20 століття, відносини між обома народами визначалися ступенем розвитку японсько-російських міждержавних відносини. З одного боку, українці брали активну участь в російсько-японській (1904—1905) та радянсько-японській (1945) війнах, колонізації японського Сахаліну та Курил. З другого боку, вони співпрацювали з японським урядом з метою унезалежнення Зеленого Клину від Росії. 1991 року Японія визнала незалежність України і встановила міждержавні відносини. Однак відносини між обома країнами перебувають у зародковому стані. Японія не інвестує в українську економіку, а її підприємства практично не представлені на українському ринку. Україна, зі свого боку, не створює умови для належного інвестування, що гальмує розвитком двосторонніх відносин. Станом на 2009 рік розмір фінансової допомоги Україні з боку Японії, включно з позиками, становив 85,11 млн доларів США. Культурно-наукові зв'язки між обома країнами перебувають на рівні ознайомчих виставок, короткотермінових стажувань, мовних курсів для початківців. Порівняно з іноземцями з країн Америки, Європи чи Азії, японці практично не відвідують Україну. Зростання японського інтересу до України мало місце в період Помаранчевої революції 2004 року. Токіо сподівалося на появу демократичної і реформованої України, вбачаючи в ній силу, що могла стримувати Росію на заході. Проте цей інтерес поступово згаснув через неефективність роботи урядів Віктора Ющенка та приходу до влади Віктора Януковича, що в японських офіційних колах мав репутацію проросійського політика вибори в Україні. Екс-прем'єр Янукович і прем'єр Тимошенко в фінальному голосуванні від 7 лютого // Асахі Сімбун. 2010-1-19; Янукович переміг на президентських виборах в Україні // Асахі Сімбун. 2010-2-9; Аби врятувати Україну від Януковича… // Асахі Сімбун. 2010-8-10.

У розпал Російської окупації Криму 2014 Японія підтримала Україну, японський уряд ввів санкції щодо Росії. Токіо критикував Росію, заявивши, що вона порушує територіальну цілісність і суверенітет України. Крім того, японський уряд заявив, що вони готові надати Україні 1,5 млрд доларів США фінансової допомоги, коли Київ прийме та введе в дію різні реформи МВФ.

У свою чергу Україна 7 жовтня 2022 р. офіційно визнала суверенітет Японії над південними островами Курильської гряди. Ці острови: Ітуруп, Кунашир, Шикотан та група Хабомай є незаконно окупованими Росією територіями Японії. Цей територіальний конфлікт відомий як Проблема Північних Територій.

Історія українсько-японських зв'язків

Перші згадки про Україну

Одна з перших згадок про Україну в японських джерелах датується кінцем 19 століття. Українці згадуються під назвою «козаків» у японській енциклопедії «Кодзіруйен» у Розділі «Дипломатія», в статті «Росія»:

Японське консульство в Одесі (1889—1937) Процес створення японського консульства в Одесі розпочався у 1889 році, коли був виданий наказ про виділення на неї видатків. Першим представником японських інтересів у місті став Костянтин Андрієвський.

Його наступником у статусі почесного консула був Олександр Ракшеєв. Свої обов'язки він виконував з 1892 по 1898 рр. Саме завдяки ініціативам Ракшеєва у 1897 р. при консульстві було відкрито комерційний музей зі зразками японського виробництва. Почесний консул прагнув, аби інституція стала посередником між місцевими комерсантами та японськими виробниками. Через ці міркування він прийняв серію замовлень на вироби з Японії. Але його передчасна смерть не дозволила реалізувати ці задуми.

Владнати питання узятих зобов'язань та долі виставки мав секретар консульства Тодо Шіро, який у 1898—1899 рр. був уповноваженим у справах установи. Він повернув грошові задатки та передав зразки виробництва до одеського Музею витончених мистецтв. Після цього консульство тимчасово призупинило свою діяльність, але у місцевому музеї продовжувала діяти «Японська кімната».

