Миха́йло Васи́льович Миха́йлик — радянський діяч, юрист, головний прокурор у справі Спілки Визволення України, пізніше сам репресований. Член ВУЦВК. Член ЦК КП(б)У з січня 1934 по 30 січня 1936 року.
Життєпис
Ранні роки Народився під іменем Йосип Абрамович (19) жовтня 1889 року в селі Олександрівськ на Катеринославщині (нині — місто Олександрівськ Луганської областіКнига Памяти Жертв Коммунистического Террора. — http://www.vse-adresa.org/book-of-memory/ ) в родині дрібного єврейського службовця залізниці.
У православну віру охрестився у 1909 році, прийнявши ім'я Михайло. Прізвище Михайлик та по-батькові Васильович отримав від прізвища та імені хрещеного батькаВласний архів сім'ї М. Михайлика..
Протягом 1905—1908 років член РСДРП (меншовик), короткий період з липня 1918 по лютий 1919 року був членом Української партії соціалістів-революціонерів (комуністів-боротьбистів), яка згодом у 1920 році влилася до РКП(б)Комаха В. А. Фаворський Василь Іванович — один із фундаторів і перших керівників Київського науково-дослідного інституту судових експертиз (до 100-річчя з дня заснування КНДІСЕ): 1914—2014 // Юридические записки. — 2013. — № 3. — С. 84—90., членом якої Михайлик був з квітня 1919 по 26 серпня 1936 року.
У 1916 році закінчив юридичний факультет Харківського університету, протягом 1916—1918 років перебував на військовій службі.
З 29 квітня по 14 грудня 1918 року перебував на службі у Міністерстві землеробства при гетьманаті Павла Скоропадського.
На службі в СРСР Після вступу до лав РКП(б) обраний членом Київського революційного комітету. Згодом обіймав керівні посади на партійній роботі і військовій службі в Києві, Чернігові, Житомирі та Бердянську. З 9 лютого 1920 року — другий секретар Комуністичної партії Галичини і Буковини.
У лютому та березні 1920 року — помічник Василя Порайка — командувача Червоної української галицької армії (ЧУГА), начальник політичного відділу (політкомісар)Під прапором Жовтня. — Львів, 1957. — С. 311—317. — (За матеріалами електронної бібліотеки Інституту історії України НАНУ)..
23—24 квітня того ж року перебував в Києві на конференції крайової партійної організації КП(б)У Східної Галичини та Буковини за участю 185 делегатів, де відбулися вибори крайового організаційного комітету Східної Галичини КП(б)У, до якої увійшов Михайлик. Тоді ж на конференції ухвалено резолюцію щодо колишнього керівництва «в зв'язку зі зрадою офіцерства колишньої УГА»Реабілітовані історією: Київська область. — Книга третя. — К.: Основа, 2011..
З липня 1920 року по квітень 1925 обіймав посаду голови Київського губернського трибуналу та завідувача Київського губ'юсту.
Справа членів ЦК УПСР та ЦР УНР
З 1921 року — Київський губернський прокурор. У травні того ж року брав участь у процесі над колишніми членами Центральної Ради УНР та керівництва Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) — спорідненою з російською партією есерів.
22 травня 1921 року як голова революційного трибуналу разом з його членами Кабаненком, Бідним та Гайцаном заслухав справу щодо колишніх голови Ради міністрів Центральної Ради Всеволода Голубовича, голови Центрального комітету УПСР Назара Петренка, члена виконавчого комітету УПСР Івана Лизанівського, члена ЦК УПСР Івана Часника, виконувача обов'язків військового міністра Григорія Сиротенка, секретаря ЦК УПСР Юрія Ярослава, Юрія Скугар-Скварського та прем'єр-міністра Уряду УНР професора Сергія Остапенка.
Підсудних звинувачували в запрошенні німців в Україну, в зв'язках з Антантою, в організації повстань проти радянської влади, пособництву бандитизму, погромам тощо. За винятком першого, всі звинувачення мали не доказовий, а пропагандистський, наклепницький, компрометувальний характер. Враховуючи те, що на підсудних поширюється дія амністії, трибунал визначив покарання: Голубовичу, Петренку, Лизанівському, Часникові, Ярославові по п'ять років ув'язнення в концентраційному таборі, професорові Остапенку — 5 років виправно-трудових робіт за фахом і без позбавлення волі, Сиротенка звільнили від покаранняРеабілітовані історією: Київська область. — Книга третя. — К.: Основа, 2011..
26 лютого 1922 р. М. В. Михайлик був присутнім на засіданні колегії київської губЧК під час розгляду справи Першого партизанського загону ім. С. В. Петлюри. Засідання колегії відбувалося у складі голови Лівшиця, начальника секретно-оперативного відділу Кравченка, начальника адміністративно-організаційного відділу Вальтера, завідувача губ'юсту Михайлика, представника губкоматів Реута та т.в.о. секретаря Міхневського, де ухвалено вирок командирові «Першого партизанського загону ім. С. В. Петлюри» українському отаманові Гайдамацького краю Орликові (Федору Петровичу Артеменку), сотнику Смутник-Смутненку (Якову Несторовичу Хоменку) й рядовому повстанцеві загону Федору Архиповичу Нозі у вигляді найвищої міри покарання для «невиправних бандитів» — розстрілу10. За висновком реабілітаційної комісії при прокуратурі Київської області від 7 липня 1994 р. жоден з засуджених по цій справі не реабілітований11.19 липня 1922 року на пропозицію тодішнього наркома внутрішніх справ М. О. Скрипника рішенням Політбюро ЦК КП(б)У М. В. Михайлик призначений на посаду окружного прокурора Київської області, яку обіймав по березень 1925 року.
