Стоунге́ндж або Стовнгендж (, від староанглійського Stan Hengues — «Висячі Камені») — мегаліт (кромлех), що складається з кількох кіл із велетенських (до 8,5 м висотою) каменів. Розташований в Англії на горбистій пустці поблизу міста Солсбері (графство Вілтшир) за 130 км на південний захід від Лондона на Солсберійській рівнині. Почав будуватися близько 3000 року до н. е. та набув сталого вигляду приблизно в 2500 році до н. е.
Будова
Основу Стоунгенджу складали 80 п'ятитонних мегалітів, з них вціліло 43. На 30 кам'яних блоків масою по 25 тонн і заввишки понад 4 м були покладені плити-перемички завдовжки 3,2 м. У центрі стояли 5 так званих трилітів — величезних П-подібних споруд, маса яких досягає 50 тонн. Складені кам'яні блоки утворюють арки, які слугували колись покажчиком сторін світу. Стоунгендж оточений кільцевим ровом з двома валами, що, можливо, слугував кладовищем. По колу вздовж зовнішнього валу розташовані 56 маленьких похоронних «ямок Обрі», названих так на честь Джона Обрі, який першим описав їх у XVII столітті. На північний схід від входу до кола стояв величезний семиметровий П'ятковий камінь.
Найбільші камені Стоунгенджу вирубані з міцного пісковику (сарсену), сягають у довжину 7 м і важать близько 45 т. Центральне коло складається за сучасності з 17 вертикальних сарсенових блоків (уламки каменів і западини від ям свідчать, що їх було до 30), поверх яких було укладене кільце з каменів-перемичок. Усередині кола з вертикальних блоків розташовано 5 найбільших трилітів і 82 брили «блакитного» каменю долериту масою 4–5 т. Сарсенові камені видобувалися в каменоломнях, розташованих у Вест-Вудс, на південний захід від Мальборо, що за 32 км від Стоунгенджу. «Блакитні» камені — в Преслі-Гіллс на південний захід від пам'ятки за 320 км. Вівтарний камінь виготовлений із пісковика, знайденого на південному сході Уельсу, в районі Брекон-Біконс.
Деякі частини пам'ятки оброблені ретельніше, ніж інші. Зокрема, північно-східна сторона та внутрішні грані центральних трилітонів рівніші. Для поєднання вертикальних каменів з горизонтальними перемичками слугували заглиблення та виступи. Перемички кріпилися між собою за допомогою шпунтових з'єднань.
На північ від Стоунгеджу, в районі Огборн, біля населеного пункту Ейвбері, знайдено ще грандіозніший об'єкт. Це велетенське коло, обмежене кам'яним частоколом із вертикально розташованих монолітних плит. У середині великого кола розташовані ще два, теж окреслені каменями. Основне коло перетинає алея, також із кам'яних брил. З обох боків вона розсікає всю споруду, виходячи на протилежний край великого кільця. Контури кілець добре видно, попри те, що на місці стародавньої споруди побудовано житловий масив. Деякі камені з Ейвбері за своїми розмірами більші за брили Стоунгенджа. Площа цієї споруди також значно більша.
Недалеко від цих споруд над долиною височіє пагорб заввишки 45 метрів — це Сільбурі Гілл. Він насипаний вручну і є найбільшим штучним курганом в Європі. Пагорб має конусоподібну ступінчасту форму.
У 2010 році поблизу пам'ятки було виявлено залишки дерев'яного аналога мегалітичної споруди. Нова знахідка являє собою округлий рів із заглибленнями приблизно метрового діаметру, які колись тримали дерев'яні стовпи. Діаметр усього кола становить 25 метрів — лише на 5 метрів менше від Стоунгенджу. Дослідники вважають, що ця споруда постала приблизно в той час, що і СтоунгенджОлекса Семенченко. Британія: археологічне відкриття на місці доісторичної пам'ятки Стоунгендж//Радіо Свобода, 2 серпня 2010.
