Електро́нна му́зика — широкий термін, що позначає музику, створену з використанням електронних інструментів та комп'ютерних музичних програм.
За класичним визначенням Е. Денисова, електронна музика — це «музика, звукові об'єкти якої створені електронними генераторами»Денисов Э. Современная музыка и проблемы эволюции композиторской техники. — М.: Советский композитор, 1986. с.152. Згідно з цим визначенням матеріальною основою електронної музики є електронно вироблені, препаровані та синтезовані звукиШип С. Про «техніцизм» в авангардистській музиці// Музика. — 1979. — № 3. — с. 7 — 9.
У ширшому сенсі під електронною музикою розуміють «весь спектр жанрових різновидів музичної композиції, пов'язаних з використанням електронних засобів в музичній творчості, включно з електронним синтезом звуку та алгоритмічною композицією»Алла Загайкевич. с. 39 Як маркетинговий термін, електронна музика означає музику, створену переважно за допомогою електронних засобів, таких як синтезатори, семплери, комп'ютери і драм-машини.
Вперше термін «електронна музика» з'явився у 1951 в декларації групи музикантів, що працювали в Кельнській студії RTF Elektronische Musik (E.M.A.K.).
Будь-який звук, створений за допомогою електричного сигналу, може бути названий електронним. Тому термін електронна музика іноді помилково застосовують до музики, що виконується на звичайних акустичних інструментах, при записі або виконанні якої використовувалися електронні підсилювачі (наприклад, у джазі або в народній музиці).
Історія
Витоки
Ера електронної музики тісно пов'язана і в певному сенсі є продовженням ери звукозапису. Перший електронний інструмент — музичний телеграф — винайшов Еліша Грей в 1876 році. Наступне десятиліття принесло кілька подібних винаходів, однак спочатку вони сприймалися як курйози і не отримували більшої значущості.
В 1907 Ферруччо Бузоні опублікував есе «Нарис нової музичної естетики», в якому спрогнозував розвиток електромузичних інструментів і їх вплив на становлення нових напрямків сучасної музики. Цьому співзвучна нова ідеологія авангардної музики, найліпше висловлена в маніфесті італійського поета Ф. Марінетті «Музиці Футуриста», проголошеному в 1912 році, в якому зазначалось:
З самого початку електронна музика увійшла до найавангардніших течій мистецтва XX століття.
Перший концерт «футуристичної музики» («Art of Noises») відбувся в 1914 році в Мілані. 12 червня 1926 в Нью-Йорку відбулася перша радіотрансляція першого поліфонічного електроінструменту Піанорад. Твори з класичного репертуару грав Ральф Крістман.
В 1919 російський винахідник Лев Термен сконструював терменвокс.
В Парижі в 1928 було презентовано електромузичний інструмент динафон. На концерті було зіграно два твори, спеціально написані для динафону: Характерні варіації для шести динафонів Ернеста Промайгета та балет «Металеві рози» Артура Онеґґера.
В 1929 заснована перша студія електронної музики Studiogesellschaft für Elektroakustische Musik в Дармштадті (Німеччина), в якій використовувались інструменти, сконструйовані Jörga Megera, серед яких — електрофон.
В 1932 на Радіовиставці в Берліні виступав Електронний оркестр під керуванням Генріха Герца, даючи по десять концертів щоденно. Кожному з виступів передували лекції професора Густава Лейтгаузера. До складу оркестру входили: 2 терменвокси, траутоніум, гелертіон, електророяль, електропіаніно, електроскрипка та електрична віолончель.
В 1939 році Джон Кейдж створив Imaginary Landscape #1, який вважається першою композицією, в яких було використано попередньо записані немузичні звуки (відтворювані з двох грамофонів).
