Покровський чоловічий монастир — православний чоловічий монастир у Харкові, що перебуває у віданні Харківської єпархії УПЦ МП.
XVIII століття
Монастир заснований у Харкові у 1726 році білгородським єпископом Єпіфанієм (Тихорським) у зв'язку з перенесенням до Харкова архієрейської школи (Харківського колегіуму). Свою назву отримав після приєднання до монастиря синодальним указом від 1729 р. колишньому парафіяльному храму Покрова Пресвятої Богородиці, яка є на теперішній час найстарішою будівлею міста.
У 1751 році у монастирі налічувалося 11 ієромонахів, 4 ієродиякона та 10 ченців, частина яких викладала в Колегіумі, а ректор Колегіуму був настоятелем монастиря. Настоятель монастиря також був ректором Харківського колегіуму, який працював за програмою Київської духовної академії. У 1769 р. при колегіумі були відкриті «додаткові класи» з багатьма цивільними предметами навчання, які 1789 р. були об'єднані з Народним училищем. Після відкриття у Харкові університету, колегіум зосередився на підготовці духівництва для парафій Слобідсько-Української (з 1835 р. — Харківської) губернії, ставши духовною семінарією (в 1817 році вона була включена до реєстру духовних семінарій Російської імперії). З 1840 р. цей заклад офіційно іменується семінарією, і був перенесений з монастиря в новий будинок на Холодній горі (нині — корпус Харківського університету повітряних сил).
У 1786—1788 рр. при проведенні оголошеної Маніфестом від 26 лютого 1764 секуляризації церковних володінь в скарбницю були відібрані маєтки Покровського монастиря, в тому числі 3 076 десятин землі, 650 душ селян, млини, винокурні, сади в губернії і в самому Харкові тощо.
Головною святинею монастиря стала Озерянська ікона Божої Матері, знайдена чудесним чином і перенесена до обителі 1787 року. Відомо, що один з жителів с. Озерянки, який косив траву, знайшов ікону, розсічену надвоє, і йому при цьому почувся стогін. Селянин підняв куски святої ікони і переніс в будинок, а вранці прокинувшись, не виявив їх. Зі сльозами на очах він повернувся на те місце, де косою розсік ікону і побачив її сяючу дивним сяйвом. Вражений, він передав ікону місцевому священику отцю Феодору в Богородичний храм м. Мерефи.
Пізніше ікона перебувала в Озерянській пустині. Після її закриття, вона була перенесена до Курязького монастиря, а після його закриття — до Покровського, де залишалася до 1797 року, коли після відновлення Курязькій Обителі була туди знову повернута.
XIX — початок ХХ століть Після утворення окремої Харківська єпархія Української православної церкви (Московського патріархо-Української єпархії (указом імператора Павла I від 16 жовтня 1799) на території монастиря була відкрита Духовна Консисторія, а верхня церква Покровського храму до 1846 року служила кафедральним собором єпархії. Нижня (тепла) церква в ім'я Трьох Святителів, в XVII—XVIII століттях служила також усипальницею знатних харків'ян, а в XIX — архієреїв, якийсь час залишалася за Колегіумом, допоки той не перетворився на духовну семінарію, і отримав окрему будівлю. При єпископі Павлі (Саббатовском) у 1818 році було побудовано новий кам'яний будинок Колегіуму з домовою церквою, а у 1820—1826 — новий Архієрейський будинок, який був прибудований до собору разом з невеликою домовою Хрестовою церквою на другому поверсі, а також трапезною, яка об'єднала храм із дзвіницею.
Бібліотека монастиря та Колегіуму спочатку розташовувалася на другому поверсі надвратної монастирської будівлі. Тут зберігалося безліч рідкісних книг, у тому числі Острозька Біблія 1581 року, Маргарит Івана Золотоустого 1596 р., Октоїх Московського друку 1618, 1683 рр. та ін, Євангеліє Московської друку 1636 р., требник Петра Могили 1646 р., Апостол Львівської друку 1666 р та ін. У монастирській ризниці також знаходилося багато пам'яток церковної старовини XVII—XVIII століть.