В 2023 році, під час вивчення вченими з Гентського (Бельгія) та Бірмінгемського (Великобританія) університетів глибоких шарів ґрунту навколо стародавніх мегалітів Стоунгенджу із застосуванням електромагнітних методів сканування ґрунту та спеціально створеної програми напівавтоматичної інтерпретації даних виявилось, що там наявні сотні великих та тисячі менших доісторичних ям. Загалом археологи у самому серці Стоунгенджу знайшли більше 400 засипаних землею великих ям (кожна діаметром понад 2,5 метри), шість з яких були розкопані, їх вік становить від раннього мезоліту (приблизно 8000 років до н. е.) до середньої бронзової доби (приблизно 1300 років до н. е.). Проміжок часу поміж ранніми та найпізнішими ямами — сім тисячоліть, при тому як самому Стоунгенджу — не більше 3,2 тисячі роківУ самому серці Стоунхенджу знайшли ями віком 10 000 років: найдавніший слід землекористування. // Автор: Ціхоцька Марія. 25.06.2023.
Використання
Генріх Гантінгдонський був першим, хто написав про пам'ятку приблизно в 1130 році, а незабаром Джефрі Монмутський записав про химерні асоціації Стоунгенджу з легендарним чаклуном Мерліном. Це призвело до того, що пам'ятка відтоді включена до обширного циклу європейської середньовічної романтики. Згідно з «Historia Regum Britanniae» Джефрі, Мерлін порадив королю Аврелію Амброзію зібрати армію та скласти магічні камені з гори Кіларус в Ірландії, щоб спорудити усипальницю для принців Британії. Перебуваючи на горі Кіларус, Мерлін сміявся над невдалими спробами солдатів забрати звідти каміння за допомогою драбин, мотузок та інших механізмів. Незабаром після цього Мерлін навчив як доставити камені за допомогою власної техніки і наказав відправити їх до Англії, де їх склали у Стоунгендж.
У 1655 році архітектор Джон Вебб, пишучи від імені свого колишнього керівника Ініго Джонса, стверджував, що Стоунгендж був римським храмом, присвяченим Целу (латинська назва грецького бога неба Урана), і побудований за тосканським ордеромWebb, John, 1665. A vindication of Stone-Heng restored in which the orders and rules of architecture observed by the ancient Romans are discussed : together with the customs and manners of several nations of the world in matters of building of greatest antiquity : as also, a historical narration of the most memorable ons of the Danes in England, Printed by R. Davenport for Tho. Bassett: London..
Перші академічні спроби пояснити призначення пам’ятки здійснив приблизно в 1640 році Джон Обрі. Він оголосив Стоунгендж витвором друїдів. Ця точка зору була популяризована антикваром Вільямом Стаклі. Обрі виконав виміри та план Стоунгенджу, виявивши астрономічну чи календарну роль у розміщенні каменів. 1740 року архітектор Джон Вуд збирався провести перше точне обстеження СтоунгенджуWood, John, 1747, Choir Guare, Vulgarly called Stonehenge, on Salisbury Plain. Oxford. Однак інтерпретація Вудом пам’ятки як місця язичницького поклоніння різко розкритикував Стаклі, який вважав друїдів не язичниками, а біблійними патріархамиStukeley, William, 1740, Stonehenge A Temple Restor'd to the British Druids. London.
Багато сучасних істориків і археологів погоджуються, що кілька різних племен здійснили свій внесок у архітектуру Стоунгенджу, і кожне виконувало різний етап його будівництва. Кістки, знаряддя праці та інші артефакти, знайдені на цьому місці, підтверджують цю гіпотезу. Стоунгендж слугував як місцем здійснення обрядів, так і місцем поховань знаті та символом зв'язку з предками, а також місцем лікувань через віру в цілющі властивості його «блакитних» каменів.
У 1960-х роках астроном Джеральд Гокінс припустив, що мегаліти використовувалися як астрономічний календар, а різні точки споруди відповідають астромічним явищам, таким як сонцестояння, рівнодення та затемнення. Хоча його припущення протягом багатьох років привертало багато уваги, критики стверджують, що будівельникам Стоунгенджу, ймовірно, бракувало знань, необхідних для передбачення таких подій, або що щільний хмарний покрив Англії не дозволяв би вести постійні спостереження за небом. Єдиний достеменний зв'язок Стоунгенджу з астрономічними явищами випливає з його розташування: вхід орієнтований так, що схід сонця відбувається над П'ятковим каменем.
