Збірна Ісландії з футболу — національна збірна команда Ісландії, що представляє країну на міжнародних змаганнях з футболу і якою керує Футбольна асоціація Ісландії.
Збірна зіграла першу зустріч у своїй історії в 1930 році проти Фарерських островів, вигравши 1:0. Після приєднання федерації до ФІФА в 1947 році, а потім до УЄФА в 1954 році, команда вперше взяла участь у відбіркових змаганнях до чемпіонату світу 1958 року, програвши усі 4 гри кваліфікації. Збірна пройшла кваліфікацію до свого першого міжнародного змагання під час відбору на Євро-2016, а на самому дебютному турнірі сенсаційно дійшли до чвертьфіналу, завдяки чому завершили рік на 21-му місці в рейтингу ФІФА, найвищому у своїй історії. За два роки збірна здобула свою першу кваліфікацію на чемпіонат світу в 2018 році та стала першою країною з населенням менше мільйона жителів, яка зіграла на «мундіалі».
Історія
Ранні роки Футбол зародився в Ісландії в 1910-х роках, коли острів ще перебував під контролем Данії. У 1912 році було створено чемпіонат ІсландіїSverrir Jakobsson et Gudmundur Halfdanarson, Historical Dictionary of Iceland, Lanham (Md.), Rowman & Littlefield, 342 p. ISBN 978-1-4422-6291-1, p. 213. Втім збірна Ісландії тривалий час не збиралась і лише в 1930 році провела свій перший матч, зігравши з Фарерськими островами, іншою територією Королівства Данія, вигравши 1:0. Втім цей матч мав статус неофіційного, оскільки обидві збірні на той час ще не були членами ФІФА. Ісландія проголосила свою повну незалежність від Данії 17 червня 1944 року, і вже незабаром після цього збірна провела перший матч, офіційно визнаний ФІФА, який відбувся в Рейк'явіку 17 липня 1946 року, програвши колишній метрополії Данії з рахунком 0:3.
26 березня 1947 року було засновано Футбольну федерацію Ісландії, яка приєдналася до ФІФА. Також у 1947 році Альберт Гудмундссон став першим ісландським гравцем, який грав у футбол на професіональному рівні після підписання контракту з французьким «Нансі». 24 липня він став автором першого голу в історії своєї збірної, коли відзначився дублем у матчі проти Норвегії (2:4). В цьому ж матчі дебютував вісімнадцятирічний Ріхардур Йонссон, який став одним із лідерів ісландців на наступні роки. Саме він 2 липня 1948 року приніс першу перемогу Ісландії завдяки дублю проти Фінляндії.
29 червня 1951 року у своєму п'ятому офіційному матчі Ісландія зіграла проти Швеції. На той час у шведів були сильні гравці, які виграли футбольний турнір на Олімпійських іграх у Лондоні в 1948 році та посіли 3 місце на чемпіонаті світу 1950 року. Незважаючи на те, що шведи відправили до Ісландії неосновний склад, частина з них якими були дебютантами, саме вони були фаворитами, але ісландці несподівано виграли цей матч з рахунком 4:3. Надалі знадобилося майже п'ятдесят років, коли в матчі чемпіонату Північної Європи у 2000 році Ісландія вдруге змогла здобути перемогу над Швецією.
У тому ж 1951 році чемпіоном Ісландії вперше в історії став клуб з іншого міста, крім Рейк'явіка, «Акранес». Молодий клуб поклав край гегемонії столиці та створив обличчя збірної на наступне десятиліття, оскільки саме «Акранес» став забезпечувати збірну великим контингентом гравців. Так, під час матчу проти Норвегії в 1954 році із «Акранеса» зіграло у збірній Ісландії зіграло сім гравців, допомігши команді виграти 1:0. Під час цього ж матчу капітан Карл Гудмундссон, який єдиним зіграв у всіх 10 офіційних іграх Ісландії, завершив кар'єру у збірній і став її головним тренером.
Загалом перші роки Ісландія зіграла мало матчів, матчі проходили виключно на товариській основі і в основному проти скандинавських країн — Норвегії, Швеції, Фінляндії та Данії. У серпні 1955 року збірна США стала першим суперником за межами Скандинавії в офіційному міжнародному матчі для Ісландії. Знову сім гравців «Акранеса» допомогли ісландській команді перемогти під час першого протистояння проти неєвропейської країни з рахунком 3:2. Рік потому їх було навіть дев'ять під час матчу з аматорською збірною Англії, але цього разу ісландці поступились 2:3. Це був лише 15 матч збірної за 10 років.