Брав участь у процесі «Центру дій»12 у 1923 році. На початку 1923 року було відкрито провадження стосовно буцімто приналежності членів Всеукраїнської академії наук (ВУАН), очолюваної на той час академіком М. П. Василенком до міфічної контрреволюційної організації «Київський обласний центр дій». 7 квітня 1924 року Київський губернський суд оголосив вирок. Близько 20 осіб, що проходили по справі, отримали великі строки ув'язнення, у тому числі М. П. Василенко з братом — по 10 років кожен). Згодом цей вирок на вимоги вченої громадськості та за клопотанням прокурора М. В. Михайлика удвічі пом'якшили, а пізніше — замінили адміністративною висилкою з позбавленням права обіймати керівні посади у ВУАН. 24 жовтня 1925 року Секретаріат Президії ВУЦВК звільнив Миколу Прокоповича «від усіх заходів соціального захисту, до яких його було засуджено Київським Губсудом»13.
16 лютого 1925 року М. В. Михайлика призначено на посаду голови Верховного суду УСРР14, яку він обіймав до лютого 1926 року.
Потім повернувся до органів прокуратури і з 1926 по 1930 роки працював старшим помічником, а згодом — заступником народного комісара юстиції і генерального прокурора УСРР.
Як заступник прокурора Найвищого суду УСРР підтримав державне обвинувачення на процесі так званої «Спілки визволення України» (СВУ), який проходив у приміщенні Харківського оперного театру з 9 березня по 19 квітня 1930 року.Судили 45 осіб, серед яких було два академіки Всеукраїнської академії наук (ВУАН), 15 професорів вишів, два студенти, один директор середньої школи, 10 учителів, один теолог, один священник УАПЦ, три письменники, п'ять редакторів, два кооператори, два юристи і один бібліотекар. 15 підсудних працювали в системі ВУАН. 31 особа колись входила до різних українських політичних партій, один був прем'єр-міністром, два — міністрами уряду Української Народної Республіки, шестеро — членами Центральної Ради. Отже, судили представників інтелігенції. Серед підсудних були дві особи єврейського походження, а також три жінки. «Головну роль» організатори процесу надали Сергію Єфремову, видатному ученому-літературознавцеві, авторові знаменитої «Історії українського письменства» і багатьох інших публікацій, політичному і суспільному діячеві, у минулому — заступникові голови Української Центральної Ради, віцепрезидентові ВУАН.Серед інших обвинувачених потрібно виділити колишнього міністра закордонних справ УНР, наукового співробітника ВУАН Андрія Ніковського, діяча Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), колишнього прем'єр-міністра УНР Володимира Чехівського, відомого вченого академіка ВУАН Михайла Слабченка, колишнього діяча Української партії соціалістів-федералістів, завідувача 1-ю Київською трудовою школою, видатного педагога Володимира Дурдуківського, письменницю Людмилу Старицьку-Черняхівську (доньку класика української літератури Михайла Старицького), професори Київського інституту народної освіти.Головою суду був Антон Приходько, колишній «боротьбист», одним з ключових суспільних обвинувачів — Панас Любченко, теж колишній «боротьбист». На процесі виступали генеральний прокурор Михайло Михайлик і Лев Ахматов (прокурор Верховного суду УРСР).Основними «дійовими особами» на процесі СВУ були 45 осіб. Незабаром заарештували ще 700 у зв'язку з цією справою. А всього, за деякими даними, під час та після процесу СВУ було арештовано, знищено або заслано більш як 30 тисяч осіб. Втім, винищили не лише їх, але і організаторів, що отримали в 1930-му позитивну рецензію від начальства за організацію «театру в театрі», серед них — Горожанин (Кудельський), Балицький, Брук, Приходько, Любченко, Ахматов, Михайлик та ін.)15.
З 5 травня по вересень 1930 року — голова виконавчого комітету Запорізької окружної ради.
Із 3 вересня 1930 року — заступник секретаря ВУЦВК.
З березня 1931 по березень 1933 року — голова виконкому, згодом — голова президії Всеукраїнської спілки кооперативних організацій (ВУкоопспілки).30 жовтня 1932 року в м. Харкові постановою Політбюро ЦК КП(б)У «Про заходи по посиленню хлібозаготівель» розпочато реквізицію зерна, що фактично призвело до голодомору. Головними виконувачами стовідсоткового вилучення зерна були С. Косіор, В. Чубар, М. Скрипник, П. Любченко та ін. У Донецьку область були відряджені для цього Г. Петровський і М. Михайлик16.14 червня 1933 року рішенням ВУЦВК під головуванням Г. Петровського з 3 липня 1933 року призначений на посаду народного комісара юстиції і Генерального прокурора УСРР, яку обіймав по 17 січня 1935 року.
У 1934 році був відповідальним редактором часопису «Революційне право», який фактично об'єднував два журнали — «Вісник радянської юстиції» та «Червоне право». Науково-практичний журнал «Революційне право» виходив двічі на місяць, залишаючись органом Наркомату юстиції України. Редакційна колегія журналу перебувала в Харкові.Обирався членом Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету (ВУЦВК) та Центрального виконавчого комітету (ЦВК) СРСР. Делегат XVI з'їзду ВКП(б), Х—XII з'їздів, III Всеукраїнської конференції КП(б)У. Володів українською, російською, німецькою мовами та їдиш.