Васи́ль Іва́нович Пора́йко (, ; , Устя-над-Прутом — , Київ) — український радянський державний діяч, економіст і юрист. Учасник студентського руху в Галичині та фігурант «процесу 101» (1911); під час Першої світової війни — стрілець Легіону УСС.

У 1919—1920 роках працював у більшовицьких структурах, пов'язаних зі Східною Галичиною, був командувачем Червоної української галицької армії (ЧУГА). З 1920-х років обіймав низку керівних посад у радянській Україні: очолював губернські органи влади, керував кооперативними та банківськими інституціями; у 1927—1930 роках — народний комісар юстиції УСРР і генеральний прокурор; згодом — заступник голови Ради народних комісарів УРСР та постійний представник уряду УРСР при РНК СРСР. Член Всеукраїнського центрального виконавчого комітету (ВУЦВК) V—XIII скликань, член президії ВУЦВК та ЦВК СРСР 1-го скликання. Член ЦК КП(б)У в листопаді 1927 — серпні 1937 року (X, XI, XII, XIII з'їзди). Член Організаційного бюро ЦК КП(б)У в червні 1930 — серпні 1937 року.

Заарештований 13 серпня 1937 року, засуджений Військовою колегією Верховного суду СРСР і розстріляний. У 1957 році справу переглянуто, провадження закрито «за відсутністю складу злочину», Порайка посмертно реабілітовано і згодом поновлено в рядах компартії.

Австрійський період

Походження Народився 12 жовтня 1888 року в багатодітній родині селянина-заробітчанина у селі Устя-над-Прутом (нині село Устя Коломийського району Івано-Франківської області). Василь був найстаршим з п'яти дітей подружжя Івана (1855—1942) та Марії (? — 1928) Порайків. Ще троє дітей не дожили до підліткового віку. Змалку працював в наймах у заможних родинах свого села. Батько Василя Порайка був заробітчанином, згодом працював листоношею та шкільним сторожем в Усті. Після закінчення з відзнакою початкової школи Василь продовжив навчання у 4-му класі школи в Снятині, а з 1902 року, після її завершення, Василь навчався в Коломийській гімназії № 2 з руською (українською) мовою навчання. В цей час, щоб прогодувати себе та свою родину Василь займався репетиторством інших дітей.

У пошуках кращої долі частина родини емігрувала за океан: у 1907 році молодший брат Василя Порайка Петро виїхав до Канади, а в 1913 році туди ж подалися молодші за Василя сестра Гафія та брат Дмитро. В Америці вони зіштовхнулися з тяжкою працею в умовах експлуатації, проте частину зароблених коштів надсилали додому, аби допомогти братові Василеві здобути освіту. У своїх мемуарах сестра Василя — Гафія Малафій, згадує його як «людину, що вирізнялася серед усіх дітей у сім'ї своєю кмітливістю, здібностями та цікавістю до знань». Крім того, односельці організували для нього збір харчів, грошей, одягу.

Участь в громадсько-політичних процесах Протягом 1908—1914 років був членом Української радикальної партії (УРП), у 1905—1907 роках брав участь у її акціях на Покутті. Через участь в різних політичних процесах на Покутті, у 1906—1907 роках вимушено навчався у Львівській академічній гімназії, де перебував під покровительством Людвига Сальо. Їх обох пов'язувало походження зі Снятинщини.

Взаємини Порайка з Людвігом Сальо у 1900-х роках мали характер наставницько-учнівського зв'язку, що вийшов за межі звичайної шкільної комунікації. Ще перед переїздом до Львова Сальо, як завідувач бібліотеки при гімназії, підтримував інтелектуальні зацікавлення Порайка, позичаючи йому книжки та заохочуючи до самоосвіти. Це створило підґрунтя для подальшої близькості, коли юнак опинився у складнішій життєвій ситуації. Після переїзду до Львова восени 1906 року, Василь Порайко знайшов у Сальо не лише вчителя, а й фактичного опікуна: професор надав йому прихисток і дозволив спільно вести побут. Така форма співжиття була нетиповою і свідчить про довіру та взаємну симпатію. Водночас вона відображає і непросте становище самого Сальо, який, не маючи власного житла, змушений був часто змінювати місце проживання. У період навчання Порайка у Львівській академічній гімназії Сальо певною мірою сприяв йому в навчанні, однак не міг компенсувати різниці у рівні підготовки між провінційною та столичною школою. По завершенню другого півріччя у Львові повернувся влітку 1907 року продовжувати навчання у Коломиї на прохання Софрона Недільського — директора цісарсько-королівської гімназії з українською мовою викладання.