Роки 1940–1950 1940-ві роки — новий етап розвитку електронних інструментів. Новітнє обладнання звукозапису намагаються використати для пошуків нових музичних форм, побудованих на перетворенні звуків. Цей напрямок пошуків дав початок т.зв. конкретній музиці. Піонером нового напрямку став французький композитор П'єр Шеффер. Іншим напрямком була власне електронна музика, творці якої працювали над штучною електричною генерацією звуку, його перетвореннями та організацією в цілісні музичні твори. Першою значною композицією цього напрямку електронної музики стали твори Карлгайнца Штокгаузена (який раніше працював в напрямку конкретної музики) в 1953–1954 роках — Studie I та Studie II.
В 1950 синтезатор RCA MkII був переданий до музичного центру Princeton Electronic, навколо якого гуртувались композитори Отто Люнінг, Володимир Усачевський, Мілтон Бебіт та інші, які створювали авангардні електронні композиції.
Електроакустична музика для магнітної плівки
Низькоякісні апарати магнітного запису на суцільному носії були в ходу починаючи з 1900 року. На початку 1930-х кіноіндустрія почала застосовувати метод фотооптичного запису звуку для озвучування фільмів. Приблизно в цей же час німецька електронна компанія AEG розробила перший апарат магнітного запису «Magnetophon» K-1, який був представлений в серпні 1935 року на міжнародній радіовиставці в Берліні.
Під час Другої світової війни інженер компанії AEG Волтер Вебер отримує патент на технологію високочастотного підмагнічування змінним струмом, що значно покращує якість запису і відтворення. 1941 року AEG випускає нову модель магнітофонів: Magnetophon K4-HF, в якій застосована відкрита Вебером технологія високочастотного підмагнічування. 1942 року AEG проводить експерименти із запису звуку в стерео форматі.
Магнітна плівка відкрила масу нових можливостей для маніпулювання звуком музикантам, композиторам, продюсерам і інженерам. Магнітна плівка була відносно дешевим і дуже надійним звуконосієм. І звучала вона краще, ніж будь-які інші звуконосії того часу. Але найважливіше те, що магнітна плівка була також зручна в роботі, як і кіноплівка. Як і кіноплівку, її можна було змінювати згідно з задумом автора: небажані частини плівки можна було видаляти або переносити в інше місце; можна було з'єднувати плівки з різних носіїв. Плівку можна було склеїти таким чином, щоб створити ефект зациклення одного або декількох звуків. Швидкість руху плівки можна було уповільнити або прискорити. Плівку можна було програвати задом-наперед і перемотувати.
Підсилювачі сигналу і монтажне обладнання ще більш розширили можливості плівки як носія інформації, дозволяючи розмножувати запис (живі звуки, мову, музику), щоб їх змішати разом і записати на іншу плівку з відносно низькою втратою якості звучання. Ще одним несподіваним сюрпризом було те, що магнітофони можна було переробити в луна-машини, які відтворювали б складні високоякісні ефекти відлуння і реверберації. Більшу частину таких ефектів просто неможливо було змоделювати механічними пристроями.
Виробництво апаратів магнітного запису, поставлене на потік, негайно призвело до виникнення нової форми електронної музики — електроакустичної музики.
Перша електроакустична п'єса була написана в 1944 році Халімом Ель-Дабхом, студентом зі столиці Єгипту — Каїра. Халім Ель Дабх, перебуваючи на стародавньому містичному очисному ритуалі Заарії, записав звуки інструментів і голоси співаючих за допомогою громіздкого магнітофона на суцільному носії (дроті). Записаний матеріал він обробив в студії однієї з місцевих радіостанцій, наклавши на запис ефекти відлуння і реверберації. П'єса була названа «Музичний образ церемонії Заарії» і представлена 1944 року на одному із заходів, організованому в художній галереї Каїра. Експерименти Халіма Ель-Дабха з магнітною плівкою в той час не були відомі за межами Єгипту, проте він став відомий своїми пізнішими роботами в сфері електронної музики в Принстон-центрі Колумбійського університету наприкінці 1950-х.
Конкретна музика
Після виходу на ринок нових засобів звукозапису — магнітофона і плівки — композитори почали використовувати ці засоби, щоб створити нову техніку написання музики, в якій основну роль грав би записаний звук. Цю техніку композиції назвали «конкретною музикою» (). Завдання композитора, який використовує таку техніку, — створити фонограму із записаних фрагментів природних та індустріальних звуків. Перші твори, виконані в цій техніці, були змонтовані французьким звукорежисером і інженером П'єром Шеффером.