Відновлення у 1902 році консульства було мотивоване складною геополітичною ситуацією на Далекому Сході та загостренням російсько-японських відносин. Робота нового керівника установи — Іїджіми Каметаро кардинально відрізнялася від завдань покладених на Ракшеєва. Хоча Іїздіма виконував і типові консульські функції (дослідження регіону, допомога землякам), але левова частка його уваги зосереджувалася на військово-стратегічних питаннях. Через загострення політичних відносин економічний фактор у комплексі консульських обов'язків отримав другорядне значення. Зрештою Іїдзімі вдалося виконати покладені на нього обов'язки та прослідкувати активність Російської імперії у чорноморському регіоні.

Іїдзіма Каметаро двічі призначався консулом до Одеси, працюючи тут у 1902—1904 рр. та 1906 р. Його другий період перебування полягав у потребі відновити та налагодити роботу резиденції. Виконавши це завдання чиновник продовжив свою кар'єру вже на інших посадах у структурі закордонних представництв Японії.

З відкликанням Іїджіми, одеська установа була понижена до віцеконсула, яку очолив колишній секретар інституції Фукуда Наохіко. Японець намагався працювати відповідно до традиційних завдань консульського інституту. Але умови життя в Одесі були вкрай складними через революційні події та політику реакції, що відмічав у своїх спогадах секретар консульства Сасакі Сейґо.

Головним змістом роботи інституції у 1906—1909 рр. залишалося дослідження регіону. Але міцних позицій в економічному секторі консульство так і не змогло зайняти. Окрім того, в цей час його робота викликала помітний інтерес з боку російських контррозвідників що, доводить встановлення таємного спостереження з Фукудою.

Другий, радянський етап діяльності японського консульства в Одесі був коротшим за перший, але сповнений багатьма яскравими подіями та насичений великою кількістю документальних джерел. Після укладення радянсько-японської Пекінської угоди (1925), між сторонами продовжилося бурхливе обговорення різних питань двосторонніх відносин, серед яких була і структура системи консульств. З рештою Японії вдалося отримати дозвіл на відкриття восьми резиденцій, не рахуючи місії у Москві. Одеське консульство запрацювало у 1926 р., що стало початком його другого періоду діяльності. Консулом обрали людину, яка мала гарне розуміння одеських реалій — Сасакі Сейґо. Його головним завдання стало налагодження роботи установи. Відкриття японської резиденції викликало значний інтерес з боку ДПУ. Контррозвідники намагаються налагодити всебічне спостереження за консульством. Хоча слід відзначити, що його результати в цей час були сумнівними. ДПУ не вдалося ані отримати агента у штаті консульства, а ні найменших доказів щодо шпигунської роботи японців. Більшість добутих ними матеріалів свідчили про буденну роботу установи, зміст складених звітів, особистих листів та конфлікти між співробітниками.

Сасаків написав невеликі спогади про своє перебування в Одесі. Радянські реалії, у порівнянні з його минулими враженнями, викликали у нього більше негативних оцінок. Але друге перебування японця в Південній Пальмірі тривало усього пів року. Дійсно зануритися у життя Одеси в цей час він не встиг, хоча і поновив багато старих контактів. Після відкликання Сасакі консульство залишилося у віданні молодших співробітників.