24 травня 1910 року закінчив українську цісарсько-королівську гімназію № 2 з відзнакою. Далі він вступив у Чернівецький університет на факультет правознавства, а з 1911 року — Львівського університету того ж факультету, оскільки переїхав до Львова. 1 липня 1910 року був арештований у Львові за участь в українському студентському страйку, метою якого було домогтися заснування в столиці Галичини окремого українського університету. Учасник політичного судового процесу 101 у лютому — червні 1911 року. Разом із Порайком учасником цього процесу був, зокрема, майбутній сотник та комендант Українських січових стрільців (УСС) Осип Букшований. Адвокатом Василя Порайка на процесі 101 був Кирило Трильовський. Згідно з австрійським кримінальним законодавством, Порайка було визнано винним у так званому «публічному насиллі» та призначено покарання ув'язненням на один місяць. 18 січня 1912 року, за результатами дисциплінарного слідства університету, пов'язаного з процесом 101, був відсторонений від навчання на чотири семестри. Незабаром був амністований та зміг поновити своє навчання на правничім факультеті. Став випускником цього університету у 1914 році.

Протягом 1912—1914 років проживав у Снятині, Снятинського повіту Галичини, де займався активною культурно-просвітницькою діяльністю на керівних посадах у місцевих осередках товариства «Січ», у секції Українського студентського союзу та в Снятинській повітовій філії товариства «Просвіта». У 1912—1914 роках працював помічником в адвоката Марка Черемшини у Снятині. Перед Першою світовою війною близько здружився з Юліаном Гоївим. Дружба цих двох молодих галичан була такою ж щирою, як і наміри Василя Порайка одружитись зі старшою сестрою Юліана Ольгою. Реалізувати намір стати частиною родини Гоївих Порайку перешкодив початок Першої світової війни.

Військово-політична доба

Участь у Першій світовій війні (1914—1918) На початку Першої світової війни, у серпні 1914 року, Василь Порайко був мобілізований до австро-угорської армії. Він служив стрільцем у 8-й сотні легіону УСС під командуванням Осипа Букшованого. З іншого боку є відомості, що в УСС Порайко міг і не служити, адже у своїй автобіографії в 1920-х роках він зазначав, що порвав з УРП через їх позицію по створенню Легіону УСС. У березні 1915 року потрапив до російського полону. Протягом 1915—1918 років перебував у таборах військовополонених у Чорному Яру та Астрахані, де, зокрема, рік утримувався разом з Євгеном Коновальцем. У цей період зазнав впливу революційної пропаганди й поступово відійшов від попередніх національно-демократичних орієнтацій.

Перехід на бік більшовиків (1918—1919) Жовтневий переворот 1917 року він зустрів позитивно. У жовтні 1918 року став членом Російської комуністичної партії (більшовиків). У цей час працював головою Астраханської губернської ради народного господарства та входив до складу губернського виконавчого комітету. Помітного політичного впливу на Астраханщині не здобув через недовіру з боку місцевих більшовиків, однак закріпився в партійному середовищі як адміністратор і агітатор.