Початок виступів у кваліфікаціях (1950-ті—1970-ті) У 1954 році Ісландія подала заявку на участь у кваліфікації до чемпіонату світу 1954 року, але заявку було відхилено. Лише за чотири роки вони отримали шанс зіграти у кваліфікації до чемпіонату світу 1958 року.
2 червня 1957 року на ісландці в гостях зазнали розгромної поразки 0:8 від збірної Франції у своєму першому матчі відбору. Провальний старт продовжився через три дні новою поразкою від третього учасника групи, Бельгії. На стадіоні «Ейзель» «червоні дияволи» також забили вісім голів, але цього разу ісландці змогли тричі відповісти. Матчі-відповіді відбулися в Рейк'явіку через три місяці, на новому національному стадіоні «Лаугардалсволлур», який було побудовано спеціально для потреб збірної. Арену було урочисто відкрито 8 липня 1957 року під час програного матчу проти Норвегії (0:3). Так само на новій арені острів'янам не вдалося нічого протиставити і суперникам по відбору: 1:5 проти Франції та 2:5 проти Бельгії. В результаті Ісландія посіла останнє місце у своїй групі без жодного очка, пропустивши 26 голів.
У 1959 році збірна грала у відбірковому турнірі до Олімпійських ігор у Римі, де Ісландія потрапила до групи зі збірними Данії та Норвегії. Ісландія не змогла перешкодити Данії виграти перший матч з рахунком 4:2. У другому матчі Ісландія виграла з рахунком 1:0 проти Норвегії перед 11 000 глядачів на «Лаугардалсволлурі» завдяки пізньому голу Ріхардура Йонссона. Це була перша перемога Ісландії за чотири роки і загалом перша в рамках турнірів. Надалі підопічні Карла Гудмундссона завершили турнір нічиєю проти Данії, а потім поразкою від Норвегії і завершили відбір на другому місці та не вийшли на турнір.
Надалі Ісландія не брала участь у кваліфікації на перший чемпіонат Європи 1960 року, а також у відборі на наступний чемпіонат світу 1962 року, тому протягом 1960—1961 років грала лише товариські ігри. У 1962 році ісландці взяли участь у відборі до Євро-1964. Відбір проходив за системою на виліт і Ісландії випала Ірландія, всі гравці якої грали у чемпіонаті Англії. У першому матчі ісландці програли з рахунком 2:4 у Дубліні. Тодішній президент федерації Бйоргвін Схрам заявив по радіо після матчу, що його співвітчизники «билися як герої», але ісландці все ж поступились 2:4. Матч-відповідь відбувся через кілька тижнів і підтвердив чудову гру команди Карла Гудмундссона, яка здобула нічию 1:1 у Рейк'явіку. Незважаючи на цю чудову гру, Ісландія не змогла пройти далі і наступний рік матчі не проводила.
Наступного року команда зіграла лише два матчі у відбірковому турнірі до Олімпійських ігор у Токіо. У вересні 1963 року проти збірної Великої Британії Ісландія на домашньому полі розгромно поступилась з рахунком 0:6 у першому матчі, а потім 0:4 у матчі-відповіді. Однак ця остання зустріч набула особливого значення, оскільки серед гравців, які почали той матч, було три брати Феліксони — Хордур, Б'ярні та Гуннар. Це єдиний зафіксований випадок, коли три брати зіграли разом за ісландську збірну. У наступні роки ісландська збірна знову перестала брати участь у офіційних змаганнях і лиш зрідка збиралась для проведення товариських матчів, серед яких виділяється екзотичний матч 10 серпня 1964 року з Бермудськими островами (4:3), який для бермудців був історичним першим матчем в історії.