У 1846 році архієрейська кафедра була перенесена до Успенського собору, в монастирі залишилось всього 8 ченців. Відомо, що у 2-й пол. XIX ст. кількість ченців у Харкові коливалась від 40 до 60 осіб, але невідома яка частка припадала на Покровський монастир. У кінці 1850-х років усипальниця під нижнім храмом монастиря, яка представляла доти просто підвал, була розширена і перетворена в Трьохсвятительську церкву. Наприклад, гробниця архієпископа Мелетія (Леонтовича) († 1840, канонізований у 1978 році), влаштована, на відміну від інших, не в стіні, а відкрито. Крім того, домовина була прикрашена на пожертви паломників. Пожежа, що сталася в церкві в 1875 році знищила сіни над гробницею, не зачепила внутрішню домовину з останками.
З 1844 року головною святинею монастиря стала Озерянська ікона Божої Матері, яка переносилась щороку на зимові місяці з Курязького монастиря до Покровського, виставлялася у верхній Покровської церкви, де було влаштовано опалення гарячим повітрям. Але храм не міг умістити усіх паломників, і у 1896 році була освячена Озерянська церква, побудована за проектом єпархіального архітектора В. Х. Немкіна в стилі базиліки, декорована візантійсько-російськими мотивами і дванадцятьма московськими главами-цибулинами, що контрастує з українськими куполами Покровського собору. Масивна будівля нового храму закрило витончений силует Покровського собору з боку Університетської гірки, але повернуло монастирського комплексу необхідну монументальність, втрачену з початком багатоповерхової забудови міста. Бічні приділи церкви були освячені на честь апостола і євангеліста Івана Богослова і великомученика Димитрія Солунського. Був також влаштований нижній храм з усипальницею, куди з закритої Трьохсвятительської церкви перенесли прах архієпископа Мелетія.
Крім Озерянської церкви, В. Немкін на території монастиря спроектував та побудував будівлю Консисторії замість знесеного колишнього корпусу Харківського Колегіуму, корпус келій з трапезною на місці старої Консисторії, будинок настоятеля з головними воротами та ін. За проектом наступника Немкіна, архітектора В. Н. Покровського було перебудовано торгову будівлю. яка належала монастирю.
ХХ сторіччя У 1901 році до Харкова був призначений преосвященний Флавіан (Городецький). Понад рік він керував Харківською єпархією, але за цей короткий час встиг залишити по собі добру пам'ять. Він вперше здійснив службу в новорічну ніч 1903 року в Покровському храмі. Цей звичай зберігся і в подальшому не тільки в Харкові, але і в повітових містах.
Архієпископом Харківським і Охтирським Арсенієм (Брянцевим) (з 1903 по 1914) було засновано релігійно-моральне братство Озерянської ікони Божої Матері. Встановлено щорічне святкування 6/19 лютого Єлецької-Харківської чудотворної ікони Божої Матері, яка знаходилася в Успенському соборі. У 1912 році з ініціативи владики було відкрито Харківське єпархіальне церковно-археологічне товариство і музей церковних старожитностей (вул. Каплуновська, нині Червонопрапорна, 4).
У 1914 році архієпископом Харківським і Охтирським став Антоній (Храповицький) — діяч на ниві зросійщення.
Все частіше і частіше в середовищі інтелігенції стали чутні невдоволення на адресу православного християнства. Дух часу, дух богоборства проникає в уми і серця людей. Після лютневої революції 1917 року до Харкова прибув призначений Центральною Радою комісарів В. І. Рапп. Його помічником був призначений священик Володимир Шаповалов, який став пізніше місцевим обновленцем.
Члени Центральної Ради були налаштовані патріотично, тому хотіли видалити з Харкова архієпископа Антонія. 1 травня 1917 архієпископ Антоній був звільнений на спокій. 15 травня, супроводжуваний братією Покровського монастиря, він поїхав до Валаамського Спасо-Преображенський монастир. Але вже 11 серпня 1917 року в Харкові проходили вибори архієрея, і Антоній серед усіх кандидатів набрав найбільшу кількість голосів. 19 серпня Св. Синод знову призначив Антонія архієпископом Харківським і Охтирським. У 1917 році владика Антоній був зведений в сан митрополита. Під його керівництвом 2-11 травня 1918 року в Харкові, в умовах австро-німецької окупації, було проведено перша надзвичайна єпархіальні збори, яке відкинуло автокефалію і висловило бажання бути в єднанні з Патріархом Московським. Збори виходило з того, що Київську кафедру очолить Антоній.