5 жовтня 1948 року французька радіомовна компанія Radiodiffusion Française (RDF) випустила в ефір програму Шеффера під назвою «Концерт шумів». Програма включала п'ять п'єс, в числі яких була одна з перших робіт композитора — «Етюд на залізниці» (). Ця подія ознаменувала початок нового музичного напряму — «музика для плівки» (). Спосіб виконання цього виду музики — публічне програвання створеної фонограми.
1949 року до Шеффера приєднався П'єр Анрі. Їхня співпраця справила глибокий і тривалий вплив на розвиток електронної музики.
Ще одним колегою П'єра Шаффера був композитор Едгар Варез, який у той час працював над п'єсою «Пустелі» () — твором для камерного оркестру та плівки. Частини плівки були записані в студії Шеффера і пізніше перероблені в Колумбійському університеті.
У 1950 році П'єр Шеффер дав перший публічний концерт конкретної музики в музичній школі Парижа. У цьому виступі Шеффер використовував систему посилення звуку, кілька програвачів грамофонних платівок і кілька мікшерних пультів. Виступ не пройшов гладко, позаяк наживо поєднувати всі інструменти, які зазвичай послідовно монтуються в студійних умовах, було неймовірно складно і незвично.
У тому ж році П'єр Анрі і П'єр Шеффер працювали над п'єсою «Симфонія для однієї людини» () — першим великим твором конкретної музики.
У 1951 році RDF відкрила першу студію для виробництва електронної музики. Пізніше це стало всесвітньої тенденцією, і слідом за французькою студією в усьому світі почали відкриватися подібні студії звукозапису.
У 1951 році Анрі і Шеффер склали оперу для конкретних звуків і голосів «Орфей» ().
Elektronische Musik
У 1949 році німецький фізик Вернер Мейєр-Епплер (Werner Meyer-Eppler) публікує книгу «Випромінювання звуку: електронна музика і синтетична мова» (), в якій висуває ідею про те, щоб синтезувати музику суто із сигналів, котрі виробляє електрика. Цим концепція німецької електронної музики відрізнялася від концепції конкретної музики, в якій основною ідеєю була запис звуку, а не синтезування його електрично.
Для дослідження можливості синтезу музичних сигналів, які виробляє електрика, в Кельні в 1950 році була заснована студія звукозапису при радіостанції WDR. Попри те, що в 1950 році студія тільки почала будуватися, в 1951-му вже транслювали перші композиції електронної музики. Першим керівником цієї студії став Герберт Аймерт. Невдовзі до колективу студії, що складається з Вернера Майєра-Епплера, Роберта Байєра, приєдналися Карлгайнц Штокгаузен і Годфрід Майкл Кеніг.
Найбільш відомий і видатний діяч німецької електронної музики — Карлхайнц Штокгаузен. Він є автором понад 350-ти музичних творів, значна частина яких належить до галузі експериментальної електронної музики. Деякі слухачі його музики говорили про відчуття польоту, перебування у космосі, або в якомусь фантастичному нереальному світі.
Японська електронна музика
У довоєнній Японії майже не були відомі такі ранні електронні інструменти, як хвилі Мартено, терменвокс і траутоніум (Trautonium). Але деякі композитори, в числі яких був Мінао Сібата, знали про існування таких інструментів. Через кілька років після закінчення Другої світової війни японські музиканти почали експериментувати з електронною музикою. У деяких випадках ці експерименти призводили до позитивних результатів винятково завдяки інституційній фінансовій підтримці: у музикантів була можливість працювати з новітніми моделями звукозаписувальної і звукооброблювальної техніки. Так азійська музика стала частиною жанру електронної музики, який в той час активно розвивався. Це призвело до того, що через кілька десятиліть Японія стала лідером в галузі розвитку музичних технологій.
Американська електронна музика