Британська антарктична експедиція 1910—1913 рр. () на барку «Терра Нова», очолювана капітаном Робертом Фолконом Скоттом, мала політичну мету: «досягнення Південного полюса, щоб честь цього грандіозного звершення нового століття належала Британській імперії».
Загальні відомості
З самого початку експедиція виявилася втягнутою в полярну гонку з полярною антарктичною командою Руаля АмундсенаНорвезька антарктична експедиція Руаля Амундсена (1910—1912 років). Скотт із чотирма супутниками досягли Південного полюса 17 січня 1912 року, через 35 днів після Руаля Амундсена, і загинули по дорозі назад, провівши на антарктичному льодовику 144 дні. Виявлені через 8 місяців після загибелі експедиції щоденники зробили Скотта «архетиповим британським героєм» (за висловом Р. Хантфорда), його слава затьмарила славу Амундсена-першовідкривача Південного полюса.
Тільки в кінці XX століття досвід експедиції Скотта привернув увагу дослідників, які висловили чимало критичних зауважень щодо особистих якостей лідера і спорядження експедиції. Дискусії з цього приводу тривають донині.
Підготовка та спорядження Експедиція «Терра Нова» спочатку розглядалася як приватна ініціатива з обмеженою державною підтримкою. Скотт заклав бюджет у 40 000 фунтів стерлінгів, що значно перевищувало бюджети аналогічних норвезьких експедицій, але було більш ніж удвічі меншим за бюджет експедиції 1901—1904 років. Командир судна — лейтенант Едвард Еванс — писав:
Ми ніколи не зібрали б кошти, необхідні для експедиції, якби підкреслювали лише науковий бік справи; багато хто з тих, хто зробив до нашого фонду найбільші внески, зовсім не цікавилися наукою: їх захоплювала сама ідея походу до полюса. Національна підписка, попри заклик лондонської «Таймс», дала трохи більше половини необхідних коштів. Гроші надходили малими сумами від 5 до 30 фунтів стерлінгів. Закликав профінансувати Скотта і сер [Артур Конан Дойль]], заявивши:
…Залишився лише один полюс, який має стати нашим полюсом. І якщо Південного полюса взагалі можна досягти, то… капітан Скотт саме той, хто здатний на це.
Тим не менш, капітал зростав дуже повільно: Королівське географічне товариство (КГО) пожертвувало 500 фунтів стерлінгів, Королівське товариство - 250 фунтів. Справа зрушила з мертвої точки у січні 1910 року, коли уряд вирішив надати Скотту 20 000 фунтів. Правління КГО неофіційно розіслало листа своїм членам (яких налічувалося 3250) з проханням перерахувати посильний внесок «для завершення роботи з проникнення в антарктичні регіони». Реальний кошторис витрат експедиції на лютий 1910 року становив 50 000 фунтів стерлінгів, з яких Скотт мав 32 000. Найбільшою статтею витрат було експедиційне судно, оренда якого у звіробійної компанії коштувала 12 500 фунтів стерлінгів. Збір пожертвувань тривав у міру досягнення Південної Африки (уряд щойно утвореного Південно-Африканського Союзу надав 500 фунтів, лекції самого Скотта принесли 180 фунтів), Австралії та Новій Зеландії. Попри всі зусилля, експедиція почалася з негативним фінансовим балансом, і Скотт був змушений уже в період зимівлі просити учасників експедиції відмовитись від платні на другий рік експедиції. Сам Скотт передав фонду експедиції як власну платню, так і будь-які види винагород, які йому належать.
У відсутність Скотта влітку 1911 року кампанію зі збору коштів у Великій Британії очолив його давній покровитель сер Клемент Маркхем, колишній очільник Королівського географічного товариства. До жовтня 1911 року скарбник експедиції, сер Едвард Спеєр, не міг оплачувати рахунки, фінансовий дефіцит досяг 15 тис. фунтів стерлінгів. 20 листопада 1911 року опублікували звернення про залучення у фонд Скотта 15 000 фунтів, його написав А. Конан Дойль. До грудня було зібрано не більше 5000 фунтів, а міністр фінансів Ллойд Джордж категорично відмовив у додатковій субсидії.