Тимчасово обов'язки консула були покладені на віцеконсула Камімуру Сін'іці. Одеса стала для нього справжнім викликом. Виконуючи робочі зобов'язання, він намагався діяли відповідно до типових консульських компетенцій. Віцеконсул постійно вирушав у різноманітні відрядження, досліджуючи реалії радянського життя. Це дозволяло японцям бачити більше ніж повідомлялося на сторінках місцевих періодичних видань. Фактично період керівництва Камімури — це останні роки, коли японці бачили позитивні риси у розвитку радянського економічного та суспільно-політичного життя. Нова економічна політика та українізація викликали у них помітний інтерес та ставали темами для пристрасного дослідження. Серед співробітників консульства, як і за часів Сасакі, все ще не було таємних агентів ДПУ. Але бурхливе особисте життя віцеконсула давало контррозвідникам чудову можливість для втручання у внутрішнє життя консульства. ДПУ намагався для початку завербувати цивільну дружину японця — Ірину Загорську, а далі здійснили спробу прямого контакту з Камімурою. Але ці дії не дали бажаного результату. Загорська не змогла виконати покладені на неї контррозвідниками завданнями й постійно ухилялася від контакту, а Камімура попри складне своє становище не погодився на співпрацю. Зрештою дипломат обриває зв'язок з Загорською. Йому не поталанило вивезти за кордон ані Ірину, ані їх спільну дитину. З відкликанням Камімури з Одеси вони залишилися цілком в руках ДПУ.

Але, перш ніж він залишив Одесу до міста прибув новий консул — Шімада Шігеру. Період його перебування в місті (1927—1930) збігся з глобальними трансформаціями у політичній, соціально-культурній та економічній сферах радянської дійсності. За часів Шімади помітно посилився тиск з боку ДПУ. 1927 року контррозвідники нарешті отримали таємних агентів серед співробітників консульства. Найбільше свідчень добували «Токієць» (Фоменко Володимир) — давній знайомий Шігеру, «Васильєв» (Цибулько Михайло) — кур'єр-сторож установи та кухарка «Стара» (Шецке Олена). Вони доповідали про кожен важливий крок консула, його контакти та плітки, що лунали у стінах резиденції.

Знаючи про тотальне спостереження японці зробили зміни до свого звичного ритму роботи, аби унеможливити потрапляння до рук ДПУ дійсно важливих матеріалів. Як свідчать документи накопичені контррозвідниками — дипломатам вдалося виконати це завдання.

Шімада завжди офіційно висловлювався про своє приязне відношення до СРСР, але у приватних бесідах він гостро критикував різні сторони радянської дійсності. На кінець свого перебування в Одесі консул остаточно розчарувався у можливості розвитку радянсько-японських відносин, налагодженні торгового партнерства та встановленні прямого пароплавного сполучення між Одесою та одним з японських портів. Причини цього полягали як у погіршенні стану міждержавних взаємин, так і не розумінні японцями яким саме шляхом можна було розвивати торгівлю з державою не здатною прогодувати власне населення.

Не рятували ситуацію й культурні проєкти з виставки японської книги та малюнку, кіно і гастролей театру «Кабукі». Пильно слідкуючи за періодикою дипломати фіксували посилення антияпонської пропаганди та ставали свідками проявів ксенофобських настроїв серед місцевого населення. Але і сам Шімада не відрізнявся великою толерантністю. Він активно досліджував становище місцевих національних меншин та різні аспекти проявів політики «коренізації». Її модель японець вважав не доречної для повторення урядом власної держави, а саму політику сприймав як тимчасовий захід націлений на зміцнення позицій радянської влади.

Свої спостереженням за посилення радянської тоталітарної системи Шімада продовжить і після відкликання з Одеси. Але нові його зіткнення з радянською дійсністю відбуватимуться вже на Далекому Сході, де його робота буде спрямована не скільки на інформаційну діяльність, скільки на відстоювання економічних інтересів місцевих японських промисловців. За час своєї роботи в Одесі Шімада склав близько 200 звітів, що є абсолютним рекордом порівняно з іншими консулами-одеситами.

З лютого по червень 1930 р., коли Шімада вже був відкликаний з міста, а новий консул Танака, ще не прибув керуючим консульством став його секретар Ногучі Яшіо.

У 1930—1934 рр. японським консулом в Одесі був Танака Бун'іціро. Цього дипломата призначали зазвичай до регіонів у кризовому стані. Одеса була його єдиним місцем роботи у Європі, переважно він пропрацював на Далекому Сході.