Англійський археолог Колін Ренфрю в 1973 році висунув гіпотезу, що Стоунгендж був центром конфедерації вождів бронзової доби. Інші археологи відтоді почали розглядати цю частину рівнини Солсбері як точку, де межували території кількох племен Сходу та Заходу, а тому вона слугувала сезонним місцем зборів протягом IV та III тисячоліть до н.е. 1998 року малагасійський археолог Рамілісоніна запропонував, що Стоунгендж використовувався як пам'ятник померлим предкам, а кола каменів символізують вічне загробне життя.
У 2008 році британські археологи Тім Дарвілл і Джеффрі Вейнрайт припустили на основі скелета з травмою коліна часів ранньої бронзи, розкопаного за 5 км від Стоунгенджу, що споруда використовувалася як місце лікувань. Однак аналіз людських останків навколо та всередині пам’ятки не показує жодних відмінностей з точки зору здоров’я населення, порівняно з іншими регіонами Британії.
Історія
На місці Стоунгенджу спершу розташовувалися декілька культових місць: чотири або п'ять ям, у трьох із яких, можливо, стояли великі соснові стовпи, схожі на тотемні. Їхнє будівництво датується мезолітом, між 8500 і 7000 роками до н. е. Невідомо, як ці споруди пов'язані з пізнішим Стоунгенджем. Використанню саме цього місця міг посприяти ландшафт, оскільки територія не була покрита лісом через неглибокі поклади крейди.
Стоунгендж побудували неолітичні племена, що прибули в Британію близько 4 тис. років до н. е. з території Анатолії (Туреччина). Предки будівельників Стоунгенджу рухалися вздовж узбережжя Середземного моря та між островами. Їхнє переселення було частиною масової міграції людей з Анатолії, в ході якого по Європі поширилося землеробство. Близько 2450 року до н. е. у Британію прибула наступна хвиля переселенців з материкової Європи, що складала культуру дзвоноподібних келихів, та зайняла землі раніших жителів завдяки ефективнішому господарству.
Першим у архітектурі Стоунгенджу був круглий земляний рів, перерваний у двох місцях, побудований приблизно в 3000 році до н. е. Його викопали простими знаряддями з рогу, а з видобутої в ході робіт крейди насипали вали по обидва боки від рову. Всередині Стоунгенджу було встановлено 56 дерев'яних або кам'яних стовпів. Кілька сотень років пам'ятка використовувалася для поховань кремованих тіл. Знайдено близько 64 місць кремації, можливо, близько 150 осіб були поховані в Стоунгенджі, що робить його найбільшим кладовищем пізнього неоліту на Британських островах. Також близько 3500 років до н. е. в околицях майбутнього Стоунгенджу викопали два рови-курсуси, та насипали кілька довгих курганів. Розташування цих пам'яток могло визначити подальше розташування Стоунгенджу. Цілком можливо, що такі об'єкти, як П'ятковий камінь і низький курган, знаний як Північний курган, були ранніми складовими Стоунгенджу.Приблизно в 2500 р. до н. е. в центрі встановили два кільця з поставлених вертикально каменів. Величезні камені сарсену і менші «блакитні» камені доставлялися з двох віддалених каменоломень на півдні Англії. При цьому щонайменше 6 каменів до цього були частиною кам'яного кільця Ваун Майн у Преслі-Гіллс. Для обробки каменів використовувалися кам'яні молоти з сарсену та кременю. Більшими молотами їм надавалася загальна форма відколюванням пластів, меншими згладжувалися поверхні. Щоби встановити камінь, його клали на дерев'яні полози та опускали в яму з похилим схилом. Потім камінь повертався під прямими кутом за вертикаллю, використовуючи мотузки з рослинних волокон і, ймовірно, дерев'яну А-подібну раму. Можливо, для перевертання каменя використовувалися гирі. Потім яму засипали щебенем. Для підняття горизонтальних перемичок ймовірно використовувалися дерев'яні платформи. Потім формувалися виступи на каменях, щоб забезпечити гарне прилягання між частинами Стоунгенджу. Ймовірно, одночасно зі встановленням каменів у центрі пам'ятки було піднято сарсенові камені біля східного входу, а також чотири окремих каменя на периферії.
Приблизно через 200 або 300 років центральні «блакитні» камені переставили, щоб утворити коло та внутрішній овал (який пізніше перебудували у підковоподібну форму). У цей час також насипали земляну дорогу, що з'єднувала Стоунгендж з річкою Ейвон.