«Полярні перегони»
Плани експедиції Скотта з коментарями знаних полярників були опубліковані в газеті Дейлі мейл 13 вересня 1909 року. Термін «полярні перегони» ввів Роберт Пірі в інтерв'ю, опублікованому у тому ж номері. Пірі заявив:
Можете мені повірити на слово: перегони до Південного полюса, які почнуться між американцями та британцями протягом найближчих семи місяців, будуть напруженими та перехоплюючими дихання. Таких перегонів світ ще ніколи не бачив.
До цього часу із знакових географічних об'єктів на Землі нескореним залишався тільки Південний полюс: 1 вересня 1909 року Фредерік Кук офіційно оголосив про досягнення Північного полюса 21 квітня попереднього 1908 року. 7 вересня того ж року про досягнення Північного полюса оголосив і Роберт Пірі, за його заявою, це сталося 6 квітня 1909 року. У пресі наполегливо мусувалися чутки, що наступною метою Пірі буде Південний полюс. 3 лютого 1910 року Національне географічне товариство офіційно оголосило, що американська експедиція відправиться в Море Ведделла у грудні. Аналогічні експедиції готували: у Франції — Жан-Батист Шарко, в Японії — Сірасе Нобу, у Німеччині — Вільгельм Фільхнер. Фільхнер, за чутками, планував перехід через весь континент: від моря Ведделла до полюса, а звідти по маршруту Шеклтона - до Сухої долини. Готувалися експедиції в Бельгії й Австралії (Дуглас Моусон спільно з Ернестом Шеклтоном). Для Скотта, як він вважав, серйозними конкурентами могли бути тільки Пірі і Шеклтон, проте Шеклтон 1910 року надав реалізацію планів одному Моусону, а Пірі відійшов від полярних досліджень. Руаль Амундсен 1908 року оголосив про трансарктичний дрейф від мису Барроу до Шпіцберген. Під час Великоднього візиту 1910 року до Норвегії Скотт розраховував, що його експедиція в Антарктиді й арктична команда Амундсена будуть діяти за єдиним науково-дослідним планом. Амундсен не відповів на листи та телеграми Скотта, а також на його телефонні дзвінки.
Команда Експедиція була поділена на два загони: науковий – для зимівлі в Антарктиці – та судновий. Підбором персоналу наукового загону керували Скотт та Вілсон, підбір суднового екіпажу було покладено на лейтенанта Еванса. Усього було відібрано 65 осіб із понад восьми тисяч кандидатів. З них шестеро брали участь в експедиції Скотта на "Діскавері" і семеро - в експедиції Шеклтона. Боцман Альфред Читем служив і в експедиції "Діскавері", і у Шеклтона.
Науковий загін складався з дванадцять вчених і спеціалістів. Наукової команди такого типу ніколи ще не було у полярних експедиціях. Ролі розподілялися так:
Едвард Вілсон – лікар, зоолог і художник. Епслі Черрі-Гаррард - помічник Вілсона, наймолодший член команди. Включено до складу експедиції за пожертвування у 1000 фунтів, після того, як його кандидатуру відкинули на конкурсі. Т. Гріффіт-Тейлор (Австралія) - геолог. За контрактом термін перебування в експедиції обмежився одним роком. Френк Дебенгем (Австралія) – геолог. Реймонд Прістлі - геолог. Джордж Сімпсон – метеоролог. Едвард Нельсон – біолог. Чарльз Райт (Канада) – фізик. Сесіл Мірз - спеціаліст з їздових собак. У березні 1912 року залишив Антарктику. Герберт Понтінг - фотограф і кінооператор. У березні 1912 року залишив Антарктику. У складі команди було багато представників Королівського військово-морського флоту (ВМФ) та Королівської Індійської служби. В основному вони завербувалися в експедицію з кар'єрних міркувань, оскільки вона дозволяла якнайшвидше вислужити ценз, необхідний для підвищення у званні та призначенні вигідніші місця служби. Флотські чини підтримували в експедиції традиційну субординацію та класові відмінності, хоча за умов полярної експедиції ці порядки неминуче слабшали. У цьому капітан Скотт підтримував традиційний британський стиль керівництва. За описом фізика Чарльза Райта, «він був самотній і всемогутній, майже як Бог; царював у своїй каюті і навіть не спускався до простих матросів. Усі розпорядження передавалися через офіцерів й очікувалося негайне їхнє виконання, навіть без додаткових питань». Плани ніколи не обговорювалися зі сторонніми.