Протягом 1919—1920 років відігравав активну роль у радянізаційних проєктах, пов'язаних із Галичиною, зберігаючи постійний контакт із керівництвом Центрального комітету Комуністичної партії (більшовиків) України (ЦК КП(б)У). Навесні 1919 року був відряджений в Україну. У квітні очолив Тимчасовий комітет Східної Галичини, пізніше реорганізований у Галицький революційний комітет. 2 червня 1919 року Політбюро ЦК КП(б)У ввело його до складу Галицького бюро при ЦК. З червня 1919 року входив до Президії тимчасового комітету комуністів Східної Галичини і Буковини, а з жовтня — до Організаційного бюро Комуністичної партії Східної Галичини і Буковини. 23—24 квітня 1920 року, на І партконференції галицько-буковинських комуністів в Києві, Порайка обрали членом Галицького організаційного комітету КП(б)У (Галоркому).

Командування Червоною українською галицькою армією (1920) У лютому — квітні 1920 року Порайко був призначений командувачем Червоної української галицької армії (ЧУГА), створеної на основі трьох корпусів Української галицької армії (УГА), що майже в повному складі перейшли на бік радянської влади. 27 лютого 1920 року прибув до міста Балти для організації реформації УГА на основі директив Реввійськради 12-ї армії. Разом із ним працювали Володимир Затонський, начальник штабу ЧУГА Михайло Іванов (колишній полковник російської армії) та політичний комісар Михайло Михайлик. У ході реорганізації ліквідували революційний комітет ЧУГА, а політичне керівництво передали крайовому комітету КП(б) Східної Галичини і Буковини.

Після переходу на бік більшовиків Василь Порайко став ініціатором здеморалізування УГА. Тоді в 1920 році він разом із Володимиром Затонським проводив більшовицьку пропаганду, що полягала в поширенні революційних гасел, очорненні інших політичних партій, особливо соціалістів, які не підтримували більшовиків, гонінні державних діячів Української Народної Республіки, зневажанні їх національних символів, зокрема прапора, та підбурюванні стрільців проти офіцерів, яких він називав ворогами працюючого люду, як буржуї. Виступав проти організаційної цілісності УГА, підтримував реорганізацію УГА на три бригади, перші дві яких згодом були включені до 12-ї армії РСЧА (44-та та 45-та дивізія), а остання до 14-ї армії РСЧА.

Після реорганізації багато офіцерів залишилися без посад, тоді Порайко скористався цією ситуацією й почав проводити селекцію старшинського складу задля усунення «політично ненадійних елементів». До цієї категорії було віднесено військових суддів, харчових старшин, душпастирів і військових урядовців. Однак на наполегливу вимогу стрільців душпастирів залишили, як учителів, оскільки після значних втрат їхня кількість була невеликою.

Порайко здійснював активну політичну агітацію серед колишніх стрільців УГА, виступав на мітингах, засуджував позицію Євгена Петрушевича й Симона Петлюри, закликав до підпорядкування радянській владі й партійним структурам. 11 березня 1920 року виголошував промову перед бійцями та старшинами ЧУГА під час закладення каменя майбутнього постаменту на честь Тараса Шевченка. Ввечері, за сприяння Василя Порайка було влаштовано святковий концерт, де однією з його частин була постановка «Гайдамаків» під режисурою Леся Курбаса.

Після того як наприкінці квітня 1920 року 2-га та 3-тя бригади ЧУГА перейшли на бік Армії УНР, Центральний комітет КП(б)У в травні 1920 року усунув Порайка від справ, пов'язаних із галицьким напрямом. Він опинився під загрозою розгляду революційним трибуналом, однак уникнув переслідування завдяки втручанню Затонського. Надалі був переорієнтований на адміністративно-партійну роботу в українських губерніях.

Радянський період

Губернаторська діяльність У травні 1920 року Василь Порайко працював уповноваженим ЦК КП(б)У по роботі серед селян та інтелігенції, обіймав посаду голови Київської губернської ради народного господарства. З червня 1920 до липня 1921 року — голова виконавчого комітету Полтавської губернської ради та голова Полтавського губернського комітету КП(б)У. У серпні 1921 — червні 1923 року обіймав посаду голови виконавчого комітету Подільської губернської ради у Вінниці. 30 грудня 1922 року став декларантом договору про утворення СРСР.

Найвищі злети в кар'єрі