У середині 1960-х років найстарші гравці поступово покидали збірну. Так Свенн Тейтссон зіграв останній 23-ій матч у 1964 році проти Фінляндії (0:2), а у серпні 1965 року, після нульової нічиєї проти Ірландії, Хельгі Даніельссон і Ріхардур Йонссон також завершили свою міжнародну кар'єру, залишивши свій відбиток у команда, оскільки були дому гравцями з найбільшою кількістю проведених ігор за збірну на той момент (25 та 33 матчі відповідно). Крім того, Ріхардур був найкращим бомбардиром своєї команди з 17 голами, рекорд, який побив лише Ейдур Гудьйонсен у 2007 році. А Арні Ньялссон, який успадкував капітанську пов'язку, теж завершив кар'єру в 1967 році, зігравши загалом 21 гру. В останніх двох матчах він протистояв Іспанії у відбірковому двобої на Олімпійські ігри в Мексиці, але остров'яни знову не змогли пробитись на турнір, оскільки зазнали поразки за сумою двох матчів (1:1, 3:5).
Тепер без усіх своїх досвідчених гравців, а також тренера Карла Гудмундссона, заміненого Рейніром Карлссоном, Ісландія зазнала найбільшої поразки у своїй історії. 23 серпня 1967 року у Копенгагені данці відсвяткували 300-й матч своєї збірної, розгромивши збірну Ісландії з рахунком 14:2. У 1969 році, після двадцяти одного року існування, збірна Ісландії нарешті зіграла свій п'ятдесятий матч, знову зустрівшись проти Бермудських островів, і вигравши на цей раз з рахунком 2:1.
1971 року Ісландія після перерви знову взяла участь у передолімпійського турніру, де зустрілась із олімпійською збірною Франції, яка складалась з гравців клубів місцевого чемпіонату. Маючи лише дві перемоги з 1965 року (Бермудські острови та Норвегія) і попри різке збільшення кількості зіграних матчів на рік, Ісландія показала хорошу гру. Перший матч у Рейк'явіку був досить нудним, завершившись нульовою нічиєю, а матч-відповідь проходив на майже порожньому стадіоні імені Жана-Буена, і Франція перемогла з рахунком 1:0.
Через два місяці острів'яни вперше зустрілися з азійською командою, а саме з Японією. Японці виграли з рахунком 2:0 завдяки дублю Рюїті Сугіями, що засмутило ісландську пресу. Газета Timinn навіть написала про «чисту катастрофу» під час опису гри. Після цього матчу тренер Ріхардур Йонссон покинув збірну.
Початок стабільних виступів у кваліфікаціях (1972—2000)
З 1972 року Ісландія стала стабільно брати участь у відбіркових турнірах до чемпіонатів Європи і світу, але програла всі 6 матчів відбору до чемпіонату світу 1974 року. Ісландія також фінішувала на останньому місці у кваліфікації до чемпіонату Європи 1976 року, але зіграла внічию і перемогла міцну збірну НДР, а також набрали одне очко проти зіркової Франції (0:0) з Анрі Мішелем та Жоржем Берета. У відборі на чемпіонат світу 1978 року команда знову стала останньою і здобула лише одну перемогу над Північною Ірландією (1:0).
У кваліфікації до чемпіонату Європи 1980 року ісландці вперше за тривалий час не набрали жодного очка в групі, програвши усі ігор. Втім надалі у 1980-х роках Ісландія почала покращувати свої результати, оскільки багато гравців відправились грати за кордон, з яких плеймейкер Асгейр Сігурвінссон, який грав у Західній Німеччині за «Баварію», а потім «Штутгарт», був найвідомішим. У відбірковому турнірі до чемпіонату світу 1982 року Ісландія вперше не посіла останнього місця у відбірковій групі, двічі обігравши Туреччину, завдяки чому обійшла її у таблиці. У цьому ж циклі вона також зіграла внічию проти Чехословаччини та Уельсу. Хоча Ісландія не проходила кваліфікації до фінального турніру, тепер вона постійно набирала очки у кожному відборі — у відборі на чемпіонат Європи 1984 року команда зіграла внічию з Нідерландами (1:1) та перемогла Мальту (1:0), обійшовши її у підсумковій таблиці, а у кваліфікації на чемпіонат світу 1986 року Ісландія перемогла Уельс (1:0), хоча цього і не вистачило аби покинути останню сходинку групи. У кваліфікації до чемпіонату Європи 1988 року ісландці зіграли на одному рівні з Францією, двічі вигравши у Норвегії та двічі зігравши внічию проти Франції та Радянського Союзу.