Віктор Кемпбелл - лейтенант ВМФ у відставці, старший помічник на "Терра Нова", став керівником так званої Північної партії на Землі Вікторії. Гаррі Пеннелл – лейтенант ВМФ, штурман «Терра Нова». Генрі Реннік - лейтенант ВМФ, головний гідролог й океанолог. Г. Мюррей Левік - судновий лікар у званні лейтенанта. Едвард Аткінсон - судновий лікар у званні лейтенанта, виконував обов'язки командира партії зимівлі з грудня 1911 року. Саме він зробив огляд знайдених останків Скотта та його супутників.
Команда переважно складалася з молодих людей. Найстаршим був 42-річний Роберт Скотт, потім 40-річний оператор Понтінг. Офіцерам і вченим було, в середньому, близько 30 років; наймолодшими були 21-річний Трюгве Гран і 24-річний Епслі Черрі-Гаррард.
Генрі Баверс - лейтенант Королівського ВМФ Індії Лоуренс Оутс - капітан 6-го Інніскіллінгського драгунського полку. Фахівець з поні, увійшов до складу експедиції, внісши до її фонду 1000 фунтів. Едгар Еванс – квартирмейстер Королівського військово-морського флоту Великої Британії.
З іноземців у складі експедиції Скотта брали участь:
Омельченко Антон Лукич – конюх експедиції. Скотт називає його у щоденниках просто «Антон». Пройшов із полюсною командою до середини льодовика Росса, після закінчення терміну контракту повернувся до Нової Зеландії у лютому 1912 року. Гірєв Димитрій Семенович - каюр (погонич собак). Скотт писав його ім'я в щоденнику як Demetri Gerof. Супроводжував експедицію Скотта до 84° пд. ш., Потім здебільшого експедиції залишався в Антарктиді і брав участь у пошуках групи Скотта. Трюгве Гран — каюр та спеціаліст-лижник. Включений до складу команди після візиту Скотта до Норвегії на вимогу Фрітьйофа Нансена. Попри відсутність взаєморозуміння та конфлікти з очільником експедиції, пропрацював до її закінчення.
Команда переважно складалася з молодих людей. Найстаршим був 42-річний Роберт Скотт, потім 40-річний оператор Понтінг. Офіцерам і вченим було, в середньому, близько 30 років; наймолодшими були 21-річний Трюгве Гран і 24-річний Епслі Черрі-Гаррард.
Спорядження та транспорт Спочатку Роберт Скотт розраховував залучити полярний корабель "Діскавері", спеціально побудований для його антарктичної експедиції 1901 - 1904 років; але при цьому експедиційна база повинна була розташовуватися на вивченому узбережжі моря Росса. Покинуте судно стояло в ; поруч розташовувалася і "Терра Нова". Усіма роботами з оснащення експедиції керували лейтенанти Едвард Еванс і Віктор Кемпбелл: Еванс займався ремонтом й обладнанням експедиційного судна. Кемпбелл (до його команди також увійшли Гаррі Пеннелл і Генрі Реннік, а потім Генрі Бауерс) займалися рештою спорядження, причому на його покупку, прийом і завантаження у них було всього шість тижнів. Скотт вирішив використовувати тріаду тяглових засобів: моторні сани, маньчжурських коней і їздових собак. Піонером використання поні і моторних засобів в Антарктиці був Шеклтон, який переконався в практичній малокорисності і того, й іншого. До собак Скотт ставився вкрай негативно, його щоденники сповнені скарг на складності поводження з цими тваринами. Втім, Скотт, як і в поході 1902 року, найбільше покладався на м'язову силу та силу духу людини. Мотосани досить погано зарекомендували себе на випробуваннях в Норвегія і Швейцарських Альпах: постійно ламався двигун, а власна вага продавлював сніг на глибину не менше фута. Тим не менш, Скотт вперто відкидав поради Нансена і взяв в експедицію троє моторних саней.Істотною частиною спорядження були 19 низькорослих коней маньчжурських (члени команди називали їх «поні») білої масті, доставлених до жовтня 1910 року в Крайстчерч, Нова Зеландія. Собак було доставлено 33, разом із російськими каюрами. Конюшні та собачі будки були зведені на верхній палубі «Терра Нова». Фураж складали 45 тонн пресованого сіна, 3-4 тонни сіна для негайного вживання, 6 тонн макухи, 5 тонн висівок. Для собак було взято 5 тонн собачих сухарів, при цьому Мірз стверджував, що споживання собаками тюленини шкідливе.