Супу́тникова антена, розм. супутникова тарілка — комплект обладнання для прийому або передачі сигналів з або на штучний супутник. Найчастіше виконується у формі параболоїда, що фокусує радіохвилі на приймачі.

Що більший розмір антени (дзеркала), то стійкіший сигнал можна отримати з супутника, і більший запас стійкості при несприятливих погодних умовах (дощ, сніг, туман, хмари).

В бортових системах космічних апаратів можуть використовуватися фазовані або цифрові антенні решітки

Будова та принцип дії Супутникові антени найчастіше мають форму частин параболоїда. Така антена складається з увігнутого рефлектора, який вловлює радіохвилі, отримані від супутника, і фокусує їх на приймачі. Приймач може міститися точно над центром рефлектора (прямофокусна антена) або бути зміщеним (офсетна). Недолік прямофокусної антени полягає в тому, що приймач та його кріплення перекривають частину рефлектора. Офсетна антена дозволяє використовувати більше площі. Крім того приймач може містити додаткові компоненти, такі як підсилювачі, фільтри або модулятори, залежно від передбачуваного використання. Більшість рефлекторів виготовлені з металів або композитних матеріалів. Існують антени у формі тора чи площини — як у випадку зі Starlink. В останньому випадку наземний термінал є фазованою антенною решіткою, що дозволяє вловлювати чіткий сигнал без зміни положення самого терміналу — на відміну від параболічних антен.

Головною перевагою супутників для зв'язку є те, що вони можуть поширювати сигнали з однієї точки до багатьох місць, де встановлені антени. Завдяки цьому антени можна розташовувати в різних місцях у зоні покриття супутника, незалежно від рельєфу, і отримати стабільну передачу інформації. Нерідко супутникові антени далі поширюють інформацію за допомогою наземних мереж — оптоволоконних чи кабельних — у місця, де встановлення супутникових антен достатнього розміру неможливе.

Одним з основних технічних недоліків супутникового зв'язку є затримка передачі сигналу до 0,6 секунди (шлях до супутника і назад). Це робить зв'язок у режимі реального часу, як телефонію, проблемним за допомогою супутників. Також важливе правильне позиціювання антени і таке її встановлення, щоб сигнал ніщо не перекривало. Більшість геостаціонарних супутників, які передають цілодобові сигнали телебачення й інтернету, перебувають над екватором Землі, тому антени орієнтовані на них. У випадку північної півкулі цим зумовлено, чому супутникові антени повернені на південь і розміщуються на південному боці будівель. У південній півкулі вони відповідно повернені на північ.

Історія Історія параболічних антен сягає початку XX століття. Перший патент, пов'язаний з цією технологією, був поданий Хідецугу Ягі в 1928 році, але американський інженер Ґроут Ребер вважається першою людиною, яка побудувала параболічну антену для радіоастрономічних досліджень у 1937 році. Під час Другої світової війни параболічні антени використовувалися для радіолокаційних систем, що призвело до подальшого вдосконалення їхньої конструкції.

Першу практичну концепцію супутникового зв'язку запропонував офіцер Королівських ВПС Артур Кларк — пізніше відомий письменник-фантаст — у статті «Позаземні передавачі: чи можуть ракетні станції забезпечити всесвітнє радіопокриття?», опублікованій у жовтневому випуску журналу «Wireless World» у 1945 році. Кларк припустив, що супутник на висоті 35786 км над поверхнею Землі рухатиметься з тією ж швидкістю, що й обертання Землі, тому лишатиметься над тією самою точкою поверхні планети. Кларк підрахував, що три таких супутники, розташовані на однаковій відстані один від одного, зможуть забезпечити радіопокриття майже всього світу, за винятком деяких полярних регіонів.

Найперші експерименти з супутникового зв'язку були спонсоровані урядом США. У рамках проєкту SCORE перший супутник зв'язку був запущений Національним управлінням з аеронавтики та дослідження космічного простору 18 грудня 1958 року та пропрацював 13 днів. Echo 1, запущений 12 серпня 1960 року, був пасивним супутником, який просто відбивав сигнали, що надсилалися наземними передавачами, назад на Землю. Перші комерційні телекомунікаційні супутники були запущені на початку 1960-х років, що призвело до сплеску інтересу та інвестицій у технологію параболічних антен. Міжнародна організація супутникового зв'язку (Intelsat) була створена в серпні 1964 року, коли 11 західних країн домовилися про створення глобальної системи супутникового зв'язку. До початку 1980-х років понад 100 країн були членами Intelsat. У межах радянського блоку супутниковим зв'язком керувала організація «Интерспутник».

У 1980-х та 1990-х роках спостерігалася загальна міграція телевізійних сигналів з наземних мереж на орбітальні супутники, оскільки супутникові технології розширювалися, а кількість телевізійних каналів зростала в геометричній прогресії.

Див. також Супутниковий інтернет

Примітки

Посилання

DishPointer — сервіс інтерактивного наведення супутникових антен на супутники