Митрополит Антоній був духовним вихователем святителя Іоанна Шанхайського — майбутнього наслідувача подвигів святителя Мелетія Харківського. Він так само як і Мелетій, ніколи не спав лежачи. Майбутній святитель Іоанн Максимович часто любив молитися біля могили святителя Мелетія в Свято-Покровському монастирі.
Владика Антоній приділяв величезну увагу духовному відродженню Покровської обителі. На його прохання в Покровський монастир був переведений з Святогорського Успенського монастиря монах Серафим Шевцов, який відрізнявся високою добродійним життям. Пізніше владика Антоній присвятив його в сан ієродиякона і ієромонаха.
У 1918 році владика Антоній затверджений митрополитом Київським і Галицьким з призначенням його священноархімандритом Києво-Печерської Лаври. Помер на 79-му році життя і похований в місті Сремських Карловцях.
У 1917 році припиняються хресні ходи з Озерянської іконою Божої Матері. У 1919 році з відходом військ Добровольчої армії генерала Денікіна залишає монастир архімандрит Рафаїл. Намісником монастиря стає ієромонах Паладій. У 1922 році він постригає в чернецтво Павла Кратірова — майбутнього священномученика. 19 лютого цього ж року в монастирській церкві Всіх скорботних радосте (нині цей храм не зберігся) відбулася хіротонія Павла Кратірова в єпископа Старобільського, вікарія Харківської єпархії.
У 1922 році в Харкові відбувся суд над намісником Покровського монастиря ігуменом Палладієм. Його засудили до 1 року суспільно-примусових робіт. Вина ігумена Палладія полягала в тому, що в Покровському монастирі не виявилося дореволюційної опису. Але монастирське майно ніхто за описом не здавав і не приймав, тому що з білою армією Харків покинув колишній намісник обителі, а новий намісник став виконувати свої обов'язки і слухняності з 1920 року.
Влада всіма силами намагалися закрити монастир. Для цього вони користувалися послугами новоявленої обновленческой «Живий церкви» — збіговиська шарлатанів і аферистів. Постановою Харківського губвиконкому було прийнято рішення закрити Харківський Свято-Покровський монастир — втім, як і всі інші монастирі єпархії. У відповідь на цю постанову братія монастиря відмовилася добровільно покинути свою обитель і подала до комісії по відділенню Церкви від держави прохання «про заснування релігійної громади». Історія зберегла для нас імена тих, хто підписався: Натанаїл, архієпископ Харківський і Охтирський, настоятель ієромонах Паладій, скарбник ігумен Євстафій, духівник ієромонах Юстин, економ ієромонах Нифонт, благочинний ієромонах Орест, ієромонах Варсонофій, ієром. Митрофан, ієром. Серафим (Шевцов), ієром. Мардарий, ієром. Серафим (Христоєв), ієром. Геннадій, ієром. Аркалдій, ієром. Климент, ієром. Елпідофор, іерод. Філарет, ієром. Ігнатій, іерод. Тріфілій, іерод. Мелетій, іерод. Алексій, іерод. Йосип, іерод. Рафаїл, іерод. Самуїл, монах Воніфатій, монах Тихон, монах Амвросій, монах Василь, монах Стефан …
Але все ж 30 вересня 1922 року рішенням більшовицької влади Харківський Покровський чоловічий монастир був закритий з видворенням братії в провінційні монастирі, які вони побажають обрати для свого місця проживання. В цей же час разом з братією монастиря покинув і ієромонах Серафим (Шевцов).
27 листопада 1922 року «Жива Церква» клопоче про передачу їм колишнього Покровського монастиря. З 1922 року монастирські приміщення були зайняті різними організаціями. В цьому ж році в Харківський історичний музей, розташований на території Покровського монастиря, з розореного монастиря в Лубнах були перевезені мощі святителя Афанасія Царгородського Лубенського чудотворця, де вони і перебували до1948 року.
Частина, що залишилася братія служила в незакритих храмах Харкова і губернії.